СІМ ПРОПОВЕДЕЙ МЕРТВИМ
ЗАПИСАНО ВАСИЛІДОМ З ОЛЕКСАНДРІЇ,
МІСТА, ДЕ СХІД ДОТОРКАЄТЬСЯ ДО ЗАХОДУ.
THE SEVEN SERMONS TO THE DEAD
WRITTEN BY BASILIDES IN ALEXANDRIA,
THE CITY WHERE THE EAST
TOUCHETH THE WEST.
Проповідь І
Померлі повернулися з Єрусалиму, де знайшли не те, що шукали. Вони молили, щоби я дозволив їм увійти та благали мого слова, і, так, я почав навчати.
Слухайте ж мене: Я почну від Ніщо (nothingness). Ніщо — те саме, що й Повнота (fullness). У нескінченності повній не краще, ніж у порожній. Ніщо є, й порожнім, і повним. Ви також можете додати що-небудь інше про Ніщо, як, наприклад, біле воно, або чорне, або знову ж таки, його немає, або воно є. Нескінченна і вічна річ не має якостей, оскільки має всі якості одразу.
Це Ніщо чи цю Повноту, ми назвемо ПЛЕРОМА (PLEROMA). У ній припиняються й будь-яке мислення, і буття, оскільки вічне й нескінченне не мають якостей. У ній не існує буття, бо тоді воно було би відмінним від Плероми й мало би якості, які відрізняли б його, як щось відмінне від плероми.
У Плеромі немає нічого і є абсолютно все. Мислити про Плерому абсолютно марно, бо це означало б саморозчинення (self-dissolution).
СТВОРІННЯ (CREATURA) існує не в Плеромі, але в самому собі. Плерома є й початком, і кінцем Створіння. Вона пронизує його наскрізь, як сонячне світло всюди пронизує повітря. Незважаючи на те, що Плерома пронизує все ціле, але не створила жодної його частки, подібно до того, як цілком прозоре тіло не стає ані світлим, ані темним через світло, яке пронизує його. Але ми — це і є сама Плерома, бо ми частина вічного й нескінченного. Але ми не маємо частки цього, оскільки ми нескінченно віддалені від Плероми, не духовно чи тимчасово, а за суттю, оскільки ми відрізняємося від Плероми в нашій сутності, як Створіння, яке обмежене в часі та просторі.
Але оскільки ми є частинами Плероми, вона також присутня й у нас. Навіть у найдрібнішій своїй частині Плерома нескінченна, вічна й цілісна, оскільки малі й великі якості існують у ній. Це те Ніщо, яке всюди цілісне й безперервне. Тому лише образно я говорю про створене буття, як частину Плероми.
Тому що, власне, Плерома ніде не поділена, оскільки це ніщо. Ми також є цілим Плероми, тому що, образно кажучи, Плерома — це, і найменша точка (тільки припущена, а не існуюча) в нас, і безмежна небесна твердь навколо нас. Але чому ж тоді ми взагалі говоримо про плерому, якщо вона, є Все й Ніщо?
А говорю я про це, щоби десь покласти початок, а також щоби звільнити вас від омани, що десь, зовні чи всередині, стоїть щось фіксоване, або якимось чином встановлене від початку. Кожна, так звана фіксована й, певна річ, лише тільки відносна. Тільки те є фіксованим і певним, що може змінитися.
Лише те, що може змінюватись, — це і є Створінням. Тому Створіння — це єдина річ, яка є фіксованою й певною, бо воно наділено якостями, це взагалі і є сама якість.
Виникає питання: як Створіння виникло? Відбулося саме буття створеного, а не саме Створіння оскільки це буття створення є якістю Плероми, так само, як і нетворення, яке є вічною смертю. В усіх часах і місцях існує Створіння, у всіх часах і місцях існує Смерть. Плерома має все, своєрідність і невідмінність.
Створіння це відмінність. Це особливість. Відмінність — це його сутність, а, отже, воно розрізняємо. Саме тому людина має здатність розрізняти, тому що її природа це розрізнення. Тому вона також розрізняє якості Плероми, яких не існує насправді. Вона розрізняє їх за своєю власною природою. Тому вона має говорити про якості плероми, яких немає.
Я сказав вам це, щоби звільнити вас від омани, що ми можемо думати про Плерому. Коли ми розрізняємо якості Плероми, ми говоримо з позиції нашої власної відмінності та про нашу власну відмінність. Але ми нічого не говоримо про саму Плерому. Щодо нашої власної відмінності, однак, доводиться говорити, завдяки чому ми можемо достатньо розрізняти. Сама наша природа — це своєрідність та відмінність. Якщо ми не вірні цій природі, ми недостатньо розрізняємо себе. Тому ми й повинні розрізняти якості.
Якщо ми не розрізняємо, ми відходимо від власної природи, Створіння. Ми впадаємо в невиразність, що є іншою якістю Плероми. Ми потрапляємо в саму Плерому й перестаємо бути створіннями. Ми віддані розчиненню в небутті. Це смерть істоти. Тому ми вмираємо в такій мірі, якою не здатні розрізнятися. Звідси природне прагнення істоти прямує до відмінності, бореться з первісною, небезпечною однаковістю. Це називається principium individuationis. Цей принцип є сутністю істоти. З цього можна зрозуміти, чому невиразність і нерозрізнення становлять велику небезпеку для істоти.
Отже, ми мусимо розрізняти якості плероми. Якості є парами протилежностей, наприклад:
- Ефективне й Неефективне.
- Повнота й порожнеча.
- Живі й Мертві.
- Відмінність і Однаковість.
- Світло й Темрява.
- Гарячий і Холодний.
- Сила й Матерія.
- Час і Простір.
- Добро і Зло.
- Краса й Потворність.
- Один і Багато, тощо.
Пари протилежностей, є якостями Плероми, яких немає, тому що кожна урівноважує протилежну. Оскільки ми є самою Плеромою, ми також маємо в собі всі ці якості. Оскільки основою нашої природи є відмінність, отже, ми маємо ці якості в назвах, іменах та знаках відмінності, що означає:
1. Ці якості відмінні й відокремлені в нас одна від одної, тому вони не збалансовані та беззмістовні, але ефективні. Отже, ми стаємо жертвами пар протилежностей. Плерома в нас стає розділеною (на протилежності).
2. Якості належать Плеромі й лише в назві та знаку відмінності ми можемо й мусимо нею володіти чи проживати її. Ми маємо відрізняти себе від якостей. У Плеромі вони врівноважені й нейтралізовані, у нас ні. Відрізнення від них (однобічних якостей) визволяє нас.
Коли ми прагнемо виключно до благого чи прекрасного, ми в такий спосіб забуваємо про нашу власну природу, яка є своєрідністю й ми переходимо до якостей Плероми, які є парами протилежностей. Ми працюємо, щоби досягти добра і прекрасного, але, водночас, ми також беремося за зло й потворне, оскільки в Плеромі вони єдині з добрим і прекрасним. Але коли ми залишаємося вірними своїй власній природі, яка є своєрідністю, ми відрізняємо себе від хорошого і прекрасного, а отже, водночас і від злого й потворного. І таким чином ми потрапляємо не в Плерому, а саме в небуття й розчинення.
Ти кажеш, заперечуючи самому собі, що відмінність і однаковість також є якостями Плероми. Якщо це дійсно так, що тоді, коли ми будемо прагнути до відмінності? Чи ми, роблячи це, не відповідні були б своїй власній природі? І чи все рівно ми повинні бути віддані однаковості, коли прагнемо до відмінності?
Не варто забувати, що Плерома не має якостей. Ми створюємо їх за допомогою мислення. Отже, якщо ви прагнете до відмінності чи однаковості чи будь-яких якостей, ви переслідуєте думки, які витікають до вас із Плероми, думки про неіснуючі якості самої Плероми. Оскільки ви рухаєтеся за цими думками, ви знову потрапляєте в Плерому й досягаєте відмінності та однаковості одночасно. Не ваше мислення, а ваше буття (існування) — це своєрідність (розрізнення). Тому не треба прагнути до відмінності, яку ви можете лише подумати, але до відмінності, як природи власного буття. Отже, в основі є лише одне — прагнення, а точніше прагнення до власного буття. Якби у вас було це прагнення, вам не потрібно було б нічого знати про Плерому та її якості, але ви б прийшли до своєї правильної мети завдяки своїй сутності. Але, оскільки, (ваша) думка віддаляє вас від (вашого) буття, я мушу навчити вас цьому знанню, за допомогою якого, ви зможете тримати свою думку на прив’язі.
Проповідь II
Вночі мертві стояли біля стіни і кричали:
Ми мали б знати про бога. Де є бог? Чи бог мертвий?
Бог не помер. Зараз, як завжди, він живий. Бог є Створіння, бо він є чимось певним, а, отже, відмінним від Плероми. Бог є якістю Плероми, і все, що я сказав про Створіння, також є правдою щодо нього.
Однак він відрізняється від створених істот тим, що він є більш невизначеним і незрозумілим, ніж вони. Він менш виразний, ніж створені істоти, оскільки основою його буття є «ефективна повнота»(effective fullness). Лише в тій мірі, у якій він визначений і чіткий, він є Створінням, і, такою ж саме, він є проявом ефективної повноти Плероми.
Усе, чого ми не розрізняємо, потрапляє в Плерому і знищується своєю протилежністю. Отже, якщо ми не розрізняємо бога, то ефективна повнота для нас згасає.
До того ж, бог — це сама Плерома, як і кожна найменша точка в створеному й нествореному — це є сама Плерома.
«Ефективна порожнеча» (effective void) — це природа диявола. Бог і диявол є першими проявами небуття, які ми називаємо Плеромою. Байдуже, є Плерома чи ні, оскільки в усьому вона врівноважена й порожня. Не таким є Створіння. Оскільки бог і диявол є Створіннями, вони не здатні згасити один одного, а виступають один проти одного, як ефективні протилежності. Нам не потрібні докази їх існування. Досить того, що ми маємо завжди говорити про них. Навіть якби обидва не існували, Створіння, яке має свою власну сутністю у формі створення відмінностей, назавжди виділило б їх із Плероми.
Усе, що відмінність виводить із Плероми, є парою протилежностей. Тому бог завжди є співвідносним до диявола.
Ця спорідненість настільки ж близька і, як це показало вам, ваше, власне життя, нерозривна, як і сама Плерома. Отже, обидва стоять дуже близько до Плероми, у якій усі протилежності згасають і з’єднуються.
Бог і диявол відрізняються якостями повноти й порожнечі, зародження й руйнування. Ефективність є спільною і властивою для обох. Ефективність (Effectiveness) приєднується до них. Отже, ефективність стоїть вище обох, вона є окремим богом над богом, оскільки у своїй ефективності вона поєднує повноту й порожнечу.
Це бог, якого ви не знали, бо людство забуло про нього. Ми називаємо його за ім’ям Абраксас (Abraxas). Він ще більш невизначений, ніж бог і диявол.
Щоби відрізнити звичайного бога від Абраксаса, ми називаємо звичайного бога Геліосом або сонцем. Абраксас — це ефект, немає нічого, що є протилежним щодо нього, лише одне тільки — неефективне, саме тому його природній ефект легко розкриває себе. Неефективність не має буття, тому й не чинить опір. Абраксас стоїть над сонцем і над дияволом. Це неймовірна ймовірність, нереальна реальність. Якби Плерома могла мати буття, Абраксас був би її проявом (manifestation). Це ефект сам пособі, не якийсь конкретний ефект, а ефект взагалі.
Це нереальна реальність, тому що вона не має визначеного ефекту.
Це також Створіння, оскільки він (Абраксас) відрізняється від Плероми.
Сонце має певний, визначений ефект, як і диявол. Ось чому вони здаються нам ефективнішими, ніж невизначений (з невизначеним ефектом) Абраксас.
Це сила, тривалість, зміна.
Тепер мертві підняли великий галас, бо вони були християнами.
Проповідь III
Немов тумани, що випливають із болота, наближалися мертві і кричали: Говори нам далі про верховного бога.
Важко пізнати божественність Абраксаса. Його сила неймовірна, тому людина його не може сприйняти. Від сонця людина черпає summum bonum (найвище благо), від диявола infimum malum (найглибше зло), але життя Абраксаса є зовсім невизначеним, він «мати» й добра і зла.
Навіть найменше й найслабкіше життя, виглядає, як прояв summum bonum, саме тому дуже важко, навіть уявити, що Абраксас, може, перевершувати саме сонце (звичайного бога) у його могутності, що є сяючим джерелом усієї життєвої сили.
Абраксас — це сонце, і водночас вічно всмоктуюча паща порожнечі, роздріблююча й розчленовуюча самого диявола.
Сила Абраксаса подвійна, але ви цього не бачите, бо для ваших очей гаснуть усі протилежності цієї сили.
Те, що говорить бог-сонце, це життя.
Те, що говорить диявол, це смерть.
Але Абраксас говорить теж саме, одночасно святе і прокляте слово, яке є життям і смертю водночас.
Абраксас породжує правду і брехню, добро і зло, світло й темряву в тому самому слові й у тому самому вчинку. Тому Абраксас жахливий.
Він неймовірний, як лев у ту мить, коли він вбиває свою здобич. Він прекрасний, як день весни. Це сам великий Пан, а також щось зовсім мале. Це Пріап.
Це чудовисько підземного світу, тисячорукий поліп (Polypus (грец.) — що має багато кінцівок), переплетені вузлом крилаті змії, навіженість.
Це гермафродит самого первинного початку.
Це володар ропух і жаб, які живуть у воді й піднімаються на землю, чий хор чути опівдні й опівночі.
Це, як наповненість, що шукає єднання з порожнечею.
Це святе зародження.
Це любов і це вбивство любові.
Це святий і це його зрадник.
Це найяскравіше світло дня й найтемніша ніч божевілля.
Дивитися на це — сліпота.
Знати це — хвороба.
Поклонятися йому — смерть.
Боятися цього — це мудрість.
Не чинити цьому опір — це спокутування.
Бог перебуває позаду сонця, диявол перебуває позаду ночі. Що бог виводить на світло, те диявол засмоктує в ніч. Але Абраксас — це увесь світ, його становлення та його закат. На кожен дар, що приходить від бога-сонця, диявол накладає своє прокляття.
Усе, чого ви благаєте в бога-сонця, породжує відповідний вчинок диявола.
Усе, що ви створюєте завдяки богу-сонцю, дає дияволу сили діяти.
Це жахливий Абраксас.
Це наймогутніше Створіння і в якому Створіння боїться самого себе.
Це проявлена протилежність між Створінням та Плеромою з її небуттям.
Це жах сина перед матір’ю.
Це любов матері до сина.
Це земна насолода й жорстокість небес.
Перед обличчям його людина стає, як камінь.
Перед обличчям його не існує ані запитань, ані відповідей.
Це життя Створіння.
Це здійснення відокремлення.
Це любов людини.
Це слова людини.
Це зовнішність та тінь людини.
Це ілюзія реальності.
Тепер мертві почали волати й лютувати, бо вони були недосконалі.
Проповідь IV
Мертві заповнили все навколо, почали роптати і сказали:Розказуй нам, о проклятий, про богів і бісів!
Бог-сонце — найвище благо; диявол протилежне. Отже, маєте двох богів. Є багато високих і добрих речей і є багато великого зла. Тож, поміж цього, існує два бого-диявола (god-devils), один палаючий (burning), другий зростаючий (growing).
Палаючий — це Ерос, який має форму полум’я. Полум’я дає світло, і, водночас, спепеляє.
Зростаючий — це Дерево Життя. Воно набирає сил, накопичуючи необхідні для росту речовини.
Ерос горить і вмирає. Але Дерево Життя зростає з повільною сталістю, у часі, що не відміряти.
Добро і зло з’єднані в полум’ї.
Добро і зло поєднані в зростанні дерева.
Життя й любов протистоять одне одному у своїй божественності.
Незліченна кількість богів і дияволів, як незчисленна кількість зірок на небі.
Кожна зірка є богом, а кожен простір, який заповнює зірка, є дияволом. Але порожня-повнота цілого є плерома.
Дія цілого — це Абраксас, якому протистоїть лише неефективні.
Чотири — це число головних богів і чотири — число вимірів світу.
Один — початок, бог-сонце.
Два — Ерос, бо він з’єднує двох і розширює себе через сіяння.
Три — це Дерево Життя, бо воно наповнює простір тілесними формами.
Чотири — диявол, бо він відкриває все сокрите. Він розчиняє все, що утворене тілесною природою, він руйнівник, у якому все зведено нанівець.
Особисто для мене, того, кому дано знання про множинність і різноманіття богів, усе це добре. Але горе вам, хто замінює цих багатьох несумісних одним богом. Бо тим самим ви породжуєте муки, які виникають від нерозуміння і ви калічите Створіння, природа й, мета якого — відмінність. Як ви можете бути вірними своїй власній природі, коли намагаєтеся перетворити багатьох в одне? Те, що ви робите з богами, відбувається і з вами самими. Ви всі стаєте подібними один до одного, а, отже, ваша природа покалічена.
Подібність панує не заради Бога, а лише заради людини. Бо богів багато, а людей мало. Боги могутні й можуть витримати їх різноманітність. Бо, як зірки, вони перебувають на самоті, розділені одна від одної величезними відстанями. Але люди слабкі й не можуть терпіти своєї природи відокремленості. Саме тому вони живуть разом і потребують сопричастя, щоби легше проживати свою відокремленість. Заради спокутування, я навчаю вас цій відторгнутій (усіма) істині, заради якої я й сам був відторгнений.
Множинність богів відповідає множинності людини.
Безліч богів чекають людського образу. Безліч богів теж колись були людьми. Людина має спільну з богами природу. Вона походить від богів і йде до бога.
Отже, подібно до того, як не потрібно роздумів про Плерому, так само й не потрібно поклонятися множинним богам. Найменше користі в поклонінні Головному богу, ефективній повноті та summum bonum. Своєю молитвою ми не можемо нічого до нього додати, і, так само, від нього нічого не можемо взяти, бо протилежна до нього ефективна порожнеча, врешті-решт, поглинає все.
Світлі боги утворюють небесний світ. Вони різноманітні, нескінченно розширюються і збільшуються. Бог-сонце є верховним володарем того світу.
Темні боги утворюють земний світ. Вони прості й нескінченно зменшуються і стискаються. Диявол — найнижчий володар земного світу, місячний дух, супутник землі, менший, холодніший і мертвіший за землю.
Немає різниці між могутністю небесних богів і земних. Небесні боги збільшують, земні боги зменшують. Безмірним є рух обох.
Проповідь V
Померлі насміхалися і кричали: Навчи нас, дурень, про церкву і про святе єднання (communion)
Світ богів проявляється в духовності та сексуальності. Небесні боги проявляються в духовності, земні — у сексуальності.
Духовність зачає й обіймає. Вона подібна до жінки, тому ми називаємо її mater coelestis, небесною матір’ю.
Сексуальність породжує і створює. Вона схожа на чоловіка, тому ми називаємо його phallos, земним батьком.
Сексуальність чоловіка більше від землі, сексуальність жінки більше від духу.
Духовність чоловіка більше небесна, вона прагне до більшого.
Духовність жінки більше земна, вона прагне до малого.
Брехання (Lying) і дияволість (devilish) — це духовність чоловіка, що йде до меншого.
Брехання й дияволість — це духовність жінки, що йде до більшого.
Кожен має йти своїм шляхом.
Чоловік і жінка стають дияволами один для одного, коли вони не розділяють свої духовні шляхи, бо природою Створіння є відмінність.
Сексуальність чоловіка має земну природу, сексуальність жінки духовну. Чоловік і жінка стають дияволами один для одного, якщо не розрізняють свою сексуальність.
Чоловік пізнає найменше, жінка — найбільше.
Людина мусить відрізнятися, як від духовного, так і від сексуального. Вона (людина) назве духовність Матір’ю й поставить її між небом і землею. Вона (людина) назве сексуальність Фалосом і поставить його між собою й землею. Бо, і Мати, і Фалос — це надлюдські демони, які відчиняють нам світ богів. Вони для нас ефективніші за богів, тому що дуже близькі до нашої власної природи. Якщо ви не будете здатні відрізняти себе від сексуальності і від духовності, та, не приймете їх за певні сутності, які над вами й навколо вас, тоді ви наділите їх якостями Плероми.
Духовність і сексуальність — це не ваші якості, не речі, якими ви володієте і які містите в собі. Але вони володіють вами й містять вас у собі. Бо вони є могутніми демонами, проявами богів, і, отже, є речами, які сягають за межі вас і існують самі по собі. Жодна людина не має духовності для себе, або сексуальності для себе. Але вона (людина) перебуває під законом духовності та сексуальності.
Отже, жодна людина не втече від цих демонів. Ви мусите ставитися до них, як до демонів, як до завдання й небезпеки, як до спільного для всіх тягаря, який на вас взвалило життя. Тому життя для вас також спільне завдання й небезпека, як і боги, і, насамперед, страшний Абраксас.
Людина слабка, тому єднання (communion) їй необхідне. Якщо ваше єднання не під знаком Матері, то воно під знаком Фалоса. Жодне єднання не є стражданням і хворобою. Єднання в цілому — це розчленування й розчинення.
Відмінність веде до самотності. Самотність протистоїть єднанню. Але через слабкість людини проти богів і демонів і їх непереможного закону, у людини існує потреба в єднанні. Тому буде стільки єднання, скільки потрібно, не заради людини, а заради богів. Боги примушують вас до єднання. Скільки примушують, стільки й потрібно єднання, але все, що занадто, то зло.
У єднанні нехай кожен підкоряється іншим, щоби це єднання зберігалося, бо вам це потрібно.
Але у самотності людина буде вищою за інших, щоби кожен міг прийти до себе й уникнути рабства.
У єднанні має бути стриманість.
У самотності буде марнотратство.
Єднання — це глибина.
Самотність — це висота.
Правильна міра єднання очищає і зберігає.
Правильна міра в самотності очищає і збільшує.
Єднання дає нам тепло, самотність дає нам світло.
Проповідь VI
Демон сексуальності наближається до нашої душі, як змій. Він наполовину людина й постає, як думка-бажання.
Демон духовності спускається в нашу душу, як білий птах. Він наполовину людина й постає, як бажання-думка.
Змія — це земна душа, наполовину демонічна, дух, схожий на духів мертвих. Так само, як і духи мертвих, вона кишить у земних речах, змушуючи нас або боятися їх, або жалячи нас не стриманими бажаннями. Змія, за своєю природою, як жінка. Вона завжди шукає товариства померлих, тих, кого тримають чари землі, тих, хто не знайшов шляху, що веде до самотності. Змія — повія. До того ж, вона розпусна з дияволом і злими духами, вона підступний тиран і мучитель, який завжди спокушає до найлихішої компанії.
Білий птах — напівнебесна душа людини. Він сидить із Матір’ю, час від часу, спускаючись. Птах має таку ж природу, як чоловік, і він це ефективне мислення (effective thought). Він цнотливий і самотній, посланець Матері. Він літає високо над землею. Він наказує бути самотнім. Він приносить знання від далеких тих, хто був раніше і хто став досконалим. Він передає наше слово вище до Матері. Вона заступається, вона застерігає, але, що вона проти богів, вона не має сили. Вона — чаша для сонця. Змія спускається донизу і своєю хитрістю або робить безсилим фалічного демона, або ж підштовхує його йти подалі. Вона виносить на поверхню надто хитрі земні думки, ті самі думки, що просочуються, навіть, крізь мізерну дірку й чіпляються до кожного, у формі бажання. Змія, безсумнівно, не бажає того, але вона мусить бути нам корисною. Вона втікає з наших рук, показуючи нам шлях, якого ми не могли знайти за допомогою нашого людського розуму.
Мертві, поглянувши зневажливо, сказали: Припини цю розмову про богів, демонів і душі. Нам, за це, уже давно відомо.
Проповідь VII
Але коли настала ніч, мертві знову підійшли з жалюгідним виглядом і сказали: Є ще одна важлива річ, про яку ми забули згадати. Навчи нас про людину.
Людина — це ворота, через які із зовнішнього світу богів, демонів і душ ви переходите у внутрішній світ, зі світу більшого, до світу меншого. Мала і швидкоплинна людина. Й ось вона вже позаду вас, і ви, знову опинилися в безкінечному просторі, у меншому світі, або в найпотаємнішій нескінченності. На відстані, що не відміряти, стоїть одна єдина зірка, у зеніті.
Це єдиний бог, цієї однієї людини. Це його світ, його Плерома, його божественність.
У цьому світі людей, єдиний Абраксас, є творцем і руйнівником його власного світу.
Зірка ця, є богом і сенсом людини.
Це його єдиний Головний бог. Через цей шлях, людина йде до свого спокою. Це довгий шлях душі після смерті. На цьому шляху, як світло, сяє все, що людина повертає собі назад, з великого світу. Цьому єдиному богові й буде молитися людина.
Молитва (рrayer) збільшує світло, яким сяє зірка. Вона перекидає міст через смерть. Вона готує життя для світу меншого й заспокоює безнадійні бажання світу більшого.
Коли великий світ охолоне, Зірка засяє.
Нічого не стоʼть між людиною та її єдиним богом, доки, людина здатна відвернути очі від полум’яніючого вигляду Абраксаса.
Людина тут, бог там.
Слабкість і немічність залишається тут, а вічна творча сила залишиться там.
Тут не буде нічого, крім темряви та крижаніючої вологи.
Там буде цілковите сонце.
Почувши це, мертві замовкли й піднялися в небо, як дим над вогнищем пастуха, який усю ніч пильнував свою отару.
ANAGRAMMA:
NAHTRIHECCUNDE
GAHINNEVERAHTUNIN
ZEHGESSURKLACH
ZUNNUS
