Сім Проповідей Мертвим
Сім Проповідей Мертвим
міста, де Схід торкається Заходу
the City where the East toucheth the West
Incipit · Тут починається навчання,
яке померлі молили дати їм у Єрусалимі,
де не знайшли те, що шукали.
Prooemium · Проповідь Перша
омерлі повернулися з Єрусалиму, де не знайшли те, що шукали. Вони молили, щоби я дозволив їм увійти та благали мого слова — і так я почав навчати.
Слухайте ж мене: я почну від Ніщо (nothingness). Ніщо — те саме, що й Повнота (fullness). У нескінченності повній не краще, ніж у порожній. Ніщо є і порожнім, і повним. Нескінченна і вічна річ не має якостей, оскільки має всі якості одразу.
Це Ніщо, чи цю Повноту, ми назвемо Плерома (Pleroma). У ній припиняються і будь-яке мислення, і буття, оскільки вічне та нескінченне не мають якостей. У Плеромі немає нічого і є абсолютно все. Мислити про Плерому абсолютно марно, бо це означало б саморозчинення (self-dissolution).
Створіння (Creatura) існує не в Плеромі, але в самому собі. Плерома є і початком, і кінцем Створіння. Вона пронизує його наскрізь, як сонячне світло пронизує повітря. Незважаючи на те, що Плерома пронизує все ціле, вона не створила жодної його частки. Але ми — це і є сама Плерома, бо ми частина вічного й нескінченного. Але ми не маємо частки цього, оскільки ми нескінченно віддалені від Плероми — не духовно чи тимчасово, а за суттю.
Але оскільки ми є частинами Плероми, вона також присутня й у нас. Навіть у найдрібнішій своїй частині Плерома нескінченна, вічна і цілісна. Тому лише образно я говорю про створене буття як частину Плероми.
Ви спитаєте: яка взагалі користь говорити про все це? Хіба ти сам не сказав нам, що думати про Плерому не має сенсу?
Я сказав вам це, щоби звільнити вас від омани, що ми можемо думати про Плерому. Коли ми розрізняємо якості Плероми, ми говоримо про нашу власну відмінність. Але ми нічого не говоримо про саму Плерому. Сама наша природа — це своєрідність та відмінність. Якщо ми не вірні цій природі, ми недостатньо розрізняємо себе.
Яка шкода, якщо не вирізнятися?
Якщо ми не розрізняємо, ми відходимо від власної природи, Створіння. Ми впадаємо в невиразність, що є іншою якістю Плероми. Ми потрапляємо в саму Плерому й перестаємо бути створіннями. Це смерть істоти. Звідси природне прагнення істоти до відмінності — воно бореться з первісною, небезпечною однаковістю. Це називається principium individuationis.
Отже, ми мусимо розрізняти якості Плероми. Якості є парами протилежностей:
- Ефективне й Неефективне
- Повнота й Порожнеча
- Живі й Мертві
- Відмінність і Однаковість
- Світло й Темрява
- Гаряче й Холодне
- Сила й Матерія
- Час і Простір
- Добро і Зло
- Краса й Потворність
- Одне й Багато
Пари протилежностей — це якості Плероми, яких немає, тому що кожна урівноважує протилежну. Оскільки ми є самою Плеромою, ми також маємо в собі всі ці якості. Але оскільки основою нашої природи є відмінність, ми маємо ці якості в назвах і знаках відмінності, що означає:
Ці якості відмінні й відокремлені в нас одна від одної, тому вони не збалансовані та беззмістовні, але ефективні. Отже, ми стаємо жертвами пар протилежностей. Плерома в нас стає розділеною на протилежності.
Якості належать Плеромі й лише в назві та знаку відмінності ми можемо і мусимо нею володіти чи проживати її. Ми маємо відрізняти себе від якостей. У Плеромі вони врівноважені й нейтралізовані — у нас ні. Відрізнення від них визволяє нас.
Коли ми прагнемо виключно до благого чи прекрасного, ми в такий спосіб забуваємо про нашу власну природу, яка є своєрідністю, і ми переходимо до якостей Плероми. Але коли ми залишаємося вірними своїй власній природі, ми відрізняємо себе від хорошого і прекрасного, а отже, водночас і від злого й потворного. Не ваше мислення, а ваше буття — це своєрідність. В основі — лише одне прагнення: прагнення до власного буття.
Sermo Secundus · Проповідь Друга
Вночі мертві стояли біля стіни і кричали: ми мали б знати про Бога. Де є Бог? Чи Бог мертвий?
ог не помер. Зараз, як завжди, він живий. Бог є Створіння, бо він є чимось певним, а отже відмінним від Плероми. Бог є якістю Плероми, і все, що я сказав про Створіння, також є правдою щодо нього.
Однак він відрізняється від створених істот тим, що він є більш невизначеним і незрозумілим, ніж вони. Він менш виразний, ніж створені істоти, оскільки основою його буття є «ефективна повнота» (effective fullness). Усе, чого ми не розрізняємо, потрапляє в Плерому і знищується своєю протилежністю. Отже, якщо ми не розрізняємо Бога, то ефективна повнота для нас згасає.
«Ефективна порожнеча» (effective void) — це природа диявола. Бог і диявол є першими проявами небуття, які ми називаємо Плеромою. Оскільки Бог і диявол є Створіннями, вони не здатні згасити один одного, а виступають один проти одного, як ефективні протилежності. Усе, що відмінність виводить із Плероми, є парою протилежностей. Тому Бог завжди є співвідносним до диявола.
Бог і диявол відрізняються якостями повноти й порожнечі, зародження й руйнування. Ефективність є спільною і властивою для обох. Отже, ефективність стоїть вище обох — вона є окремим богом над богом, оскільки у своїй ефективності вона поєднує повноту й порожнечу.
Це Бог, якого ви не знали, бо людство забуло про нього. Ми називаємо його на ім'я Абраксас (Abraxas). Він ще більш невизначений, ніж Бог і диявол. Щоби відрізнити звичайного Бога від Абраксаса, ми називаємо звичайного Бога Геліосом або сонцем.
Абраксас стоїть над сонцем і над дияволом. Це неймовірна ймовірність, нереальна реальність. Якби Плерома могла мати буття, Абраксас був би її проявом (manifestation). Це нереальна реальність, тому що вона не має визначеного ефекту. Це сила, тривалість, зміна.
Тоді мертві підняли великий галас, бо вони були християнами.
Sermo Tertius · Проповідь Третя
Немов тумани, що випливають із болота, наближалися мертві і кричали: говори нам далі про верховного Бога.
ажко пізнати божественність Абраксаса. Його сила неймовірна, тому людина його не може сприйняти. Від сонця людина черпає summum bonum (найвище благо), від диявола — infimum malum (найнище зло), але життя Абраксаса є зовсім невизначеним — він «мати» і добра, і зла.
Абраксас — це сонце і водночас вічно всмоктуюча, роздрібнювальна і розчленовуюча паща порожнечі — самого диявола. Сила Абраксаса подвійна, але ви цього не бачите, бо для ваших очей гаснуть усі протилежності цієї сили.
Те, що говорить бог-сонце — це Життя. Те, що говорить диявол — це Смерть. Але Абраксас говорить те саме: одночасно святе і прокляте слово, яке є життям і смертю водночас. Абраксас породжує правду і брехню, добро і зло, світло й темряву в тому самому слові й у тому самому вчинку. Тому Абраксас жахливий.
Він неймовірний, як лев у ту мить, коли він вбиває свою здобич. Він прекрасний, як день весни.
Це сам великий Пан, а також щось зовсім мале. Це Пріап.
Це чудовисько підземного світу, тисячорукий поліп (Polypus), переплетені вузлом крилаті змії, навіженість.
Це гермафродит самого первинного початку.
Це святе зародження. Це любов і це вбивство любові.
Це святий і це його зрадник.
Це найяскравіше світло дня й найтемніша ніч божевілля.
Дивитися на це — сліпота. Знати це — хвороба.
Поклонятися йому — смерть. Боятися цього — це мудрість.
Не чинити цьому опір — це спокутування.
Бог перебуває позаду сонця, диявол перебуває позаду ночі. Що бог виводить на світло, те диявол засмоктує в ніч. Але Абраксас — це увесь світ, його становлення та його закат. На кожен дар, що приходить від бога-сонця, диявол накладає своє прокляття.
Це жахливий Абраксас.
Це наймогутніше Створіння, в якому Створіння боїться самого себе.
Це проявлена протилежність між Створінням та Плеромою з її небуттям.
Це жах сина перед матір'ю. Це любов матері до сина.
Це земна насолода й жорстокість небес.
Перед обличчям його людина стає, як камінь.
Перед обличчям його не існує ані запитань, ані відповідей.
Це ілюзія реальності.
Тоді мертві почали волати й лютувати, бо вони були недосконалі.
Sermo Quartus · Проповідь Четверта
Мертві заповнили все навколо, почали роптати і сказали: розкажи нам, о проклятий, про богів і бісів!
ог-сонце — найвище благо; диявол — протилежне. Отже, маєте двох богів. Але між ними існує два бого-диявола (god-devils): один палаючий (burning), другий родючий (growing).
Палаючий — це Ерос, який має форму полум'я. Полум'я дає світло і водночас спепеляє. Родючий — це Дерево Життя. Воно набирає сил, накопичуючи необхідні для росту речовини. Ерос горить і вмирає. Але Дерево Життя зростає з повільною сталістю, у часі, що не відміряти.
Незлічена кількість богів і дияволів — як незчисленна кількість зірок на небі. Кожна зірка є богом, а кожен простір, який заповнює зірка, є дияволом. Але порожня-повнота цілого є Плерома. Дія цілого — це Абраксас.
Чотири — це число головних богів і чотири — число вимірів світу:
Верховний, першоджерело ефективної повноти, summum bonum.
З'єднує двох і розширює себе через сіяння. Горить і вмирає.
Наповнює простір тілесними формами. Зростає повільно й невпинно.
Відкриває все сокрите. Руйнівник, у якому все зводиться нанівець.
Горе вам, хто замінює цих багатьох несумісних одним богом. Бо тим самим ви породжуєте муки, які виникають від нерозуміння, і ви калічите Створіння, природа і мета якого — відмінність. Подібність панує не заради Бога, а лише заради людини.
Боги можуть витримати їхню різноманітність. Бо, як зірки, вони перебувають на самоті, розділені одна від одної величезними відстанями. Але люди слабкі й потребують сопричастя, щоби легше проживати свою відокремленість. Безліч богів чекають людського образу. Людина походить від богів і йде до Бога.
Sermo Quintus · Проповідь П'ята
Померлі насміхалися і кричали: навчи нас, дурень, про церкву і про святе єднання (communion)!
віт богів проявляється в духовності та сексуальності. Небесні боги проявляються в духовності, земні — у сексуальності.
Духовність зачає й обіймає. Вона подібна до жінки.
Духовність чоловіка більше небесна, вона прагне до більшого.
Духовність жінки більше земна, вона прагне до малого.
Сексуальність породжує і створює. Вона схожа на чоловіка.
Сексуальність чоловіка більше від землі.
Сексуальність жінки більше від духу.
Чоловік і жінка стають дияволами один для одного, коли вони не розділяють своїх духовних шляхів, бо природою Створіння є відмінність. Людина мусить відрізнятися як від духовного, так і від сексуального. І Мати, і Фалос — це надлюдські демони, які відчиняють нам світ богів.
Духовність і сексуальність — це не ваші якості, не речі, якими ви володієте. Але вони володіють вами й містять вас у собі. Бо вони є могутніми демонами, проявами богів. Жодна людина не має духовності для себе, або сексуальності для себе — але вона перебуває під законом духовності та сексуальності.
Людина слабка, тому єднання їй необхідне. Якщо ваше єднання не під знаком Матері, то воно під знаком Фалоса. Єднання в цілому — це розчленування й розчинення. Відмінність веде до самотності.
Єднання — це глибина. Самотність — це висота.
Правильна міра єднання очищає і зберігає.
Правильна міра в самотності очищає і збільшує.
Єднання дає нам тепло. Самотність дає нам світло.
Sermo Sextus · Проповідь Шоста
емон сексуальності наближається до нашої душі, як змій. Він наполовину людина й постає, як думка-бажання.
Демон духовності спускається в нашу душу, як білий птах. Він наполовину людина й постає, як бажання-думка.
Змія — це земна душа, наполовину демонічна, дух, схожий на духів мертвих. Вона кишить у земних речах, змушуючи нас або боятися їх, або жалячи нас нестриманими бажаннями. Змія за своєю природою як жінка. Вона завжди шукає товариства померлих — тих, хто не знайшов шляху, що веде до самотності. Вона підступний тиран і мучитель, який завжди спокушає до найлихішої компанії.
Білий птах — напівнебесна душа людини. Він сидить із Матір'ю, час від часу спускаючись. Птах є ефективне мислення (effective thought). Він цнотливий і самотній, посланець Матері. Він літає високо над землею. Він наказує бути самотнім і приносить знання від далеких тих, хто був раніше і хто став досконалим.
Змія спускається донизу і своєю хитрістю або робить безсилим фалічного демона, або ж підштовхує його йти подалі. Вона виносить на поверхню надто хитрі земні думки, що чіпляються до кожного у формі бажання. Змія мусить бути нам корисною. Вона втікає з наших рук, показуючи нам шлях, якого ми не могли знайти за допомогою нашого людського розуму.
Мертві, поглянувши зневажливо, сказали: припини цю розмову про богів, демонів і душі. Нам за це вже давно відомо.
Sermo Septimus · Проповідь Сьома
Але коли настала ніч, мертві знову підійшли з жалюгідним виглядом і сказали: є ще одна важлива річ, про яку ми забули згадати. Навчи нас про людину.
юдина — це ворота, через які із зовнішнього світу богів, демонів і душ ви переходите у внутрішній світ, зі світу більшого до світу меншого. Мала і швидкоплинна людина. І ось вона вже позаду вас, і ви знову опинилися в безкінечному просторі, у меншому світі. На відстані, що не відміряти, стоїть одна єдина зірка, у зеніті.
Це єдиний бог цієї однієї людини. Це його світ, його Плерома, його божественність. У цьому світі людей єдиний Абраксас є творцем і руйнівником його власного світу.
Зірка — це Бог і сенс людини. Це її єдиний Головний бог. Через цей шлях людина йде до свого спокою. Це довгий шлях душі після смерті. Цьому єдиному Богові й буде молитися людина.
Молитва (prayer) збільшує світло, яким сяє зірка. Вона перекидає міст через смерть. Вона готує життя для світу меншого й заспокоює безнадійні бажання світу більшого.
Коли великий світ охолоне, Зірка засяє. Ніщо не стоїть між людиною та її єдиним Богом, доки людина здатна відвернути очі від полум'яніючого вигляду Абраксаса.
Людина тут, Бог там.
Слабкість і немічність залишається тут, а вічна творча сила — там.
Тут не буде нічого, крім темряви та крижаніючої вологи.
Там буде цілковите сонце.
Почувши це, мертві замовкли й піднялися в небо, як дим над вогнищем пастуха, який усю ніч пильнував свою отару.
