ВІРА І ПРАКТИКУЮЧИЙ АНАЛІТИК МЮРРЕЙ СТЕЙН

У цьому есе я розмірковую над трьома питаннями: Що таке «віра» в сучасному та постмодерному культурному контексті? Чи маю я, як юнгіанський аналітик, «віру» чи ні? Чи має значення наявність «віри» для практики аналізу? Я посилаюся на розуміння Юнгом поняття «віри» та його часті застереження щодо метафізичних тверджень. 

Я роблю висновок, що недогматична «віра» є можливою для сучасних юнгіанських аналітиків, що я особисто маю таку віру і що, за моїм досвідом, це має значний вплив на аналітичну практику, принаймні щодо деяких пацієнтів. Однак традиційні твердження про віру повинні бути перекладені на терміни глибинної психології, щоб їх можна було застосовувати в постмодерному, мультикультурному контексті.

«Життя можна зрозуміти лише назад, але жити його треба вперед»

(Серен К'єркегор)

Що таке «віра»? Що ми маємо на увазі, коли використовуємо цей термін?

У західних культурах, які базуються на монотеїстичних релігійних традиціях, що походять з Біблії (я включаю іслам та Коран до цього «набору»), і значною мірою сформовані ними, «віра» має сильні метафізичні та надприродні конотації. Слово «віра» означає «віру в Бога», і Бог має ім'я та є відкритим.

Однак етимологія англійського слова насправді не містить явного посилання на щось релігійне чи надприродне. У SOED ми бачимо, що англійське слово «faith» походить від латинських слів fides, fide, fidere, а латинське fides перекладом грецького pistis. Основні значення цих латинських і грецьких кореневих слів - впевненість, покладання, довіра. Це може бути впевненність у власні творчі здібності і сили, наприклад, як Луїза Буржуа, відома скульпторка, використала це слово, коли її запитали: «Як ви змогли так довго продовжувати працювати без публічного визнання?» (її «відкрили» лише в 70 років, а вона займалася скульптурою десятиліттями) і відповіла: «Я просто вірила у свою роботу!». Можна вірити у свій бізнес або партнера (що він буде надійним і «вірним»), або у свою політичну партію чи лідера (лозунг «Так, ми можемо!» з Бараком Обамою).

Тут віра є суто земною і не має духовного чи релігійного підтексту. Вона означає впевненість і довіру до когось або чогось видимого, пізнаваного, відчутного. Це більш-менш еквівалентно вислову «Я тобі довіряю». «Твоє рукостискання є таким же дійсним, як і юридичний договір». Віра - це чиста і проста довіра до когось або чогось.

Однак у біблійному розумінні слова «віра» - це термін, який означає покладання і довіру до Бога, отже, він передбачає контакт із Божеством і знання про нього, надприродну реальність. В єврейській Біблії приклади великої віри Авраам, який довірився Богу і залишив свою батьківщину, щоб вирушити в подорож у невідоме і Мойсей, який довірився Богу, що той забезпечить їх їжею під час років блукання пустелею, покладають свою віру на Божество, а не на власні сили чи щось земне. Віра перевищує межі розуму й не потребує доказів наперед. Вона переходить до іншого типу пізнання (як у знаменитому «стрибку віри» [leap of faith] К'єркегора), де завжди присутній ризик.

У Новому Завіті (тут і далі переклад І. Огієнка) ми можемо знайти класичне визначення віри в цьому релігійному сенсі:

А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого. Бо нею засвідчені старші були. Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме.

(Євреям 11:1-3)

Віра тут означає певне знання про невидиме, про надприродні та вищі сили, які діють за лаштунками і відповідають за те, що щось існує, а не є ніщо. Крім того, в Новому Завіті віра в Христа є умовою спасіння душі, ідея, яку потужно просував Лютер під час протестантської Реформації. Віра стає необхідною умовою спасіння і гарантує благословенний стан людини, якщо не завжди задоволення в цьому житті, то, безсумнівно, духовного задоволення в наступному. Віра - це не довіра до чого завгодно, це довіра саме до Христа.

Це релігійне розуміння «віри» передавалося з покоління в покоління, вкорінене в біблійних традиціях, і тому не дивно, що саме це розуміння терміна, а не більш нейтральне, як зазначено вище, було прийняте також і нашою більш-менш світською культурою на Заході. Загальноприйнято, що сутність «віри» складається з інтуїції невидимих і надприродних сил, припущення знання про те, як вони впливають на видиму реальність у часі та просторі, і довіра до них. «Віра» - це релігійне слово в нашому лексиконі.

Тож не дивно, що сучасні люди зазвичай уникають цього терміна. Віра належить до спадку Середньовіччя, до «Епохи віри». Мати віру зазвичай вважається домодерним, що вказує на те, що «віруючий» належить до міфологічної стадії людської свідомості і ще не перейшов до наступної стадії свідомості, до «Епохи Просвітництва» з її відмовою від надприродного («віра - просто забобони») і відданістю науці та раціональності. Заявляти про «віру» не є раціональним у сучасному баченні реальності. Це повернення до іншої епохи. Віра - це слово, яке не використовується в науковому дискурсі. Насправді, використання релігійного терміна є анафемою! Заборонено!

Юнг мав певні складності з цим терміном. У листі до отця Віктора Уайта від 21 травня 1948 року він ставить собі питання про віру і пише:

Ваша стаття [«Нотатки про гностицизм»] змусила мене замислитися: чи маю я віру, чи ні? Я завжди був не здатний продукувати віру і так сильно намагався, що врешті-решт більше не знаю, що таке віра і що вона означає. Завдяки вашій статті я, здається, знайшов відповідь: віра або її еквівалент для мене - це те, що я б назвав Повагою. Я поважаю християнську істину... Однак у ній немає нічого особливого, оскільки я відчуваю таку саму Повагу до основних вчень буддизму та фундаментальних ідей даосизму.

(Юнг. Листи)

Як і типово для сучасних людей та вчених, Юнг має великі труднощі з терміном «віра». На його думку, це загалом означало «вірування» - згоду з певним набором доктрин та віровчень, будь то протестантська реформація, римо-католицизм, іслам, іудаїзм, індуїзм чи будь-що інше. Це не обов'язково означає безпосередній, первинний релігійний досвід або важко здобуту і сувору філософську позицію, що включає особисте космологічне бачення або, як сказав би Юнг, особистий Weltanschauung [світогляд]. Юнг не міг ідентифікувати себе з жодною з традиційних конфесій, хоча культурно він був швейцарським протестантом реформатської конфесії. Юнг не міг розраховувати на таку віру, безумовну чисту віру і, справді, він часто висловлював ворожість і непокору, якщо його змушували прийняти авторитетні вчення про трансцендентні або метафізичні вчення про Бога. Але він поважав релігійні традиції, всі без винятку, і багато чого навчився від багатьох з них. Для нього вони були наповнені архетиповою символікою і навчили його бачити символічни образи колективного несвідомого. Однак він не поділяв їхніх онтологічних і метафізичних тверджень, тому не мав «віри» в жодну з них.

Можна сказати, що він дивився на всі конфесії ззовні, без упереджень, і з цієї перспективи всі вони мали однакову цінність для психології. Якщо він міг замінити «віру» на «повагу», він був задоволений. Він справді цінував релігійні думки та досвід усіх видів.

Але наскільки «сучасним» був Юнг насправді, якщо ми визначаємо «сучасність» як абсолютне відкидання будь-чого релігійного або трансцендентного? Його дуже важко визначити і описати звичними термінами, які ми використовуємо сьогодні для класифікації історичних типів ставлення і мислення: «досучасні», «сучасні» і «постсучасні». На відміну від того, що він пише у щойно процитованому листі до Віктора Уайта, Юнг був цілком здатний висловлювати інтуїтивні уявлення про трансцендентне, я б сказав, висловлювання віри, які приходили до нього спонтанно або через канали особистого, і особливо містичного, досвіду. Наприклад, у листі до отця Уайта (30 січня 1948 р.), що передує цитованому вище, він пише:

Той, хто чітко зрозумів, що означає: «Qui fidelis est in minimo» [«Хто вірний у найменшому» (Лк. 16:10)], пригнічений dura necessitas [суворою необхідністю] покори і дисципліни, більш тонкої, ніж regula S. Benedicti [Правило святого Бенедикта]. Я не хочу вказувати іншим людям шлях, бо знаю, що мій шлях було призначено мені рукою, неосяжною для мене.

(Листи)

Обережність Юнга щодо надання порад іншим ґрунтується на відчутті, що його власне життя отримало напрямок і форму, а точніше, певні вказівки від «руки, неосяжної для мене». З цього твердження стає цілком очевидним, що він повністю підкорився «вищій силі», яку в інших листах до Уайта він вільно називав Богом. Згадаймо також дельфійське пророцтво, викарбуване над дверима будинку Юнга: Vocatus atque non vocatus Deus aderit. Кожного дня, входячи до свого будинку, він бачив постійне нагадування про «Deus». Хоча важко точно визначити і пояснити, що це означає, Deus, безсумнівно, є посиланням на трансцендентний фактор, про який Юнг постійно нагадував.

Саме про таке усвідомлення «шляху», який «було призначено рукою, неосяжною для мене», я хочу поговорити, розглядаючи тут питання віри і практикуючого аналітика. Це не віра в традиційному розумінні «віри в традиційні доктрини про Бога», але це більше, ніж нейтральне значення віри як простої довіри до когось або чогось. Це віра в сенсі визнання того, що ми маємо неявне або явне усвідомлення Буття, яке є більш повним і всеосяжним, ніж наше зосереджене знання може в принципі коли-небудь осягнути або вичерпно зрозуміти, довіра до випадкових проблисків, які ми маємо про цю «руку, що є неосяжною для нас», і підкорення її більшому баченню, мудрості, волі та силі. Більшість з нас, як і Юнг, не готові беззаперечно приймати авторитетне вчення, яке проповідується з амвона, мечеті, синагоги чи собору. Ми надто цінуємо свою свободу думати і пізнавати життя самостійно, щоб це зробити. Але чи йдемо ми так далеко, як він, визнаючи, що довіряємо і підкоряємося «руці, що є неосяжною для мене»? Я розглядаю це як виклик.

Залишаючи поза увагою конкретного, відкритого Бога, скажімо, що «віра» визначається як інтуїтивне пізнання, з сильними емоційними відтінками сфери буття, що виходить за межі нашого свідомого розуміння, і що вона спрямована вперед з довірою («впевненість у сподіванні»). Карл Ясперс використовував нейтральний вираз «Всеосяжне (Das Umgreifende)», щоб говорити про цю сферу, до якої ми б спрямовували нашу увагу в акті віри (Ясперс 1954).

Людина, яка має віру або вірить, довіряє таким інтуїтивним пізнанням, і, я б додав, робить це через особистий досвід, який підказує, що ця цілісність є Істиною, тотальністю, яка виходить за межі особистості і є свого роду сукупністю особистостей, всеосяжною Самістю.

Чи вірю я, чи маю віру, чи ні?

На це друге питання кожен з нас повинен дати індивідуальну і особисту відповідь, тихо, внутрішньо, спираючись на особистий анамнез (слідуючи прикладу Еріка Вогеліна у встановленні його ноетичної впевненості та різновидів трансцендентності свідомості [Vogelin 1978]). Ми повинні звернутися до своїх спогадів, оглянутись на розгортання подій у нашому житті, замислитися над питанням сенсу у, здавалося б, випадкових поворотах нашої особистої історії («синхронічностях») і згадати «чудеса».

Тому, кажучи особисто, я мушу сказати, що часто задавав собі це питання і відповідав на нього по-різному в різні часи. У дитинстві я був вихований у релігійній вірі в нашій родині. Я виріс із Біблією і добре знав багато її історій та персонажів. Пізніше я офіційно та інтенсивно вивчав християнську теологію. І тому протягом усього свого життя я переживав багато «фаз» присутності та відсутності, входження та виходу з «віри» в релігійному сенсі, залежно від стадії індивідуалізації, на якій я перебував.

Зараз, коли я вступаю в останні десятиліття свого життя і задаю собі це питання, я звертаюся до своїх багатьох конкретних, як я їх називаю, первинних досвідів, включаючи важливі сни, сцени і події з активної уяви, а також кілька дивовижних синхронічностей (я вважаю їх «чудесами»), які сформували те, що я зараз називаю своєю «основою віри». Звичайно, читання різноманітних джерел також було важливим, але первинні переживання є вирішальними елементами. З огляду на ці переживання, я також можу знайти в собі те, що Юнг називав «Повагою» до релігійних традицій і до того, що люди в них переживають, коли говорять про «віру», але моя власна основа віри дещо відрізняється від основ, закладених моєю власною релігійною традицією, протестантським християнством.

Якщо висловити це кількома словами і досить абстрактно, моя віра полягає в тому, що час і вічність перетинаються та забезпечують трансцендентну цінність певних містичних переживань, які, в свою чергу, надають глибокого сенсу життю. Я визнаю це як варіацію поняття втілення, підтвердженого в християнській вірі, де нескінченний Бог і обмежена людська свідомість об'єднуються в конкретний історичний момент. Це свого роду mysterium coniunctionis. Елемент нумінозності в цей момент є ключовим. Однак, за моїм досвідом, Божество, яке присутнє в цей момент, не завжди визначається як біблійне, хоча символ Христа і є основним.

Іноді ці нумінозні переживання трансцендентної цінності відбувалися в vas bene clausam (алхімічне - «добре закупорений сосуд») аналізу з моїми аналізованими. Вони є незабутніми моментами трансформації свідомості і ми удвох визнали їх такими в процесі (див. Carter 2010). Інтуїція перетину або взаємопроникнення часу і вічності, скінченного і нескінченного, конкретного і символічного є сутністю цього досвіду. Він має відчуття безчасовості і передає сенс, якому можна довіряти в сьогоденні і у майбутньому. Рука, яка стоїть за часом і точним місцем цих перетинів, прихована у Великій Таємниці. Це «рука неосяжна для мене», як каже Юнг.

Супутником або похідним від цієї основи є твердження (також віри), що індивідуальна людська душа/психіка/я має нескінченну цінність. Чому? Тому що кожна кінцева людина є придатним суб'єктом для сприйняття нескінченного. На мій погляд, саме це Юнг мав на увазі під «христифікацією багатьох» у своїй пізній праці «Відповідь Йову» (1958/1969). Кожен покликаний втілити нескінченне в цьому житті, кожен здатний сприймати інтуїтивні осяяння Божественного і знаходити вищий сенс життя, яке конкретно проживається в кожному людському контексті на планеті. Такий Гнозис є вільно доступним для кожної людини на землі. Людське «я» є imago Dei [образ Бога] і тому пов'язане з самим Божеством і наділене найвищою цінністю.

Незалежно від того, чи усвідомлює людина це, чи ні, чи живе коротким чи довгим життям, чи усвідомлює свою індивідуальність, чи ні, цінність залишається. Отже, ми «зустрічаємо Будду» або «Христа» в собі і в усіх інших, кого ми можемо зустріти в нашому короткому житті на землі.

Це також означає, що людська зустріч з іншими, як ми її переживаємо, наприклад, в аналізі, має нескінченний потенціал. Горизонтальні міжособистісні стосунки, з усіма їхніми перенесеннями і проєкціями, ілюзіями і розчаруваннями, любов'ю і ненавистю та іншими драмами, перетинаються вертикальною лінією нескінченної цінності і потенціалу сенсу, що виходить за межі двох емпіричних людей у цьому спільному процесі. У цьому ми можемо бути впевнені.

Чи впливає наявність або відсутність віри у аналітика на хід і результат аналітичної роботи?

Тепер перейду до третього питання. Звичайно, це впливає! Все має значення, якщо аналітичний процес стає глибоким і трансформуючим. Ставлення аналітика, його темперамент, культурні упередження, комплекси, особистий розвиток - всі ці фактори мають значення для перебігу та результату аналізу, тому що в кінцевому підсумку вони всі входять у процес, діють на «поле» і мають вплив. Але, можливо, корисно трохи ближче розглянути, як саме цей фактор - віра, як я її визначив вище, може мати вирішальне значення.

Нещодавно на початку сеансу один з моїх пацієнтів раптово запитав мене: «Ви вірите, що ми можемо змінити свою долю, своє призначення?». Мені не було зрозуміло, звідки взялося це запитання і чому воно стало проблемою. Звичайно, з наукової та раціональної точки зору це неможливе запитання. Що таке доля, призначення? Чи існують вони насправді? Вважати, що кожне життя має своє призначення... або долю, є само по собі висловлюванням віри і на нього потрібно відповідати на тому ж рівні. І чому хтось хотів би це змінити? Розмірковуючи над цим питанням, мушу зізнатися, що не думаю, що ми можемо втручатися в долю людини, якщо це саме те, що Юнг мав на увазі під «рукою, неосяжною для мене». Але ми можемо прийняти її (долю), навіть полюбити (amor fati). Однак для того, щоб аналітик зайняв таку позицію, необхідний акт віри, а саме віра в те, що доля кожної людини має цінність, навіть найвищу цінність і значення. Без такого ставлення, породженого вірою, аналітик може піддатися спокусі грати роль Бога і намагатися допомогти людині змінити її долю.

«Тільки коли Бог стає присутнім, людина може нарешті перестати вдавати з себе Бога», – писав німецький психоаналітик і теолог Юджин Древерманн [Eugen Drevermann]. На мою думку, щоб аналіз працював належним чином, аналітик не повинен виступати в ролі Бога, але для цього необхідно відчувати, що Трансцендентне присутнє в кімнаті окремо від обох учасників-людей, але разом з ними, серед них, бо тут «зібралися двоє». Аналіз відбувається в присутності Божественного і тому бере участь у священній аурі. У таких умовах навіть дуже важка доля може бути прийнята, оцінена і визнана як найвища цінність.

У цьому контексті я часто згадую вислів Юнга: «Справа в тому, що підхід до нумінозного є справжньою терапією, і в міру того, як ви досягаєте нумінозних переживань, ви звільняєтеся від прокляття патології. Навіть сама хвороба набуває нумінозного характеру» (1973). Коли навіть хвороба - депресія, тривога, залежність, пограничні розлади, перверсія, набуває нумінозного характеру, це означає, що хвороба була поміщена в нескінченно містку перспективу віри.

Я б застеріг від того, щоб задовольнятися тим, що іноді, а може навіть часто, трапляється, коли в класичних юнгіанських термінах віра в духовний і релігійний сенс, її значення перекладаються просто як знання (невидимого) архетипного світу і змісту колективного несвідомого та довіра до процесів Самості. Юнгіанські аналітики регулярно використовують цей тип мислення, коли лікують пацієнтів, особливо складних і важких. Вони вірять у мудрість психіки, у функціонування Самості, навіть коли це непрозоро і приховано від погляду. Завдяки своїй підготовці вони мають певні позитивні знання про невидимий світ несвідомого: вони знають про комплекси, архетипні образи та моделі мислення і поведінки. Вони знають про Самість та про відносність его стосовно об'єктивної психіки. Без цих знань у багатьох випадках було б важко продовжувати роботу. Але це не є вірою в сильному сенсі цього слова, яка передбачає знання та довіру до трансцендентних факторів, що лежать повністю поза психологічною сферою і простягаються в те, що Юнг назвав психоїдним виміром, і навіть далі: до повністю транс- або нелюдських матеріальних і духовних вимірів реальності. Віра в цьому сенсі говорить про територію за межами розрізнюваних кінців спектру, який Юнг використовує як метафору для опису людської психіки, з інфрачервоним відтінком, що переходить у сому і матеріальний світ, та ультрафіолетовим, що переходить у духовний. Віра такого широкого охоплення виходить за межі поза особистим, причинним і раціональним, і звертається до сфер, які Юнг називає «потойбіччям» (Jenseits) у «Червоній книзі» і пізніше обговорює як основу синхронічності. Горизонт раціональності будь-якого роду порушується і відкривається в трансперсональне і космічне («рука, неосяжна для мене»).

Образ такого погляду на космічний світ можна побачити на знаменитій картині, де алхімік висуває голову з глобуса і дивиться на наднебесну твердь зірок, твердь, що знаходиться навіть за межами фізичних зірок. Саме звідси береться наша доля, наше призначення. Наша психіка є imago Dei.

Для сучасних людей (як і для більшості з нас) це є каменем спотикання: чи можливе таке знання, чи є воно правдоподібним? Для традиційних релігійних людей це можливо лише завдяки божественному одкровенню, звідси і знаменита фраза Ансельма [Anselm]: «Neque enim quaero intelligere ut credam, sed credo ut intelligam. Nam et hoc credo, quia, nisi credidero, non intelligam («Я не прагну зрозуміти, щоб повірити, але вірю, щоб зрозуміти. Бо я вірю, що, якщо спочатку не повірю, то не зрозумію»). Але після критики Канта ми стали обережними щодо таких впевненостей.

Проте Юнг, досить чутливий до кантівської обережності, міг також сміливо сказати наприкінці своїх Лекцій Террі в Єльському університеті в 1937 році: «Якщо духовна пригода нашого часу полягає у відкритті людської свідомості для невизначеного і невідомого, то, здається, є вагомі підстави вважати, що навіть Безмежне пронизане психічними законами, які не винайшла жодна людина, але про які вона має «знання»...» (Юнг 1936/1970, параграф 168). Очевидно, що він мав намір досліджувати межі суто психологічної сфери, і, звичайно, ця позиція знайшла відображення в його практиці як аналітика.

Віра надає досить специфічний погляд на терапевтичний процес, оскільки вона вірить, що якщо психіка/душа відкриється «несвідомому» (яке є безмежним і не може бути вичерпно визначене свідомим розумом), то з'являться необхідні зміни та динаміка для індивідуації. Існує неявна впевненість, що те, що відбувається, хоч би яким дивним чи химерним воно іноді було, має потенційний сенс. Ефект такого ставлення з боку аналітика полягає в тому, що аналізовані набувають відчуття віри в себе (у своє «я» всередині себе).

Я б сказав, що віра аналітика тонко передається і з часом сприймається аналізандом. Слова аналітика «Я вірю, що ваша психіка має нескінченний потенціал» перекладаються як «Я вірю, що моя психіка має контакт з нескінченним і з його потенціалом для сенсу в моєму житті».

Звичайно, в цю епоху медицини та психотерапії, заснованих на доказах (а не на вірі), необхідно пропонувати дослідження, які демонструють результати, які показують, що наші методи працюють, що люди отримують користь і стають кращими, стають більш довірливими до себе, своїх почуттів та інтуїції. Ми повинні бути здатні показати, що віра є передаваною, що вона переходить від «Я вірю в тебе» до «Я вірю в себе». Я вірю, що це відбувається в аналізі, Deo concidente [з божою поміччю].

Посилання:

Картер, Л. (2010). «Контрперенесення та інтерсуб'єктивність». У Юнгіанський психоаналіз, ред. М. Стейн. Чикаго: Open Court.

Ясперс, К. (1954). Шлях до мудрості. Нью-Хейвен: Видавництво Єльського університету.

Юнг, К.Г. (1936/1970). «Психологія і релігія». CW11.

Юнг, К.Г. (1958/1969). «Відповідь Іову». CW11.

Юнг, К. Г. (1973). Листи К. Г. Юнга. 2 томи. Вибрано та відредаговано Г.Адлером у співпраці з А. Яффе. Принстон: Видавництво Принстонського університету.

Ламмерс, А. (ред.) (2007). Листи Юнга і Уайта. Лондон і Нью-Йорк: Routledge.

Стерн, Д. та ін. (1998). «Неінтерпретативні механізми в психоаналітичній терапії: «щось більше», ніж інтерпретація». Міжнародний журнал психоаналізу 79: 903-921.

Вогелін, Е. (1978). «Анамнестичні експерименти». Анамнез. Переклад і редакція Г. Німейєра. Нотр-Дам і Лондон: Видавництво Університету Нотр-Дам.

Переклад ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД www.jung.fun

Faith and the Practising Analyst

Murray Stein