ОГЛЯД АНАЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

ОГЛЯД АНАЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Едвард Едінгер, аналітик, доктор медицини.

переклад ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД

    Цей огляд, що узагальнює та описує основні концепції теорії К. Г. Юнга, вперше був опублікований у журналі Quadrant, публікації Фонду аналітичної психології Юнга, Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, в 1968 році.

Аналітична психологія — це школа глибинної психології, заснована на відкриттях і концепціях Карла Густава Юнга. Юнг дав найширші й найповніші уявлення про людську психіку. Його роботи включають у себе повністю розроблену теорію структури й динаміки психіки, як у її свідомому, так і в несвідомому аспектах, докладну теорію типів особистості і, що найважливіше, повний опис універсальних, первісних образів, що випливають із найглибших шарів несвідомої психіки. Ці споконвічні образи називають архетипами колективного несвідомого. Останнє відкриття дало змогу Юнгу описати разючі паралелі між несвідомими образами, створюваними людьми уві сні та мареннях, та універсальними мотивами, що зустрічаються в релігіях і міфологіях усіх віків.

    Концепція колективного несвідомого надає аналітичній психології додатковий вимір у порівнянні з іншими школами психотерапії. Вона виводить теорію і практику психотерапії за межі виключної сфери психопатології й пов’язує її з усією історією еволюції психіки людини в усіх її культурних проявах. Таким чином, практика аналітичної психології стає не тільки терапією неврозу, але й технікою психологічного розвитку, застосовною до нормальних і розвинутих людей.

    Абстрактний теоретичний виклад був неприйнятним для Юнга, який завжди прагнув залучати до своїх досліджень досвід усієї людини, а не лише інтелекту. Таким чином, цей огляд слід визнати не більше ніж, двовимірним начерком тривимірної реальності.

Лібідо: Психічна енергія, яка спрямовує й мотивує особистість, називається лібідо. Цікавість, увага та потяг — це прояв лібідо. Лібідо, вкладене в певний предмет, вказується на те, наскільки високо він цінується. Лібідо може трансформуватися або змінюватися, але не знищуватися. Якщо лібідо, прив’язане до одного об’єкта, зникає, воно знову з’являється в іншому місці. Лібідо — це динамізм життєвого процесу, що виявляється в психічній сфері.

Теорія лібідо тісно пов’язана із законом протилежностей. Процеси психіки залежать від напруги та взаємодії між протилежними полюсами. Якщо одна сторона пари протилежностей стане надмірно переважальною в особистості, це, імовірніше, обернеться її протилежністю. Це називається енантіодромією. Однобічне свідоме ставлення констелює свою протилежність у несвідомому. Дивіться есе Юнга «Про психічну енергію» (1).

Психологічні типи: Аналітична психологія виділяє кілька психологічних типів. Вони належать до вроджених відмінностей у темпераменті, які змушують людей сприймати життя й реагувати на нього по-різному. Існує два базові типи ставлення: екстравертне та інтровертне.

Екстраверт характеризується вродженою схильністю лібідо витікати назовні, з’єднуючи індивіда із зовнішнім світом. Екстраверт природно і спонтанно надає найбільший інтерес і цінність об’єкту — людям, речам, зовнішнім досягненням тощо. Йому або їй буде найбільш комфортно й успішно функціонувати в зовнішньому світі й людських стосунках, він буде неспокійним і незадоволеним, коли тривалий час буде перебувати на самоті, без відволікання на зовнішній світ. Маючи мало відношення до внутрішнього світу суб’єктивності, екстраверт уникає його і схильний знецінювати суб’єктивні проблеми, як хворобливі або егоїстичні.

Інтроверт характеризується тенденцією лібідо текти всередину, пов’язуючи його або її із суб’єктивним внутрішнім світом думок, фантазій і почуттів. Найбільша цікавість і цінність надається предмету — внутрішнім реакціям і образам. Інтроверт буде функціонувати найбільш задовільно, коли він вільний від тиску, що дає можливість пристосуватися до зовнішніх обставин. Він або вона віддає перевагу власній компанії і стриманий або незручний у великих групах.

    І інтроверт, і екстраверт мають недоліки своїх сильних сторін, кожен схильний недооцінювати іншого. Для екстраверта інтроверт здається егоцентричним, занадто стриманим і зацикленим на собі. Для інтроверта екстраверт здається неглибоким, користолюбним і лицемірним.

    Кожна людина має обидва нахили, але один зазвичай розвинений більша за інший. Як пара протилежностей вони дотримуються закону протилежностей. Таким чином, надмірне, одностороннє наголошення на одній установці, ймовірно, призведе до появи її протилежності. Проте, протилежне, оскільки воно є нерозвиненим і недиференційованим, постане в негативному, грубому та неадаптованому вигляді. Таким чином крайній екстраверт стане жертвою негативної неповноцінної інтровертності у вигляді депресій. В екстремального інтроверта, ймовірно, будуть епізоди компульсивної екстраверсії, які є грубими, неефективними й неадаптованими до зовнішньої реальності.

В додаток до типів ставлення, ми також розрізняємо чотири типи функцій. Чотири основні психологічні функції: мислення, почуття, сприйняття та інтуїція.

Мислення — це раціональна здатність структурувати та синтезувати дискретні дані за допомогою концептуальних узагальнень.

Почуття — це функція, яка визначає цінність. Це функція, яка цінує та сприяє людським стосункам.

Відчуття — це функція, яка сприймає і пристосовується до зовнішньої дійсності за допомогою рецепторів органів чуття.

Інтуїція визначається, як сприйняття через несвідоме, тобто сприйняття уявлень, образів або висновків, походження яких є неясним.

    Ці чотири функції об’єднуються у дві пари протилежностей: мислення — почуття та сприйняття — інтуїція.

    Хоча кожна людина потенційно має у своєму розпорядженні всі чотири функції, насправді одна функція зазвичай розвинена більш повно, ніж інші. Вона називається вищою функцією. Найменш розвиненою є та, яка є найбільш примітивною й несвідомою — нижча функція.

    Часто друга функція досягає значного розвитку, яка наближається до функції вищої. Це допоміжна функція. Оскільки будь-яка з чотирьох функцій може бути кращою, ми маємо можливість використовувати чотири типи функцій: тип мислення, тип почуття, тип сприйняття та інтуїтивний тип.

    Тип мислення частіше зустрічається в чоловіків, ніж у жінок. Душевне життя мислячого типу пов’язане здебільшого зі створенням інтелектуальних формул і вкладанням усього життєвого досвіду в ці форми. У тій мірі, у якій індивід ототожнюється з функцією мислення й не усвідомлює інших функцій, мислення буде мати тенденцію бути автократичним і обмежуватиме повний досвід життя. Оскільки почуття буде нижчою функцією, його цінності постраждають найбільше.

    Людські стосунки будуть швидко принесені в жертву, якщо вони будуть втручатися у свідому діяльність.

    Тип із вищою функцією почуття частіше зустрічається в жінок, ніж у чоловіків. Розвиток і підтримання особистих стосунків є основною метою функції. Чутливість до людських потреб і готовність їх задовольнити є її видатною рисою. Найбільше задоволення вона отримує в спілкуванні з іншими. У своїй крайності, цей тип функції може викликати заперечення через надмірний акцент на особистісних питаннях. Оскільки мислення є нижчою функцією, здатність такого типу до абстрактних, безособистісних суджень буде оминатися або заперечуватися. Мислення буде прийнятним лише доти, доки воно відіграє роль підпорядкування інтересам цінностей почуття.

    Тип відчуття характеризується чудовою адаптацією до простої реальності. Він або вона задоволені тим, що ставляться до життя на рівні найпростіших його проявів, без витонченості, роздумів чи уяви. Тип відчуття виглядає стабільним і приземленим, але йому може бракувати творчої іскри. Образність та уява, які могли б пом’якшити цей земний стан, є продуктами інтуїції, яка є нижчою функцією цього типу. Насправді, тип відчуття, часто зневажає інтуїтивні прояви, як нереалістичні фантазії і, таким чином, буде позбавлений вкрай необхідного ресурсу під час душевних складностей.

    Інтуїтивний тип мотивується, здебільшого, постійним потоком нових образів і можливостей, що походять від активної інтуїції. Нове, дивне та відмінне від звичного є постійною приманкою. Він або вона часто бачить незрозумілі зв’язки між речами, які здаються окремими й не пов’язаними. Інтуїтивний розум працює у швидких стрибках, за якими іншим часом важко слідувати. Коли його просять продовжувати повільніше, він або вона може виявитися нетерплячим, можливо, вважаючи, що слухачі повільно налагоджують зв’язки. Слабкість цього типу полягає в його неповноцінній функції відчуття. Ставлення до реальності навколишнього світу, може бути погано розвиненим. Важка робота, необхідна для того, щоби втілити можливість у реальність, або зробити інтуїтивно зрозумілий спалах загальноприйнятим, але це здається, занадто обтяжливим для цього типу. Він або вона можуть залишитися неправильно зрозумілими завдяки прозрінням, які, якщо вони хочуть принести плоди, інші мають терпляче розвивати.

    Типи функцій рідко є такими визначеними, як це виглядає в цих описах. Зазвичай, розвиток допоміжної функції пом’якшує та змінює описані тут різкі характеристики. Крім того, маємо ще одне ускладнення. За типом ставлення кожен із типів функцій може мати, як інтровертну, так і екстравертну спрямованість.

    В ідеалі всі чотири функції мають бути доступні індивіду, щоби мати повноцінну реакцію на життєвий досвід. Однією з цілей юнгівської психотерапії є привернути до свідомості й допомогти розвитку нижчих нерозвинутих функцій, щоби наблизитися до психічної цілісності.

    Багато конфліктів у людських стосунках і суперечках можна зрозуміти через теорію психологічних типів. Наприклад, на цій основі Юнг пояснив різницю між психологічними теоріями Фрейда та Адлера. Теорія Фрейда пов’язана із потребою людини в об’єкті й любов’ю до нього. Отже, це екстравертна теорія. Теорія Адлера базується на потребі особистості підтримувати власну самооцінку, престиж і владу. Адлер підкреслює внутрішню, суб’єктивну потребу, тому його теорія є інтровертною.

    Відмінності в типах можуть лежати в основі труднощів у міжособистісних стосунках. Подружні конфлікти часто пов’язані з відмінностями психологічного типу. Знання свого власного типу та того факту, що бувають інші, не менш дійсні типи, часто може допомогти релятивізувати власні особисті реакції й може призвести до більш свідомих і плідних людських стосунків. (2)

Структура психіки: психіку можна розділити на свідомий і несвідомий аспекти. Его є центром свідомості і відправною точкою для всієї емпіричної психології. Це осередок індивідуальної ідентичності і всі змісти, які є свідомими, мають бути пов’язані з ним. Несвідоме включає всі психічні елементи, які існують поза усвідомленням і, отже, не пов’язані з Его.

Зміст несвідомого спочатку зустрічається у формі комплексів. Комплекс — це емоційно заряджена несвідома психічна сутність, що складається з низки пов’язаних ідей та образів, згрупованих навколо центрального ядра. Під час дослідження виявляється, що це ядро ​​є архетипним образом (див. нижче). Можна визнати, що комплекс проявляється через появу афекту, який підриває психічну рівновагу й порушує звичну функцію Его.

Его стоїть між внутрішнім світом і зовнішнім світом і його завдання — пристосуватися до обох. Своєю екстравертною спрямованістю воно відносить себе до зовнішньої реальності. Через інтроверсію воно сприймає і пристосовується до внутрішньої, суб’єктивної реальності.

    

Вимога зовнішньої адаптації призводить до побудови психічної структури, яка є посередником між Его й зовнішнім світом суспільства. Ця опосередкована структура називається персона, латинське слово persona означає маску античного актора. Це частково продумане публічне обличчя, яке індивід проявляє щодо інших. Персона складається з різних елементів, одні з яких базуються на індивідуальних схильностях, а інші — на базових очікуваннях суспільства та ранньому навчанні батьків та вчителів.

    Персона — це опосередкований компроміс між індивідуальністю та очікуваннями інших. Це роль, яку людина відіграє в суспільстві. Це також захисне «покривало», яке охороняє від колективного те, що є особистим, інтимним і часто вразливим. Характерним символом персони є одяг, який ми носимо. Сни, пов’язані з відсутнім або невідповідним одягом, належать до проблеми персони. В ідеалі персона має бути відповідною, добре сидіти і гнучкою. Особливо важливо, щоб індивід усвідомив, що він не тотожний своїй персоні.

Персона іноді надає комусь престиж і авторитет колективної групи, які належним чином не використовуються в особистих цілях. Ідентифікація з персоною може спричинити інфляцію та відчуження від реальності. Інші розлади особистості включають відсутність особистості, яка робить індивіда чутливим і піддається кожному соціальному дотику, а також занадто жорстку, захисну особистість, яка також є перешкодою для реалістичної адаптації. (3).

Так само, як персона стоїть між его й зовнішнім світом, так і інша психічна сутність стоїть між Его і внутрішнім світом несвідомого. Ця сутність називається тінню. Тінь — це сукупність особистісних характеристик і можливостей, які людина не усвідомлює. Зазвичай тінь, як вказує це слово, містить неповноцінні характеристики та слабкості, які самооцінка людини не дає змогу їх розпізнати.

    Тінь можуть уособлювати уві сні такі фігури, як злочинці, п’яниці та відлюдники. Технічно образ тіні має бути тієї ж статі, що і сновидець. Як це буває з усім несвідомим вмістом, тінь спочатку відчувається в проекції. Це означає, що власна несвідома якість уперше розпізнається й відіграється, коли вона виявляється в зовнішньому об’єкті. Доти, доки тінь проектується, людина може ненавидіти і вільно засуджувати слабкість і зло, які бачить в інших, зберігаючи водночас почуття власної праведності. Виявлення тіні, як особистого вмісту, може, якщо воно є раптовим, викликати тимчасову розгубленість і депресію. Це буде, найімовірніше, якщо попереднє ставлення Его було, особливо завищеним.

    Тінь — це перший шар несвідомого, з яким можна зустрітися в психологічному аналізі. Це не завжди негативний зміст. У багатьох випадках несвідомі позитивні можливості особистості перебувають у тіні. У таких випадках ми говоримо про позитивну тінь. Крім того, злий і небезпечний аспект тіні часто пов’язаний більше з її обставинами, ніж із її суттю. Подібно до того, як тварин, які стали злими через голод і жорстоке поводження, можна перетворити на відданих супутників через люблячу турботу, так і тінь втрачає більшу частину свого негативного аспекту, коли їй надається свідоме прийняття й відповідна увага.

    Проблема тіні та її проекції стосується й колективної психології. Переслідування євреїв нацистами є жахливим прикладом того, до якої міри може дійти проекція колективної тіні. Той самий психологічний механізм діє при дискримінації інших меншин. Докладніше про тінь див. (4).

Перший шар несвідомого, тінь, Юнг також називає особистим несвідомим, на відміну від колективного несвідомого. Особисте несвідоме або тінь містить особистий вміст, що належить самому індивіду, який може, й належним чином має, бути усвідомлений та інтегрований у свідому особистість та Его.

    Колективне несвідоме, з іншого боку, складається з трансперсонального, універсального вмісту, який не може бути засвоєний Его. Між цими двома шарами несвідомого, особистим і колективним, розташовується ще одна сутність, що перебуває, так би мовити, однією ногою з кожного боку. Це аніма в чоловіка й анімус у жінки.

Аніма є автономним психічним змістом у чоловічій особистості, яку можна охарактеризувати, як внутрішню жінку. Вона є психічною репрезентацією контрасексуальних елементів у чоловіках і зображена в символічних образах фігурами жінок, починаючи від блудниці і спокусниці до божественної мудрості й духовного провідника. Вона є уособленням жіночого начала в людині, принципу Еросу, що відноситься до любові і спорідненості. Проекція аніми відповідає за феномен «закоханості» чоловіка. Занадто велике ототожнення Его з анімою змушує чоловіка занадто проявляти жіночі якості.

    Настрій аніми або стан одержимості анімою можна розпізнати за характерними ознаками образи та емоційного відсторонення. Такий стан робить людину психічно паралізованою та безсилою.

    Як правило, це відбувається стосовно жінки, з якою він емоційно й інтимно пов’язаний. При повному психологічному розвитку аніма веде людину до повного сенсу людських стосунків і забезпечує їй вхід до глибших шарів психіки, колективного несвідомого.

Анімус є відповідним представником маскулінних контрасексуальних елементів у психології жінки. Це може бути виражено в символічних образах безліччю чоловічих фігур від страхітливих, агресивних чоловіків, які погрожують зґвалтуванням, до чарівників, що несуть світло. Це уособлення чоловічого начала в жінках, принципу Логосу, який є здатністю до раціональності та свідомості. «Закоханість» жінки також відбувається через проекцію анімуса. Суб’єктивне ототожнення Его з анімусом призводить до того, що жінка втрачає контакт зі своєю жіночою природою й набуває більше чоловічих якостей.

    Жінку, одержиму анімусом, більше цікавить влада, ніж спорідненість. Як і в анімі чоловіка, анімус найчастіше активізується щодо емоційно значимого чоловіка, особливо до чоловіка, з яким вона інтимно пов’язана. Дійсно, аніма й анімус мають виражену спорідненість один до одного. Найменший прояв одного може викликати в партнера іншого. Зі зрілістю й максимальним розвитком анімус може стати цінною психічною сутністю, що дозволяє жінці функціонувати з об’єктивною раціональністю й подібно до аніми в чоловіка, відкрити їй колективне несвідоме. Подальше обговорення аніми та анімусу є в (5) і (6).

Колективне несвідоме, нещодавно назване об’єктивною психікою, є найглибшим шаром несвідомого, який зазвичай недоступний для свідомого засвоєння. Його природа універсальна, надособистісна й неіндивідуальна. Його прояви переживаються, як щось чуже для Его, нумінозне чи божественне. Зміст колективного несвідомого називають архетипами та їх особливими символічними проявами, архетиповими образами.

    Поняття архетипу має тісний зв’язок із поняттям інстинкту. Інстинкт — це модель поведінки, яка є вродженою й характерною для певного виду. Інстинкти виявляють, спостерігаючи за моделями поведінки окремих організмів. Інстинкти — це невідомі мотиваційні динамізми, які визначають поведінку тварини на біологічному рівні.

    Для психіки архетип — це те, що інстинкт для тіла. Висновок про існування архетипів робиться за допомогою того ж процесу, що й за допомогою якого, ми виводимо існування інстинктів. Подібно до того, як інстинкти, спільні для виду, постулюються шляхом спостереження за однорідністю біологічної поведінки, так і висновки про архетипи здійснюються шляхом спостереження однорідності в психічних явищах. Так само, як інстинкти є невідомими мотивуючими динамізмами біологічної поведінки, архетипи є невідомими мотивуючими динамізмами психіки. Архетипи — це психічні інстинкти людського роду. Хоча біологічні інстинкти та психічні архетипи мають дуже тісний зв’язок, ми не знаємо, як саме пов’язані розум і тіло.

    Архетипи сприймаються й переживаються суб’єктивно через певні універсальні, типові, повторювані міфологічні мотиви та образи. Ці архетипні образи, символічно опрацьовані різними способами, є основним змістом релігій, міфологій, легенд і казок різного віку. Такі образи також виникають із колективного несвідомого індивідів через сновидіння та видіння у випадках глибокого психологічного аналізу, глибокого суб’єктивного досвіду чи серйозного психічного розладу. Досвід зустрічі з архетипним образом має сильний емоційний вплив, який передає відчуття божественної або надособистісної сили, що перевищує індивідуальне Его. Такий досвід часто змінює особистість і радикально змінює її погляди на життя.

    Архетипні образи настільки різноманітні та численні, що не піддаються вичерпному переліку. Для наших цілей ми опишемо базові чотири широкі категорії архетипних образів.

Архетип Великої Матері, уособлення жіночого начала, уособлює родюче лоно, з якого виходить усе життя й темряву могили, куди воно повертається. Його основними властивостями є здатність живити й поглинати. Це відповідає матінці-природі в первісному болоті — життя, що постійно породжується й постійно пожирається. Якщо велика мати нас годує, вона добра, якщо вона погрожує нас зжерти, вона погана.

    У психологічному плані велика мати відповідає несвідомому, яке може живити й підтримувати Его або може поглинути його в психозі чи самогубстві. Позитивні, творчі сторони великої матері представлені грудьми й лоном. Негативні, деструктивні аспекти проявляються, як пожираючий рот або гострі зуби піхви. У більш абстрактній символіці все порожнисте, увігнуте або що містить, належить до великої матері. Отже, водойми, сама земля, печери, житла, посудини всіх видів є жіночими. Так само є коробка, труна й черево чудовиська, яке поглинає свої жертви. Див. Еріх Нойманн (7).

Архетип духовного Батька. Як велика мати належить до природи, матерії й землі, архетип великого батька відноситься до сфери світла й духу. Це уособлення чоловічого принципу свідомості, який символізує верхню сонячну область неба. З цього краю походить вітер, пневма, нус, руах, який завжди був символом духу, а не матерії. Сонце й дощ так само представляють чоловіче начало, як запліднювальні сили, які запліднюють сприйнятливу землю. Образи пронизливості та проникнення, такі як, фалос, ніж, спис, стріла та промінь, усі належать до духовного отця. Пір’я, птахи, літаки та все, що стосується польоту чи висоти, є частиною цього комплексу символів, який підкреслює вищі небесні царства. Крім того, усі образи, що включають світло або освітлення, належать до чоловічого принципу на відміну від темної приземленості великої матері. Освітлення обличчя, корони, німби та сліпучий блиск усіх видів є аспектами чоловічої сонячної символіки.

    Образ мудрого старця, як судді, священика, лікаря чи старійшини є уособленням людиною цього архетипу. Позитивний аспект принципу духовного батька передає закон, порядок, дисципліну, раціональність, розуміння та натхнення. Його негативний аспект полягає в тому, що він може призвести до відчуження від конкретної реальності, спричинити інфляцію, стан духовної гордині чи самонадійності, що породжує грандіозні думки про трансцендентність і призводить до долі Ікара чи Фаетона.

Архетип трансформації належить до психічного процесу зростання, змін і переходу. Він може виражатися в багатьох різних образах із тим самим основним змістом. Небезпечні подорожі в невідомі місця, дослідження темних місць, цілеспрямований спуск у підземний світ чи під море чи в черево монстра, щоби знайти захований скарб, є образами цього архетипу.

    Тема смерті та відродження, а також символіка обрядів ініціації у всіх їх різноманітних формах: перетин річок, вод чи прірв і сходження на гори, тема спокутування, порятунку чи відновлення втраченого чи деградованого, де б вона не з’явилася в міфологічній чи несвідомій символіці — усе це образні прояви архетипу трансформації.

    До цього архетипу належить і тема народження героя чи чудо-дитини. Цей образ виражає появу в особистості нового, динамічного змісту, що передвіщає рішучі зміни та розширення свідомості. (8)

    Багатий і складний приклад цього архетипу дає символіка середньовічної алхімії. В алхімії процес психічної трансформації проектується на матерію. Метою алхіміків було перетворення основної матерії в золото, або в якийсь інший надзвичайно цінний предмет. Образи алхімії походять із колективного несвідомого й цілком належать до психологічного процесу трансформації.(9)

Центральний архетип, «Самість», виражає психічну цілісність або тотальність. Самість визначається Юнгом, як центр і окружність психіки. Вона об’єднує у свою парадоксальну єдність усі протилежності, втілені в чоловічому та жіночому архетипах. Оскільки це граничне поняття, що належить до сутності, яка виходить за межі та охоплює індивідуальне Его, ми можемо лише натякати на нього, а не охоплювати його визначенням. У міру зародження центрального архетипу він часто постає, як процес центрування, або, як процес, що включає об’єднання протилежностей.

    Алхімічний символізм дає нам численні приклади центрального архетипу, як союзу протилежностей. Наприклад, філософський камінь, одна з цілей алхімічного процесу, зображувався, як результат шлюбу червоного короля й білої королеви, або від союзу сонця й місяця, або вогню і води. Продуктом такого союзу є парадоксальний образ, який часто називають гермафродитом. Інші образи, які використовуються для вираження союзу протилежностей, — це примирення протиборчих ворогуючих фракцій і примирення добра і зла, Бога й сатани.

    Виникаючий центральний архетип породжує образи мандали. Термін мандала використовується для опису уявлень про Самість — архетип тотальності. Типова мандала в її найпростішій формі являє собою квадратний круг, що поєднує елементи кола з центром плюс квадрат, хрест або будь-який інший вираз чотирискладності.

Мандали можна знайти скрізь, у будь-який час і місце. Вони, здається, являють собою основний об’єднуючий та інтегруючий принцип, який лежить у самому корені психіки. Мандали можна знайти в культурних продуктах усіх рас. Повністю розвинена мандала, зазвичай, з’являється в снах людини лише після тривалого процесу психологічного розвитку. Тоді вона переживається, як звільнення від непримиримого в іншому випадку конфлікту й може передати нумінозне усвідомлення життя, як чогось у кінцевому рахунку, гармонійного та значущого, незважаючи на його очевидні протиріччя.

Психологічний розвиток — це поступове виникнення та диференціація Его або свідомості від початкового стану несвідомості. Це процес, який в ідеалі триває впродовж усього життя людини. На відміну від фізичного розвитку, немає часу, за який можна було б сказати, що було досягнуто повного психічного розвитку. Хоча ми можемо розрізняти різні стадії розвитку для описових цілей, насправді одна стадія зливається в іншу в єдиному плинному континуумі.

    На ранній стадії Его має обмаль автономії. Воно значною мірою перебуває в стані ототожнення з об’єктивною психікою всередині й зовнішнім світом. Воно живе у світі архетипів і не робить чіткої різниці між внутрішніми й зовнішніми об’єктами. Цей примітивний стан розвитку Его називається, на честь Леві-Брюля, містичною співучастю і його поділяють, як архаічна людина, так і дитина. Це стан магічної участі та інтерпретації між Его та його оточенням. Що таке Его, а що не-Его не розрізняють. Внутрішній світ і зовнішній світ переживаються, як єдине ціле. Цей примітивний стан містичної співучасті проявляється також у феноменах психології натовпу, коли індивідуальна свідомість і відповідальність тимчасово затьмарюються ототожненням із колективним динамізмом.

    Юнг не розробив і не представив докладну, систематичну теорію психологічного розвитку. Однак деякі з його послідовників, особливо Нойманн (12), намагалися заповнити цю прогалину. За Нойманном етапи психологічного розвитку можна описати так:

Перший або початковий стан називається стадією уроборосу, що походить від uroborus, кругового зображення змія, що їсть свій хвіст. Це належить до первісної тотальності та самозамкненості, яка існує до народження свідомості. Его існує лише, як прихована потенціальність у стані первинної ідентичності із Самісттю, або об’єктивною психікою. Вважається, що цей стан належить до пренатального періоду та раннього дитинства.

Уроборос

Перехід між цим станом і другою стадією розвитку відповідає створенню світу для індивідуальної психіки. У такий спосіб, міфи про створення світу посилаються на цю першу вирішальну подію в психічному розвитку — народження Его з несвідомого. Основна тема всіх міфів про створення — розділення. Через недиференційовану цілісність один елемент відокремлюється від іншого. Це, може бути виражено, як створення світла — відділення світла від темряви, або, як відокремлення батьків світу — відмінність між чоловічим і жіночим, або виникнення порядку з хаосу. У кожному випадку значення однакове, а саме народження свідомості, здатність розрізняти протилежності.

Друга стадія психологічного розвитку називається матріархальною. Хоча початкова свідомість з’явилася, вона поки лише тьмяна й непостійна. Его, що зароджується, усе ще значною мірою пасивне й залежить від своєї уроборичної матриці, яка тепер набуває вигляду великої матері. Чоловічий і жіночий елементи ще не чітко розмежовані, тому велика мати все ще буде недиференційована щодо статі. До цього етапу належить образ фалічної матері, що включає в себе, як чоловічі, так і жіночі компоненти. Тут панівною психічною сутністю є велика мати. Переважною турботою буде шукати її харчування та підтримки та уникати її руйнівного, пожираючого аспекту.

    Батьківський архетип або чоловіче начало ще не виникло окремо. Мати ще є всім. Его досягло лише нестійкого відокремлення і все ще залежить від несвідомого, яке персоніфікується, як велика мати.

    Матріархальна фаза міфологічно представлена ​​образами стародавніх близькосхідних материнських релігій, наприклад, міфом Кібели-Аттіса. Аттіс, син-коханий Кібели, був їй невірний. У шаленому жалю, що відображає залежну неволю, він був кастрований і вбитий. Матріархальна фаза відповідає Едіпальній фазі, як це описано Фрейдом. Однак аналітичні психологи трактують інцест символічно, а не буквально, як це зробив Фрейд. Матріархальна фаза — це фаза первинного кровозмішення, символічно кажучи, до появи табу на інцест. У житті людини ця фаза приблизно відповідає раннім рокам дитинства.

Третя стадія називається патріархальною. Перехід характеризується певними темами, образами та діями. У спробі вирватися з матріархальної фази жіноче з усіма його атрибутами відкидається і знецінюється. До цього перехідного періоду належить тема ритуалів ініціації. Батьківський архетип, або чоловіче начало, з’являється в повній силі і претендує на відданість особистості. Випробування, подолання перешкод, правила та дисципліна встановлюються на противагу співчуттю та комфортному утриманню великої матері. Встановлюється табу на інцест, що забороняє регресію до стану, пов’язаного з матір’ю.

    Після переходу до патріархальної стадії архетип великого батька, принцип чоловічого духу, визначає цінності та цілі життя. Переважаючими цінностями будуть свідомість, індивідуальна відповідальність, самодисципліна та раціональність. Усе, що стосується жіночого начала, буде придушене, знецінене або підпорядковане чоловічим цілям. У розвитку дитинства патріархальна фаза буде, особливо очевидною в роки, що передують статевому дозріванню.

Четверта фаза називається інтегративною. Попередній патріархальний етап залишив індивіда одностороннім і незавершеним. Жіноче начало, жінка, а, отже, аніма й несвідоме були придушені та занедбані. Таким чином, потрібна інша зміна або перехід, щоби повернути ці занедбані психічні елементи.

    Ця перехідна фаза також має свою характерну образність. Найтиповіший міф — герой, що бореться з драконом. У цій архетиповій історії прекрасна дівчина перебуває в полоні дракона чи чудовиська. Дівчина — це аніма, дорогоцінний, але занедбаний жіночий принцип, який був відкинутий і знецінений на попередній патріархальній фазі розвитку. Чудовисько представляє залишковий уроборічний стан, велику матір у його руйнівному, пожираючому аспекті. Аніма, або жіноча цінність, як і раніше наділена цією небезпечною стихією і її можна звільнити лише героїчною дією. Герой репрезентує необхідне ставлення Его, яке готове відмовитися від безпеки загальноприйнятих патріархальних стандартів і знову віддати себе несвідомому, небезпеці регресу та неволі перед жінкою, щоби викупити втрачений, але необхідний елемент, аніму. Якщо це вдасться, аніма або жіноче начало піднімається до належного значення, модифікуючи й доповнюючи попередню одностороннє патріархальне ставлення.

    Це вирішальний крок у психологічній інтеграції, що зводиться до примирення протилежностей. Чоловіче й жіноче, закон і любов, свідоме й несвідоме, дух і природа. В індивідуальному розвитку молоді ця фаза відповідає виникненню здатності спілкуватися з дівчатами в період статевого дозрівання, за яким згодом настає любов до конкретної жінки і врешті-решт шлюб.

    Слід розуміти, що, хоча ці фази психічного розвитку були пов’язані з різними періодами розвитку дитини та юнака, їх значення не обмежується цими зовнішніми подіями. Кінець психологічного розвитку не досягається з подією шлюбу. Такі зовнішні події є лише зовнішніми проявами архетипного процесу розвитку, який ще чекає свого внутрішнього втілення. Крім того, описані тут психологічні етапи можна пройти не один раз, а багато разів у процесі психічного розвитку. Ці етапи є, так би мовити, послідовними проміжними станціями, до яких ми повертаємося знову і знову в ході спіральної подорожі, яка проходить один і той самий курс неодноразово, але щоразу на іншому рівні свідомого усвідомлення чоловічої психології. Хоча ті самі етапи розвитку стосуються жінки, вони будуть переживати дещо інакше. Відповідними міфами є міфи про Деметру й Персефону, Амаура і Психею. Як приклад — чудовий коментар Ноймана до легенди Amor and Psyche.(13)

    Найбільшим внеском Юнга в психологію розвитку є його концепція індивідуації. Термін належить до процесу розвитку, який починається в дорослої людини, зазвичай після тридцяти п’яти років і в разі успіху призводить до відкриття «Самості», що замінює Его в ролі центру особистості.

Індивідуація — це відкриття й розширений діалог з об’єктивною психікою, тотальним проявом якої є Самість. Вона починається з одного або кількох вирішальних переживань, які кидають виклик Его-центризму і виробляють усвідомлення того, що Его підпорядковується більш всеосяжній психічній сутності. Хоча повні плоди процесу індивідуації з’являються лише в другій половині життя, відносини, що розвиваються між Его й об’єктивною психікою, є безперервними від народження до смерті.

Процес психотерапії: Психотерапія — це систематичне дослідження та культивування внутрішнього життя. Це стосується не тільки неврозів і психічних розладів, а й тих, хто має нормальну психологію, які бажають сприяти власному психологічному розвитку. Була розроблена унікальна й комплексна методика. Основним інструментом цієї процедури є особистість психотерапевта. Таким чином, основну увагу та увагу приділяють відбору та підготовці потенційних психотерапевтів.

    Основна вимога до психотерапевта полягає в тому, щоби він або вона пройшов ретельний особистісний аналіз, який веде до високого рівня психологічного розвитку. Основною аксіомою є те, що терапевт зможе вести психічний розвиток свого пацієнта не далі, ніж він дійшов сам. По суті, це можливість пацієнта мати живі стосунки та діалог із більш розвиненою свідомою особистістю, що дає лікувальний ефект.

    Після первинної консультації, коли прийнято рішення про початок роботи з тим чи іншим психотерапевтом, процедуру починають зі складання докладного анамнезу. Це історичний підсумок та обговорення всіх значущих життєвих переживань у хронологічному порядку, які пацієнт може згадати. Далі йде аналіз поточної життєвої ситуації з особливим акцентом на сферах, які вважаються проблемними. Тільки коли минуле й сьогодення досліджені адекватно, наскільки вони доступні свідомості, терапевт звертає увагу на несвідоме.

    Основний підхід до несвідомого — це тлумачення снів. Сон вважається вираженням об’єктивної психіки, що описує символічною мовою природу поточної психічної ситуації. Отже, розуміння сновидінь стає потужним засобом у зростанні свідомості.

    Сон — це символ. Цей термін має особливе значення в аналітичній психології. Символ не є знаком і не означає відомого значення, яке можна було б так само добре виразити іншим способом. Символ — це зображення або форма, що дає найкраще вираження доступного вмісту, значення якого ще багато в чому невідоме. З огляду на це визначення стає зрозумілим, що символ (або сон) не можна інтерпретувати так, ніби це знак, що має добре відоме значення. До нього потрібно підходити методом аналогії, який посилює невідоме значення до точки видимості.

В аналітичній психології тлумачення снів здійснюється за допомогою ампліфікації. Метод має два аспекти: персональна ампліфікація й загальна ампліфікація.

Персональна ампліфікація здійснюється через запит у пацієнта асоціацій до кожного з конкретних образів предметів і фігур уві сні. Асоціації — це спонтанні почуття, думки та спогади, які спадають на думку щодо даного предмета уві сні. Сукупність асоціацій до всіх елементів уві сні забезпечує особистий контекст сновидіння й часто призводить до розуміння його значення.

Загальна ампліфікація проводиться психотерапевтом на основі особистих знань. Вона забезпечує колективні, архетипні асоціації з елементами сну. Тут використовуються знання терапевта про колективну, або об’єктивну психіку. Коли сон містить архетипний образ або тему, терапевт демонструє це, представляючи паралельні образи з міфології, легенд і фольклору. Загальна ампліфікація встановлює колективний контекст сну, що дає змогу розглядати його, як те, що стосується не тільки особистої психічної проблеми, а й загальної, колективної проблеми, спільної для всього людського досвіду. Загальна ампліфікація знайомить пацієнта з колективною або об’єктивною психікою й, водночас, допомагає процесу відокремлення Его від об’єктивної психіки. Поки пацієнт сприймає свої проблеми та сновидіння як повʼязані лише з його особистою психологією, його Его залишається здебільшого ототожненим з об’єктивною психікою і він несе тягар колективної провини та відповідальності, що не є належним чином особистими й можуть паралізувати його здатність нормально функціонувати.

    Крім сновидінь, заохочується образна і виразна діяльність усіх видів. Малювання, живопис, скульптура, написання оповідань тощо можуть бути запропоновані, як засоби вираження несвідомого матеріалу. Такі творчі продукти потім розглядаються приблизно так само, як і сни. Навіть без аналітичної інтерпретації намагання надати словесне чи візуальне вираження несвідомим образам, часто, може бути дуже корисним. Об’єктивація психічного образу, наприклад, за допомогою малювання, може допомогти відокремити Его від несвідомого й може вивільнити значну частину психічної енергії.

На пізнішому етапі психотерапії у відповідних випадках вводиться ще одна важлива методика. Вона називається активною уявою. Цієї процедурі потрібно навчитися, її використання вимагає чималого досвіду. У її використанні має бути обережність, оскільки в деяких випадках існує небезпека, що вона може активувати несвідомий вміст, який неможливо контролювати. Однак при правильному використанні це дуже цінна техніка.

    Активна уява — це процес свідомої, навмисної участі у фантазії. Він часто має форму діалогу між Его і фантазійною фігурою — можливо, тінню чи анімою. Це, може стати надзвичайно корисним для усвідомлення несвідомого вмісту, особливо коли Его відчуває, що зайшло в глухий кут. Наскільки пацієнт зможе самостійно успішно використовувати активну уяву, настільки буде менше потреби в допомозі терапевта. Насправді, розвиток цієї техніки часто призводить до припинення формальної психотерапії, оскільки пацієнт потім має здатність спілкуватися з несвідомим і мати справу з ним самостійно.

Дуже поширеним і важливим явищем у психотерапії є перенесення. Це стосується емоційної залученості, позитивної або негативної, на основі несвідомих факторів, які пацієнт відчуває до психотерапевта. Перенесення відбувається за рахунок проекції несвідомого вмісту на терапевта. Така проекція може мати різний вміст та інтенсивність. Зазвичай рання форма проекції — це очікування, що лікування буде відбуватись таким же чином, як до пацієнта ставилися батьки тієї ж статі, що й аналітик. Однак у глибокому перенесенні після аналізу цих поверхневих аспектів зазвичай виявляється, що перенесення ґрунтується на проекції «Самості» на аналітика. Тоді аналітик наділяється всією дивовижною силою і владою божества. Поки ця проекція переважає, стосунки з терапевтом будуть контейнером для найвищої життєвої цінності. Це тому, що Самість є центром і джерелом душевного життя й контакт із ним має зберігатися за будь-яку ціну. Поки терапевт несе проекцію «Самості», стосунки між терапевтом і пацієнтом будуть еквівалентними зв’язку із «Самістю» самим пацієнтом, що є життєво важливим для його психіки. Наскільки ця проекція може ставати свідомо розпізнаною, залежність від терапевта буде поступово замінюватися внутрішньою спорідненістю із «Самістю». Завдяки проміжному етапу переживання й життя через перенесення пацієнт поступово досягне усвідомлення внутрішньої сили та авторитету об’єктивної психіки, як вона проявляється всередині (14).

Синхронічність — це термін, який Юнг запропонував для пояснення принципу неочевидного причинно-наслідкового зв’язку, щоби пояснити виникнення значущих збігів. Феномен синхронічності стоїть на межі людського знання й те, що про нього говориться, має залишатися умовним. Однак, з’являється дедалі більше доказів, які вказують на те, що за певних обставин події в зовнішньому світі значуще збігалися з внутрішніми психічними станами. Про це свідчать докази екстрасенсорного сприйняття та парапсихологічні експерименти.

Виверження вулкану і блискавка одночасно

    Синхронічні події часто трапляються під час аналізу несвідомого, особливо коли активована об’єктивна психіка. Іноді, наприклад, відповідні асоціації до сну стосуються життєвого досвіду, який відбувається після сну, а не до нього. Накопичуються докази того, що об’єктивна психіка функціонує поза категоріями часу і простору. Таким чином, сни можуть натякати, як на майбутні події, так і на минулі події.

    Чи можна вважати подію прикладом синхронічності чи ні, залежить від суб’єктивної реакції індивіда — чи вважає він це значущим збігом обставин. Очевидно, що такі суб’єктивні судження неможливо перевірити об’єктивними статистичними методами. Такі суб’єктивні переживання є емпіричними даними психології. На цій суб’єктивній основі відомо, що синхронічні події відбуваються, іноді з нумінозним впливом на індивіда.

    Повне значення синхронічності ще належить виявити. Ми вже маємо певні натяки з того, що в якийсь момент об’єктивна психіка може з’явитися разом із зовнішньою фізичною реальністю, щоб утворити єдину реальність, яка перевищує антитезу суб’єкта та об’єкта (15).

Посилання:

1. Jung, C.G. Collected Works, Vol. 8, Bollingen Series XX. Pantheon, New York, 1960. pp. 366.
2. Jung, C.G. Routledge and Kegan Paul, London, 1923.
3. Jung, C.G. Collected Works, Vol. 7, Bollingen Series XX. Pantheon, New York, 1953, pp. 190–193.
4. von Franz, Marie-Louise. «The Process of Individuation," edited by C.G. Jung, Doubleday, Garden City, New York, 1964, pp. 168–172.
5. Jung, C.G., pp. 186–209. 
6. von Franz, Marie-Louise, pp. 177–195.
7. Neumann, Erich. Bollingen Series XLVII. Pantheon, New York, 1955.
8. Jung, C.G. Collected Works, Vol. 5, Bollingen Series XX. Pantheon, New York, 1956.
9. Jung, C.G. Collected Works, Vol. 12, Bollingen Series XX. Pantheon, New York, 1953.
10. Jung, C.G. «Concerning Mandala Symbolism," inCollected Works, Vol. 9 (1), Bollingen Series XX. Pantheon, New York, 1959, pp. 355–384.
11. von Franz, Marie-Louise, pp. 196–211. Neumann, Erich. 
12. Bollingen Series XLII. Pantheon, New York, 1954. Neumann, Erich. 
13. Bollingen Series LIV. Pantheon, New York, 1956.14.
14. Jung, C.G. Collected Works, Vol. 16, Bollingen Series XX. Pantheon, New York, 1958.
15. Jung, C.G. «Synchronicity: An Acausal Connecting Principle," in pp. 417–419.