БОРОТЬБА З ТІННЮ

FIGHT WITH THE SHADOW

К. Г. Юнг, 1946 рік

Промова К. Г. Юнга, що прозвучала в програмі British Broadcasting Corporation (BBC), 3 листопада 1946 р. Уперше опублікована в The Listener (Лондон), XXXVI (1946), № 1. 930, 615–16; передруковано, як вступ до «Есе про сучасні події» (1947), також опубліковано під назвою «Індивідуальна й масова психологія»

Невимовні події останнього десятиліття [нацизм, фашизм, Друга світова війна] змушують підозрювати, що можливою причиною цих подій, був якийсь особливий психологічний розлад. Якщо ви запитаєте психіатра, що він думає про ці речі, ви, природно, будете очікувати на вичерпну відповідь з огляду на його конкретну точку зору. Незважаючи на це, як вчений, психіатр не претендує на всезнання, бо він розглядає свою думку [з цього питання], лише, як певний невеликий внесок у надзвичайно складну задачу пошуку всеосяжного пояснення цих складних подій.

Як ви, можливо, уже знаєте, я керуюсь психологією, як свідомого, так і несвідомого й це передбачає, серед іншого, дослідження сновидінь. Сни є природним продуктом несвідомої психічної діяльності. Ми вже давно знаємо, що між несвідомими процесами й діяльністю свідомого розуму існує біологічний зв’язок. Ці відносини найкраще можна охарактеризувати, як компенсацію, яка означає, що будь-який недолік свідомості, наприклад, перебільшення, однобічність або відсутність функції, відповідним чином доповнюється несвідомим процесом.

Ще в 1918 році я помітив особливі зміни в несвідомому моїх німецьких пацієнтів, які не можна було віднести до їхньої особистої психології. Такі неособисті явища завжди проявляються в снах, як міфологічні мотиви, які також можна знайти в легендах і казках усього світу. Я назвав ці міфологічні мотиви архетипами, тобто типовими способами чи формами, у яких переживаються ці колективні явища.

У кожного з моїх німецьких пацієнтів було порушення, повʼязане з колективним несвідомим. Можна пояснити ці розлади причинно, але таке пояснення, може бути незадовільним, оскільки легше зрозуміти архетипи за їх метою, а не за причинно-наслідковим зв’язком. Архетипи, які я спостерігав, виражали примітивність, насильство та жорстокість. Коли я побачив достатньо таких випадків, я звернув увагу на особливий стан душі, який тоді панував у Німеччині. Я бачив лише ознаки депресії та сильного неспокою, але це не розвіяло моїх підозр. У статті, яку я тоді опублікував, я припустив, що «світловолосий звір» [blond beast] заворушиться, прокинеться від сну й що руйнівний взрив від його повернення, не був чимось таким неможливим.

Цей стан у жодному разі не був суто Тевтонським [германським] явищем, як стало очевидним у наступні роки. Натиск первісних сил був більш-менш універсальним. Єдина відмінність полягала в самому німецькому менталітеті, який виявився більш сприйнятливим через помітну схильність німців до масової психології [mass psychology]. Більше того, поразка та соціальна катастрофа посилили стадний інстинкт у Німеччині, тому ставало все більш імовірним, що Німеччина стане першою жертвою серед західних держав — жертвою масового руху, викликаного потрясінням сил, що дрімають у німцях, несвідомі, готові пробити всі моральні бар’єри. Ці сили, відповідно до згаданого мною правила, мали бути компенсацією. Якщо такий компенсаторний рух несвідомого не інтегрується у свідомість індивіда, він призводить до неврозу, або, навіть до психозу, те ж саме стосується й колективу. Очевидно, щось має бути хибним, зі свідомим ставленням до такого компенсаційного руху, щось має бути не так або перебільшено, тому що лише хибна свідомість, може викликати зустрічний хід із боку несвідомого. Ну, як відомо, незліченні речі, що відбулися, були неправильними й думки щодо них повністю розділилися. Яка думка правильна, дізнаємося лише ex effectu [лат. вже після], тобто ми можемо виявити, які дефекти наявні у свідомості нашої епохи, лише спостерігаючи за реакцією, яку вони викликають із несвідомого.

Як я вам уже казав, хвиля, що піднялася в несвідомому після Першої світової війни, знайшла своє відображення в індивідуальних снах, у вигляді колективних міфологічних символів, які виражали примітивність, насильство, жорстокість, одним словом, усі сили темряви. Коли схожі символи зустрічаються у великої кількості людей і їх не розуміють, вони починають зближувати цих людей разом, ніби магнітною силою, і в такий спосіб, утворюється натовп. Його лідером незабаром буде людина, яка має найменший опір, найменше почуття відповідальності і, через свою меншовартість, найбільшу жагу до влади. Він випустить усе, що готове вибухнути й натовп піде за ним із непереборною силою лавини.

Я спостерігав німецьку революцію в пробірці окремої людини, так би мовити, і я повністю усвідомлював величезну небезпеку, пов’язану з тим, що такі люди збираються разом. Але я тоді не знав, чи достатньо їх у Німеччині, щоби загальний вибух був неминучим. Проте я зміг відслідкувати чимало випадків і спостерігати, як наплив темних сил розгортався в певній «пробірці». Я міг спостерігати за цими силами, як вони проривають моральний та інтелектуальний самоконтроль людини і, як вони наповнюють його свідомий світ. Часто, це були страшні страждання та руйнування, але коли людина могла вчепитися за частинку розуму або зберегти узи людських стосунків, нова компенсаторна дія, що була спричинена хаосом несвідомого у свідому розумі, могла бути інтегрована у свідомість. Потім з’явилися нові символи колективного характеру, але цього разу вони відображали вже сили порядку. У цих символах була міра, пропорція та симетричне розташування, що виражалося в їх специфічній математичній та геометричній структурі. Вони являють собою різновид осьової системи і відомі, як мандали. Боюся, я не можу вдатися в пояснення цих дуже технічних питань тут, але, якими би незрозумілими вони не звучали, я маю згадати їх мимохідь, тому що вони являють собою проблиск надії й нам дуже потрібна надія в цей час розпаду й хаотичного безладу.

Всесвітня плутанина й безлад відображають подібний стан у свідомості індивіда, але ця нестача орієнтації компенсується в несвідомому саме архетипами порядку. Тут я знову мушу зазначити, що якщо ці символи порядку не інтегровані у свідомість, сили, які вони виражають, будуть накопичуватися до небезпечної міри, як це зробили сили руйнування та безладу двадцять п’ять років тому. Інтеграція несвідомого змісту є індивідуальним актом усвідомлення, розуміння, моральної оцінки. Це найскладніше завдання, що вимагає високої етичної відповідальності. Лише відносно небагато людей можуть бути здатними на таке досягнення і вони є не політичними, а моральними лідерами людства. Від таких людей залежить підтримання та подальший розвиток цивілізації, бо цілком очевидно, що свідомість мас не просунулася вперед із Першої світової війни. Лише певні рефлексивні уми збагатилися, а їхній моральний та інтелектуальний горизонт значно розширився завдяки усвідомленню величезної та переважної сили зла та того факту, що людство здатне стати лише його знаряддям. Але пересічна людина все ще там, де була наприкінці Першої світової війни. Тому надто очевидно, що переважна більшість не в змозі інтегрувати сили порядку. Навпаки, є навіть ймовірність, що ці сили вторгнуться до свідомості і спричинять неочікуване насильство, проти нашої волі. Перші симптоми ми бачимо всюди: тоталітаризм і державне рабство [State slavery]. Цінність і важливість особистості швидко зменшуються й шанси бути почутими будуть зникати дедалі більше й більше.

Цей процес погіршення буде тривалим і болючим, але я боюся, що він неминучий. Але в довгостроковій перспективі, це виявиться єдиним шляхом, за допомогою якого, жалюгідну несвідомість людини, її інфантильність та індивідуальну слабкість можна бути замінити майбутньою людиною, яка знає, що вона сама є творцем своєї долі, а держава — це її слуга, а не пан. Але людина досягне цей рівень лише тоді, коли вона усвідомить, що через свою несвідомість вона ризикує фундаментальними droits de I'homme [фр. правами людини]. Німеччина дала нам найбільш повчальний приклад психологічного розвитку, про який йде мова. Там перша світова війна вивільнила приховану силу зла, так само, як сама війна проявилася, як накопичення несвідомих мас та їхніх сліпих бажань. Так званий «Friedenskaiser» [нім. «імператор світу», титул кайзера] був однією з перших жертв і, як і Гітлер, він озвучив ці беззаконні, хаотичні бажання і, таким чином, був втягнутий у війну та в неминучу катастрофу. Друга світова війна була повторенням того самого психічного процесу, але в нескінченно більших масштабах.

Як я вже казав, підйом масових інстинктів був симптомом компенсаторного руху несвідомого. Такий крок був можливим, тому що свідомий стан людей відірвався від природних законів людського існування. Завдяки індустріалізації значні частини населення були викорінені й зігнані у великі центри. Ця нова форма існування, з її масовою психологією та соціальною залежністю від коливань ринків і заробітної плати, породила індивіда, який був нестабільним, невпевненим і навіюваним [suggestible]. Він усвідомлював, що його життя залежить від рад директорів і керівників промислових підприємств, він припускав, справедливо чи неправильно, що вони були мотивовані, головно, фінансовими інтересами. Він знав, що, як би сумлінно він не працював, він однаково міг стати жертвою економічних змін, які були поза його контролем. І більше йому не було на що покладатися. До того ж, система морально-політичного виховання, що панувала в Німеччині, уже зробила все можливе, щоби просякнути всіх духом тупої слухняності, вірою в те, що все бажане має надходити згори, від тих, хто за божественним указом сидів на вершині над законослухняним громадянином, почуття особистої відповідальності якого, були подавлені жорстким почуттям обов’язку. Тому не дивно, що саме Німеччина стала жертвою психології мас, хоча вона далеко не єдина нація, якій загрожує цей небезпечний мікроб. Вплив психології мас поширився далеко за її кордони.

Отже, відчуття слабкості, а насправді неіснування індивіда компенсувалося вибухом невідомих досі прагнень до влади. Це був бунт безсилих, некерована ненаситність «незабезпечених». Такими підступними засобами несвідоме змушує людину усвідомлювати себе. На жаль, у свідомості індивіда не було цінностей, які б дали змогу йому зрозуміти та інтегрувати реакцію, коли вона досягла свідомості. Найвищі інтелектуальні авторитети не проповідували нічого, крім матеріалізму. Очевидно, Церкви не змогли впоратися з цією новою ситуацією, вони не змогли зробити нічого, крім висловлення протесту, а це не дуже допомогло. Отже, лавина прокотилася по Німеччині й породила свого лідера, який був обраний, як інструмент для завершення розорення нації. Але який був його початковий намір? Він мріяв про «новий лад». Ми би сильно помилилися, якщо припустили, що насправді він не намагався створити якийсь загальний світовий порядок. Навпаки, глибоко у своїй сутності він був мотивований силами порядку, які діяли в ньому в той момент, коли жага й ненажерливість повністю опанували його свідомістю. Гітлер був виразником «нового порядку», і це справжня причина, чому практично кожен німець закохався в нього. Німці хотіли порядку, але зробили фатальну помилку, вибравши жертву безладу й непереборної ненажерливості, як свого лідера. Їхнє індивідуальне ставлення залишилося незмінним: вони були ненажерливими, щодо влади й порядку.

Як і решта світу, [німці] не розуміли, у чому полягає значення Гітлера, що він символізує щось, що є притаманним кожному з них. Він був найчудовішним уособленням усіх людських неповноцінностей. Він був абсолютно нездібним, неадаптованим, безвідповідальним психопатом, сповненим порожніх дитячих фантазій, але проклятим гострою інтуїцією щура чи вуличного хулігана. Він представляв тінь, нижчу частину особистості кожного, у переважній своїй мірі. Це й була ще одна причина, чому вони так палко закохалися в нього.

Але що вони могли зробити? У Гітлері кожен німець мав би побачити свою тінь, свою найгіршу небезпеку. Кожному призначена доля усвідомити й навчитися боротися з цією тінню. Але, як можна було очікувати, що німці зрозуміють це, коли ніхто у світі не може зрозуміти такої простої істини? Світ ніколи не досягне порядку, поки ця істина не буде загальновизнаною. Тим часом ми розважаємо себе, висуваючи всілякі зовнішні та другорядні причини, чому цого неможливо досягти, хоча ми знаємо досить добре, що умови дуже сильно залежать від того, як ми їх сприймаємо. Якби, наприклад, французькі швейцарці припустили, що німецькі швейцарці всі дияволи, ми б у Швейцарії могли б миттєво отримати найграндіознішу громадянську війну, а також ми могли б виявити найпереконливіші економічні причини, чому така війна була неминучою. Що ж, ми цього не робимо, тому що ми засвоїли урок більше чотирьохсот років тому. Ми дійшли до висновку, що зовнішніх воєн краще уникати, тому поїхали додому й забрали ворожнечу із собою. У Швейцарії ми створили «досконалу демократію», де наші войовничі інстинкти витрачають себе у вигляді внутрішніх чвар, які називаються «політичним життям». Ми боремося один з одним у межах закону та конституції й ми схильні думати про демократію, як про хронічний стан пом’якшеної громадянської війни. Ми далекі від миру із самими собою, навпаки, ми ненавидимо сами себе й боремося самі із собою, тому що ми успішно інтровертували війну. Наша миролюбна зовнішня поведінка слугує лише для захисту наших внутрішніх сварок від іноземних зловмисників, які можуть заважати нам. Поки що нам це вдавалося, але ми ще далекі від кінцевої мети. Ми все ще маємо ворогів і нам ще не вдалося інтровертувати наші політичні ворожнечі. Ми все ще страждаємо через нездорову оману, що ми мусимо бути в мирі із самими собою [We still labour under the unwholesome delusion that we should be at peace within ourselves.]. Але, навіть, нашому внутрішньо-національному, м’якому війсковому стану міг би прийти кінець, якби кожен міг побачити свою власну тінь і почати єдину боротьбу, яка, справді варта уваги: боротьбу з переважаючою силою тіні. У нас у Швейцарії толерантний суспільний лад, тому що ми боремося між собою. Наш лад був би ідеальним, якби кожен міг спрямувати свою агресивність всередину, у власну психіку. На жаль, наша релігійна освіта, з її фальшивими обіцянками негайного миру всередині, заважає нам зробити це. Зрештою, мир може настати, але лише тоді, коли перемога й поразка втратять сенс. Що мав на увазі наш Господь, коли сказав: «Не мир прийшов я принести, але меч»?

У тій мірі, у якій ми можемо заснувати справжню демократію, умовну [conditional] боротьбу між собою, колективну чи індивідуальну, ми усвідомлюємо, що робимо реальними чинники порядку, тому що тоді стає абсолютно необхідним жити в упорядкованих обставинах. У демократії ви просто не можете дозволити собі тривожного ускладнення від зовнішнього втручання. Як можна вести [умовну] громадянську війну правильно, коли на вас нападають ззовні? З іншого боку, коли ви серйозно ворогуєте із собою, ви вітаєте своїх побратимів, як можливих співчуваючих вашій справі й через це ви налаштовані бути доброзичливими й гостинними. Але ви ввічливо уникаєте людей, які хочуть бути корисними й позбавити вас від ваших неприємностей. Ми, психологи, через довгий і болісний досвід зрозуміли, що ви позбавляєте чоловіка найкращого ресурсу, коли допомагаєте йому позбутися комплексів. Ви можете лише допомогти йому достатньо усвідомити їх і почати свідомий конфлікт всередині нього. Таким чином комплекс стає центром життя. Усе, що зникає з вашого психологічного інвентарю, може проявитися під виглядом ворожого сусіда, який неминуче спричине ваш гнів і зробить вас агресивними. Звичайно, краще знати, що твій найлютіший ворог перебуває у твоєму серці. Войовничі інстинкти людини невикорінені, тому стан ідеального миру немислимий. Більше того, мир є дивовижним, тому що він породжує війну. Справжня демократія є високопсихологічним інститутом, який враховує людську природу, як вона є й допускає необхідність конфлікту в межах своїх національних кордонів.

Якщо ви порівняєте теперішній стан душі німців із моїми аргументами, ви зрозумієте величезне завдання, яке стоїть перед світом. Навряд чи можна очікувати, що деморалізовані німецькі маси усвідомлять важливість таких психологічних істин, якими б простими вони не були. Але великі західні демократії мають більше шансів, доки вони можуть утриматися від тих воєн, які завжди спокушають їх вірити в зовнішніх ворогів і в бажаність внутрішнього миру. Помітна тенденція західних демократій до внутрішнього розбрату [internal dissension] — це саме те, що могло б вивести їх на шлях більш обнадійливий. Але я боюся, що ця надія стикнеться з силами, які все ще вірять у протилежний процес, у знищення особистості та збільшення впливу вигадки, яку ми називаємо державою. 

Психолог твердо вірить в особистість, як єдиного носія розуму й життя. Суспільство й держава випливають із психічного стану індивіда, оскільки вони складаються з індивідів і способу їх організації. Як би це не було очевидно, воно все ще недостатньо проникло в колективну думку, щоби люди утримувались від використання слова «держава», ніби воно відноситься до свого роду надіндивідуальності, наділеної невичерпною силою і винахідливістю. Сьогодні очікується, що держава досягне того, чого ніхто не очікує від окремої людини. Небезпечний ухил, що веде до психології мас, починається з цього правдоподібного мислення у великих кількостях, у термінах потужних організацій, де індивідуум скорочується до простого шифру. Усе, що перевищує певні людські розміри, викликає в несвідомому людини настільки ж нелюдські сили. Тоталітарні демони викликаються замість усвідомлення того, що все, що дійсно можна зробити, є нескінченно малим кроком уперед у моральній природі особистості. Руйнівна сила нашої зброї зросла до до шаленої міри й це ставить перед людством психологічне питання: чи співвідносним є психічний і моральний стан людей, які приймають рішення про застосування цієї зброї, до масштабів можливих наслідків?