АНАЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ТА АРХЕТИПНІ КОРЕНІ ВІЙНИ

Вотан у тіні

Wotan in the Shadows

Аналітична психологія та архетипні корені війни

Автор: Ріцке Ренсма [Ritske Rensma]

Вступ

Юнг жив у час кризи. Він зіткнувся зі звірствами двох світових воєн, провів останні роки в атмосфері холодної війни й був дуже стурбований нездатністю людства знайти рішення повторюваних масових конфліктів, свідком яких він був змушений бути впродовж свого життя. Тому не дивно, що Юнг багато писав про можливі причини війни та конфліктів. Центральною ідеєю, яку він обстоював протягом усієї своєї кар’єри, було те, що коріння війни лежать у людській психіці, у тому, що він назвав нашими «войовничими інстинктами» (war-like instincts), які ми ніколи не зможемо викорінити:

«Все, що розчиняється у вашій психіці, може проявитися у вигляді ворожого сусіда, який неминуче викличе ваш гнів і зробить вас агресивними. Звичайно, краще знати, що твій найлютіший ворог знаходиться у твоєму серці. Войовничі інстинкти людини невикорінені, тому стан ідеального миру немислимий».

(Юнг, 1946, пар. 456)

Юнг вважав, що саме ці інстинкти лежали в основі обох світових воєн. За його словами, ці інстинкти «вибухають» назовні кожного разу, коли вони були придушеними занадто довго і якщо не буде знайдено способу інтегрувати такі сили у свідомість, результати можуть бути катастрофічними. У цій статті я стверджую, що Юнг сформулював і розвинув багато своїх ідей на цю тему через діалог з ідеями філософа Фрідріха Ніцше. Як я зазначав у попередній статті про вплив Ніцше на Юнга1, Юнг знайшов роботи Ніцше надзвичайно захопливими. У своїй автобіографії «Спогади, сновидіння, роздуми» він, навіть, пішов настільки далеко, що пов’язав Ніцше з тим, що він бачив, як центральне завдання, що лежить в основі творчості свого власного життя:

«Сенс мого існування в тому, що життя поставило мені запитання. Це надособистісне завдання, яке пов’язано з великими зусиллями і з тяжкою працею. Можливо, це питання, яке хвилювало моїх предків і на яке вони не змогли відповісти? Може, саме тому мені так імпонує проблема, у яку так занурився Ніцше: діонісійська сторона життя, яка, здається, втрачена для Християнства?»

(Юнг, 1965 [1961], с. 350)

Я продемонструю, що Ніцше, особливо сильно вплинув на роздуми Юнга про війну та конфлікти. Я також покажу, як уявлення Юнга щодо цієї теми змінювалися з часом і, нарешті, були оформленні в остаточне теоретичне положення, яке обертається навколо концепції архетипної тіні. Для того, щоб окреслити етапи розвитку думок Юнга в послідовний та узгоджений спосіб, я розділю цю статтю на три розділи, кожен із яких буде присвячений різному періоду часу з кар’єри Юнга:

Фаза 1: Ранній період.

Щоби дослідити ранні ідеї Юнга про психологічні корені війни, ми розглянемо статтю «Роль несвідомого» 1918 року, яка є найбільш чітким і повним текстом на цю тему з ранніх років Юнга.

Фаза 2: Період Вотана.

У 1930-х роках Юнг переживає фазу, у якій він називає ту частину психіки, яку він асоціює з війною та насильством, терміном «архетип Вотана» [archetype of Wotan]. Щоби дослідити основні ідеї цього етапу, ми розглянемо два ключових тексти цього періоду: коротку статтю «Вотан» 1936 року та транскрипцію семінару, який Юнг прочитав про «Так казав Заратустра» Ніцше в 1934 році.

Фаза 3: Період Тіні.

З початку 1940-х років Юнг перестає використовувати термін «архетип Вотана» у своїх текстах про війну та насильство й починає використовувати замість нього поняття «архетип тіні» [arche­type of the shadow]. Щоби дослідити цей останній етап розвитку, ми розглянемо статтю «Боротьба з тінню» 1946 року.

Щоби спростити завдання обговорення цього розвитку, я буду називати етапи, викладені вище, як Фаза 1, Фаза 2 і Фаза 3. «Лінією розмежування», яку я буду використовувати для розмежування між цими фазами, є термін «архетип Вотана», який Юнг використовує лише у Фазі 2. Отже, Фаза 1 визначається, як та, що тривала до моменту, коли він починає використовувати цей термін, що він зробив уперше на семінарі про Заратустру в 1934 році. Таким чином, Фаза 2 триває з 1934 року доти, поки він не почне використовувати замість цього термін «архетипова тінь» [archetypal shad­ow] (найраніший текст, який я знайшов, у якому присутній цей термін, належить до 1943 року2). Фаза 3, нарешті, визначається, як усе після закінчення Фази 2 (1943–1961).

Фаза 1: Ранній період

Як я вже пояснював, текстом із Фази 1, у якому Юнг найбільш чітко викладає свої ідеї про війну та насильство, є стаття «Роль несвідомого» [Role of the Unconscious] 1918 року, опублікована в англійському перекладі в The Collected Works of CG Jung, Volume 10. Оскільки це також єдиний текст із Фази 1, у якому він проводить явний зв’язок між цією темою та ідеями Ніцше, саме на цьому тексті ми зосередимося, щоби проаналізувати ранні ідеї Юнга про психологічні корені війни.

«Роль несвідомого» — це не стаття, яка спеціально присвячена темі психологічних коренів війни. Здається, вона була написана насамперед для того, щоби представити основні ідеї теоретичного базису поглядів Юнга широкій аудиторії, із сильним акцентом на чіткі відмінності від поглядів Фрейда. Проте, Юнг написав її наприкінці Першої світової війни й тому не дивно, що тема війни була присутня в його голові. Отже, середня частина статті майже повністю присвячена можливим психологічним поясненням лих, які щойно охопили Європу. Юнг починає цю частину статті з роздумів про те, що він тут називає «варварським», «темним», «примітивним» і «анімалістичним» виміром психіки (Юнг використовує всі ці терміни, як синоніми в статті «Роль несвідомого»). Його, головне спостереження, щодо походження цієї частини психіки полягає в тому, що вона є залишком нашої еволюційної історії, яка, як зауважує Юнг, позначена дуже довгим періодом «первісної» передісторії й лише порівняно коротким періодом «культурної» історії. З цієї причини, за Юнгом, «примітивна» частина психіки справляє набагато сильніший вплив на нашу поведінку, ніж «культурна» частина:

«Всього п’ятдесят поколінь тому багато з нас у Європі були нічим не кращі за давнішніх людей [primitives]. Тому шар культури, ця приємна патина, має бути надзвичайно тонким у порівнянні з потужно розвиненими шарами первісної психіки».

(Юнг, 1918, пар. 16)

Якою б впливовою та могутньою не була ця частина психіки, однак, за Юнгом, вона все ж була пригнічена [repressed] західною культурою протягом дуже тривалого часу. Досить чітко демонструючи вплив Ніцше, Юнг пов’язує це витіснення з цінностями християнства. Сам Ніцше неодноразово писав, що християнство пригнічує інстинкти, воно воює з примітивним, тілесним Я. Юнг поділяє це спостереження. Християнство, як пише Юнг у «Ролі несвідомого»: «розділило німецького варвара на верхню й нижню половини й дало змогу йому, подавивши темну сторону, приручити світлу половину і пристосувати її до вимог цивілізації» (Юнг, 1918, пар. 17). Але чим більше цей темний, тваринний, «внутрішній варвар» пригнічується, тим більше несвідоме прагне виправити це однобічне ставлення, активізуючи примітивні аспекти «Я». Це, за Юнгом, те, що несвідоме робить знову і знову: воно пропонує те, що він називає компенсацією установкам і цінностям нашої свідомості, коли вони стають занадто застарілими та обмеженими. Оскільки західна культура не змогла інтегрувати таку «примітивну» компенсацію належним чином упродовж років, що передували Першій світовій війні, результати були катастрофічними. Почалася війна й насильство в глобальному масштабі:

«Будучи витісненим у несвідоме, в джерело, з якого вона виникла, тварина в нас стає все більш схожою на звіра, і це, безсумнівно, причина, чому жодна інша релігія не так осквернена пролиттям невинної крові, як християнство й чому світ ніколи не бачив кривавішої війни, ніж війна християнських народів. Пригнічена тварина виривається в найдикішій формі, коли виходить на поверхню і в процесі знищення призводить до міжнародного самогубства».

(Юнг, 1918, п. 32)

Таким чином, головне спостереження Юнга щодо психологічних витоків війни на Фазі 1: однобічність християнської культури призвела до несвідомої компенсації, що складається з примітивного архетипного змісту, що, у свою чергу, призвело до насильства та шаленства першої світової війни.

Оскільки стаття «Роль несвідомого» так широко охоплює цю тему, це чудовий текст, на який варто звернути увагу, якщо когось цікавлять ранні ідеї Юнга щодо цього питання. Проте «Роль несвідомого» також пояснює те, що існує зв’язок між ідеями Юнга про примітивну, «варварську» частину психіки та філософією Фрідріха Ніцше. Цю тему Юнг не дуже детально розкриває в «Ролі несвідомого», написавши лише таке:

«Ця прикра особливість варварства була очевидна й Ніцше, безсумнівно, з особистого досвіду […]».

(Юнг, 1918, пар. 19)

Що Юнг має на увазі під цим досить туманним твердженням, ніяк не стає зрозумілим у його «Ролі несвідомого», оскільки на її сторінках немає жодних посилань на Ніцше. Щоби зрозуміти це, ми маємо поглянути на два тексти з того, що я визначив у вступі, як Фазу 2: транскрипцію семінарів, які Юнг прочитав про «Так казав Заратустра» Ніцше в 1934 році і статтю «Вотан» від 1936 року.

Фаза 2: Період Вотана

Як я пояснив у вступі, Юнг додає важливу зміну у свої уявлення про війну на Фазі 2. Тепер він починає ототожнювати певний архетип колективного несвідомого з війною, насильством і конфліктом — архетип, який він на цій фазі називає архетипом Вотана. Юнг черпав натхнення з німецької міфології, називаючи цей новий архетип: Вотан (також читається, як «Воден» або «Одін») — це ім’я німецького верховного Бога.

Rudolf Maison - Wotan

Вотан асоціювався насамперед із війною та люттю, що значною мірою пояснює, чому Юнг вирішив використати це ім’я для архетипу, який він пов’язував із корінням війни. Сам Юнг описав Вотана так :

«Він — бог бурі й шаленства, розв’язувач пристрастей і жадоби бою. Крім того, він чудовий маг і митець створення ілюзій, який розбирається у всіх таємницях окультної природи».

(Юнг, 1936, пар. 375)

Те, як Юнг описує архетип Вотана у Фазі 2, дуже схоже на те, що він мав на увазі, говорячи про примітивну частину психіки в статті «Роль несвідомого». Найкращим документом для підтвердження цього, є його коротка стаття «Вотан», опублікована в англійському перекладі в «The Collected Works of CG Jung, Volume 10».

У цій статті, написаній Юнгом у 1936 році, Юнг неодноразово покликається на архетип Вотана, як «темної» частини психіки, яка є точно такою ж метафорою, яку він використовував у «Ролі несвідомого», щоб описати примітивну частину психіки. Іншою ключовою схожістю з «Роль несвідомого» є те, що він стверджує, що архетип Вотана був придушений у християнську епоху й що тепер він знову стає домінуючим через психологічний механізм компенсації. Крім того, щоби пояснити, чому архетип Вотана все ще такий потужний, Юнг використовує ті самі «еволюційні» міркування, які він також використовував у «Ролі несвідомого»: чим довше певна частина психіки домінувала в нашій еволюційній історії, тим сильніша її сила, незалежно від того, скільки культурного нашарування покладено на неї, щоби її придушити.

У своєму есе «Вотан» Юнг формулює цю ідею так:

«Архетипи схожі на русла річок, які висихають, коли вода покидає їх, але які вона зможе віднайти знову в будь-який момент. Архетип схожий на стару течію, по якій століттями текла вода життя, прориваючи собі глибоке русло. Чим довше вона протікає в цьому руслі, тим більша ймовірність, що рано чи пізно вода повернеться у своє старе русло. Життя особистості, як члена суспільства і, особливо, як частини держави, може регулюватися, як канал, але життя націй є великою бурхливою річкою, яка не піддається контролю людини, але перебуває в руках того, хто завжди був сильнішим за людей». 

(Юнг, 1936, пар. 395).

Через цю схожість, ми бачимо, що Юнг використовував термін архетип Вотана для позначення тієї самої частини психіки, яку він назвав «примітивною психікою» в «Ролі несвідомого». Як ми бачили, Юнг у «Ролі несвідомого» встановив зв’язок між цією примітивною частиною психіки та Ніцше, але не зміг пояснити, у чому саме цей зв’язок полягає. Однак у текстах із Фази 2, у яких Юнг обговорює архетип Вотана, ми знаходимо достатньо інформації, яка допоможе нам зрозуміти його.

Ніцше, як стверджує Юнг у цих текстах, був одним із перших у Європі, кому було явлено архетип Вотана. У семінарі по Заратустрі, який Юнг провів у 1936 році і який має багато спільних тем зі статтею «Вотан»3, Юнг демонструє цей зв’язок особливо виразно:

«Це Вотан, який володіє ним, старий бог вітру, що виривається, бог натхнення, божевілля, сп’яніння та дикості, бог берсерків, тих диких людей, які нападають, як навіжені».

(Jung, 1988 [1934], СW Vol. 2, p. 1227)

Тепер ми, нарешті, можемо побачити той факт, що Юнг дуже цікавився Ніцше. Ніцше, як вважав Юнг, допоміг йому зрозуміти епоху, у якій він жив — епоху, що характеризується спалахом насильства в масових масштабах. Оскільки Ніцше був «охоплений» [gripped] тим самим архетипом, який пізніше призвів до спалаху цього насильства, вивчення творів видатного філософа було способом зрозуміти психологічні корені цього явища. Це також пояснює, чому Юнг пішов так далеко, що присвятив цілу серію семінарів ніцшанському Заратустрі. Як сказав Юнг на семінарі:

«Мабуть, я єдиний, хто намагається заглиблюватися так багато в деталі «Заратустри» — занадто багато, як, можливо, подумають деякі люди. Ніхто насправді не усвідомлює, наскільки він [Ніцше] був пов’язаний із несвідомим, а, отже, з долею Європи загалом».

(Юнг, 1997 [1934], с. xix).

Роздуми Юнга про психологічні корені війни, однак, не припинилися і в 1930-х роках. Як і у випадку з багатьма основними концепціями Юнга, він продовжував удосконалювати свої уявлення про них, прийшовши до остаточної теоретичної позиції лише після закінчення іншого періоду інтенсивного насильства: Другої світової війни. Саме до цієї остаточної теоретичної позиції ми зараз звернемося. Щоби дослідити це, ми розглянемо те, що я вважаю найважливішим текстом, який Юнг написав про війну на заключному етапі своєї кар’єри: коротку статтю «Боротьба з тінню» [Fight With the Shadow], яку Юнг спочатку виголосив, як промову, в 1946 для радіо BBC.

Фаза 3: Період Тіні

Юнг починає «Боротьбу з тінню», роблячи те саме спостереження, яке він також робить у Фазі 1 і Фазі 2: що сплеск компенсаторного, інстинктивного матеріалу був присутній у психіці європейських людей ще в 1910-х роках і був відповідальним за численні випадки війни та насильства упродовж століття. Як він сам говорить:

«Ще в 1918 році я помітив особливі занепокоєння в несвідомому своїх німецьких пацієнтів, які не можна було віднести до їхньої особистої психології. Такі неособисті явища, що зазвичай проявляються в снах, це міфологічні мотиви, які також зустрічаються в легендах і казках усього світу.

Я назвав ці міфологічні мотиви архетипами, тобто типовими способами чи формами, у яких переживаються ці колективні явища. У кожного з моїх німецьких пацієнтів були порушення із колективного несвідомого. Можна пояснити ці розлади причинно, але таке пояснення, може бути незадовільним, оскільки легше зрозуміти архетипи за їх метою, а не за причинно-наслідковим зв’язком. Архетипи, які я спостерігав, виражали примітивність, насильство та жорстокість».

(Юнг, 1946, пар. 447)

Отже, із самого початку, зрозуміло, що «Боротьба з тінню» тісно пов’язана з ключовими темами перших двох фаз. Юнг, навіть, особливо посилається на «Роль несвідомого», заявляючи, що він писав у 1918 році про «особливі занепокоєння у несвідомості моїх німецьких пацієнтів, які не можна було приписати їхній особистій психології». Решта статті послідовно розкриває його погляди щодо питань попередніх фаз.

Проте, де ми бачимо надзвичайну різницю між «Боротьбою з тінню» та першими двома фазами, це в термінології, яку використовує Юнг. Як ми бачили, Юнг часто посилався на архетип Вотана у Фазі 2. Однак цієї термінології немає в «Боротьбі з тінню», ані в жодному іншому тексті з Фази 3. Натомість Юнг тепер використовує концепцію тіні, щоби пояснити сили, які були вивільнені під час двох світових воєн:

«Як і решта світу, [німці] не розуміли, у чому полягає значення Гітлера, що він символізує щось, що є притаманним кожному з них. Він був найчудовішним уособленням усіх людських неповноцінностей. Він був абсолютно нездібним, неадаптованим, безвідповідальним психопатом, сповненим порожніх дитячих фантазій, але проклятим гострою інтуїцією щура чи вуличного хулігана. Він представляв тінь, нижчу частину особистості кожного, у переважній своїй мірі. Це й була ще одна причина, чому вони так палко закохалися в нього».

(Юнг, 1946, пар. 454)

Щоби правильно зрозуміти цю концепцію, важливо усвідомити, що Юнг використовував термін «тінь» двома різними способами, розрізняючи особистісну тінь і архетипну тінь. Юнгіанський аналітик Деріл Шарп [Daryl Sharp] визначає особистісну тінь так:

«[вона] складається здебільшого з пригнічених бажань і нецивілізованих поривів, морально неповноцінних мотивів, дитячих смаків і образ, тощо — усі ці речі в самому собі, якими ніхто не пишається. Ці невизнані особистісні характеристики, часто гостро відчуваються в інших, завдяки механізму проєкції» 

(Д. Шарп, 1991, с. 123)

Особистісна тінь, таким чином, повністю складається зі вмісту того, що Юнг називав особистим несвідомим, оскільки все, що з нею асоціюється, стало несвідомим завдяки механізму подавлення й було здобуто впродовж життя індивіда. З цієї причини в особистісній тіні немає нічого вродженого чи архетипного. Однак, у пізні роки, Юнг почав протиставляти особисту тінь, тіні архетипній (див., наприклад, Aion, параграф 19 (Jung, 1952)).

На відміну від особистісної тіні, архетипна тінь є вродженою. Вона однакова для всіх і складається зі змісту, який людина не могла здобути впродовж життя. Натомість вона складається із вмісту, який був набутий упродовж еволюційної історії людства.

Хоча Юнг не згадує, про яку версію концепції тіні він говорить у «Боротьбі з тінню», де він просто вживає термін «тінь» без будь-яких уточнень, є більш ніж достатньо доказів, що це та сама архетипна тінь, про яку він говорить. Почнемо з того, що Юнг знову і знову наголошує, що несвідомий матеріал, який він обговорює в цій статті, є вродженим і, отже, архетипним. Я вже цитував його вище, наприклад, він писав таке:

«Ще в 1918 році я помітив особливі занепокоєння в несвідомості своїх німецьких пацієнтів, які не можна було віднести до їхньої особистої психології. Такі неособистісні явища завжди проявляються в снах, як міфологічні мотиви, які також зустрічаються в легендах і казках усього світу. Я назвав ці міфологічні мотиви архетипами».

(Юнг, 1918, пар. 447).

Як пояснює Юнг у цій цитаті, зміст компенсаторного сплеску інстинктивного несвідомого матеріалу, який він спостерігав ще в 1918 році, не міг бути віднесений до «особистісної психології» його пацієнтів. Словом, він випливав не з особистого несвідомого, а з колективного несвідомого, зміст якого є вродженим і архетипним.

Інший натяк на те, що це архетипна тінь, про яку говорить Юнг у статті «Бій із тінню», пов’язана з тим, що ціла група людей стикається з цим специфічним несвідомим проявом. Як зазначає Енн Кейсмент [As Ann Casement] (2006), у своєму вступі до розділу про концепції тіні в «Довіднику з юнгіанської психології», особистісна тінь є компенсацією за певну односторонність у житті індивіда, проте архетипна тінь констеллюється, як відповідь на певну однобічність культурного життя цілої групи людей. Цілком зрозуміло, що про останній вид компенсації Юнг говорить у статті «Бій із тінню», оскільки в цьому тексті він не аналізує психологічну динаміку окремої особистості, а розглядає динаміку психіки всього народу Європи, з особливим акцентом на німцях. Хоча він виділяє Гітлера зокрема, він чітко дає зрозуміти, що Гітлер був лише рупором: він озвучував психологічні розлади, які були присутні в кожному з його послідовників.

Як я вже говорив вище, окрім термінології, жодні основні ідеї про війну та насильство, не змінилися на Фазі 3.

Архетипна тінь — це термін, який Юнг почав використовувати для опису точно такого ж явища, яке він пояснив, використовуючи термін архетип Вотана у Фазі 2.

Чи є ці два терміни синонімами? Чи архетип Вотана й архетип тіні належать до однієї й тієї ж архетипної частини психіки?

Хоча Юнг ніколи чітко не пояснює, що це так, я вважаю, що цілком можливо, довести, що це саме так. Один зі способів зробити це — дослідити міфологічні символи, які Юнг пов’язує з цими двома архетипами. Обговорюючи архетипну тінь на третьому етапі своєї кар’єри, наприклад, Юнг часто заявляв, що християнська фігура диявола є проявом цього конкретного архетипу (Jung, 1943, пар. 143). На другій фазі Юнг сказав точно те саме про архетип Вотана (Юнг, 1936, пар. 374). Крім того, що міфічні фігури, які він пов’язував із цими двома архетипами, однакові, ми також мусимо зазначити, що феномен, який Юнг намагався пояснити за допомогою цих понять, однаковий. У Фазі 2, наприклад, Юнг використовує термін архетип Вотана, щоби пояснити успіх Гітлера наприкінці 1930-х років, а у Фазі 3 він пояснює успіх Гітлера, використовуючи термін архетипна тінь. Для мене це означає, що висновок про те, що архетип Вотана й архетип тіні були синонімами у Юнга, цілком виправданий.

Тож чому Юнг припинив використовувати термін архетип Вотана на третьому етапі?

Для себе я дійшов висновку, що ця зміна термінології, ймовірно, пов’язана з тим фактом, що називання Вотана архетипом, може породити хибне переконання, що людина здатна зʼєднатися з расовим несвідомим. Зайве говорити, що Бог Вотан є міфічною фігурою, яка зустрічається лише в німецькій культурі, а це означає, що дуже мало сенсу говорити, що він є вродженим, якщо тільки хтось не вважає, що існує німецьке расове несвідоме лише з вродженим матеріалом, що є саме в германців. Хоча Юнг загравав з ідеями такого роду, більшість дослідників Юнга дійшли висновку, що він відмовився від таких ідей у сорокових роках і не зробив їх частиною своєї остаточної теоретичної позиції. Я вважаю, що Юнг зробив висновок у Фазі 3 про те, що Вотан — це не архетип, а те, що в юнгіанській мові відомо, як «архетипний образ» — специфічний культурний прояв колективної вродженої структури. Це вроджена структура, яка успадковується і присутня в кожній людині, а от культурні прояви, які породжує архетип, притаманні лише певній групі людей. Використовуючи більш загальний термін «архетипна тінь» для вродженої психологічної структури, стає набагато зрозумілішим, що в теоретичній системі Юнга немає місця для вроджених компонентів, специфічних для раси. Те, що Юнг хотів би підкреслити це, саме після звірств нацистського режиму, не повинно бути несподіванкою. Зайве говорити, що ідея про відмінність між німецькою психікою та психікою інших рас була тим, з чим нацисти не тільки загравали, але й перетворили на основу своєї елітарної, расової філософії.

Висновок

Цей страх бути звинуваченим у прихильності до нацистів, можливо, також пояснює, чому Юнг перестає робити так багато посилань на ідеї Ніцше на Фазі 3. Як ми бачили, таких посилань було у великій кількості на Фазі 2, водночас, Юнг, навіть присвятив цілий семінар роботі Ніцше і його «Так казав Заратустра» [Also Sprach Zaratustra]. На третьому етапі, однак, посилання на Ніцше стають набагато менш частими та не такими докладними. Після закінчення Другої світової війни Ніцше став суперечливою фігурою: його концепція надлюдини [übermensch] була популярною серед нацистської партійної еліти, яку вони з великим ентузіазмом приєднали до власних псевдонаукових теорій про загальну перевагу арійської раси. Юнг, мабуть, вважав розумнішим припинити пояснювати власні ідеї, порівнюючи їх із Ніцше, оскільки такі порівняння можуть легко призвести до того, що його можуть прийняти за прихильника нацистів чи оборонця елітарних расових теорій4. Проте, я думаю, що інформація, подана в цій статті, підтверджує думку про те, що остаточна теоретична позиція Юнга, щодо війни та насильства була натхненна працями Ніцше. Я сподіваюся, що переконливо показав, що ідеї, які Юнг висунув про архетип тіні на Фазі 3, досить чітко сформований наприкінці довгої лінії розвитку, яка почалася з праці «Роль несвідомого» у Фазі 1 і продовжилася семінаром про Заратустру та статтею «Вотан» у Фазі 2. Оскільки Юнг досить відверто спирався на ідеї Ніцше на цих перших двох фазах, логічно випливає, що теоретична позиція, яку він захищає на Фазі 3, є результатом його діалогу з творчістю Ніцше.

Я думаю, що чітко побачити цей розвиток важливо з кількох причин. По-перше, це показує нам, наскільки важливим є історичний підхід при читанні праць Юнга. Згодом, він вніс важливі та кардинальні зміни, як у свої ідеї, так і в термінологію, а це означає, що треба бути обережним, поєднуючи ідеї з текстів різних періодів часу. Це також проливає нове світло на його концепцію тіні, висвітлюючи, наскільки важливою є різниця між особистісною та архетипною тінню й дуже чітко демонструючи, наскільки важливою була концепція архетипної тіні для остаточного формулювання Юнгом теоретичного погляду на війну та конфлікт. Нарешті, я вважаю, що ця подія також надзвичайно ясно показує, наскільки важливим був Ніцше для Юнга. Найголовніше, це показує, до якої саме юнгіанської концепції ми могли б звернутися, якщо хочемо дізнатися, де ми можемо побачити вплив Ніцше найбільше. Як, я сподіваюся мені вдалося показати в цій статті, є суттєві доводи того, що цією концепцією є архетипова тінь.

Посилання:

Casement, A. (2006). The shadow. In R. K. Papadopoulos (Ed.), The handbook of Jungian psychology. New York & London: Routledge.

Jung, C. G. (1918). The role of the uncon­scious. In The collected works of C.G. Jung

(Vol. 10). Princeton: Princeton University Press.

Jung, C. G. (1936). Wotan. In The collected works of C.G. Jung (Vol. 10). Princeton: Princeton University Press.

Jung, C. G. (1943). On the psychology of the unconscious. In The collected works of C.G. Jung (Vol. 7). Princeton: Princeton University Press.

Jung, C. G. (1946). Fight with the shadow. In The collected works of C.G. Jung (Vol. 10). Princeton: Princeton University Press.

Jung, C. G. (1952). Aion. In The collected works of C.G. Jung (Vol. 9.ii). Princeton: Princeton University Press.

Jung, C. G. (1965 [1961]). Memories, dreams, reflections. New York: Random House.

Jung, C. G. (1988 [1934]). Nietzsche‘s Zarathustra: notes of the seminar given in 1934­1939. Princeton: Princeton University Press.

Jung, C. G. (1997 [1934]). Jung’s seminar on Nietzsche‘s Zarathustra (abridged edition). Princeton: Princeton University Press.

Rensma, R. (2012). Jung’s reception of Friedrich Nietzsche: A roadmap for the uninitiated. Depth Insights, 1(3).

Safranski, R. d. (2002). Nietzsche: a philo­ sophical biography. London: Granta.

Sharp, D. (1991). Jung lexicon ­ a primer of terms and concepts. Toronto: Inner City Books.

EndNotes

1 Rensma, R. (2012). Jung’s Reception of Friedrich Nietzsche: A Roadmap for the Uninitiated. Depth Insights, 1(3)

2 (Jung, 1943, par. 154)

3 For a more in­depth discussion of the seminar, see Rensma (2012)

4 For a good discussion of the relation­ ship between Nietzsche’s ideas and National Socialism see Safranski (2002)

Dr. Ritske Rensma is a lecturer in the field of Religious Studies at University College Roosevelt, an international honors college of the University of Utrecht in the Netherlands. He is the author of the book The Innateness of Myth (London: Bloomsbury, 2010), which analyses

Jung’s influence on the American compar­ative mythologist Joseph Campbell.

Ріцке Ренсма [Ritske Rensma]

Докладніше про автора:

www.ucr.nl/academics/academic-program/faculty/academic-staff/2330/

ПЕРЕКЛАД ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД