ШЛЮБ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ВЗАЄМОДІЯ
Розглядаючи шлюбні відносини як форму психологічної взаємодії, розумієш, що шлюб предстає дуже складною структурою, що складається з цілого ряду суб’єктивних і об’єктивних факторів, переважно дуже різнорідного характеру. Оскільки в цьому есе я хочу обмежитися суто розглядом психологічних проблем шлюбу,
я повинен знехтувати в основному об’єктивними факторами правової та соціальної природи, хоча вони й мають виразний вплив на психологічні стосунки між подружжями.
Кожного разу, коли ми говоримо про «психологічну взаємодію», ми припускаємо що маємо на увазі свідому взаємодію, оскільки не існує такого поняття, як психологічна взаємодія між двома людьми, які перебувають у стані непритомності. З психологічної точки зору вони були б абсолютно без взаємодії. З будь-якої іншої точки зору, наприклад фізіологічної, їх можна було б вважати спорідненими, але психологічною їх взаємодію назвати не можна. Треба визнати, що, хоча такої повної втрати свідомості, як я припустив, майже не буває, все ж існує досить значний ступінь часткової втрати свідомості із психологічним зв’язком обмеженого ступеня, до рівня якого ця втрата свідомості існує.
У дитини свідомість підійматися з глибин несвідомого психічного життя, спочатку як окремі острови, які поступово об'єднуються в «континент», суцільний масив свідомості. Прогресивний психічний розвиток означає, по суті, розширення свідомості. Саме з формування безперервної свідомості, а не раніше, стає можливим психологічний зв'язок. Наскільки ми знаємо, свідомість завжди є Его-свідомістю. Щоб бути свідомим себе, я повинен вміти відрізняти себе від інших. Відносини можуть мати місце лише там, де існує ця відмінність. Але хоча розрізнення можна зробити в загальному вигляді, зазвичай воно неповне, оскільки великі області психічного життя все ще залишаються несвідомими. Оскільки не можна провести розрізнення щодо несвідомого вмісту, на цій території не можна встановити жодного зв’язку, тут все ще панує початковий несвідомий стан примітивної тотожності Его з несвідомим, що робить взаємодію неможливою.
Молода особа шлюбного віку, звичайно, володіє Его-свідомістю (дівчата, як правило, більш розвинуті, ніж хлопці у цому віці), але, оскільки вона лише нещодавно вийшла з туману первісної несвідомості, вона напевно має широкі сфери психіки, які все ще лежать у тіні і які перешкоджають формуванню психологічної взаємодії у стосунках. На практиці це означає, що молодий чоловік (або дівчина) може мати лише неповне розуміння себе та інших, а отже, бути недостатньо поінформованими щодо своїх та їхніх мотивів. Як правило, мотиви, з яких вона чи він діє, переважно несвідомі. Суб’єктивно, звичайно, вони вважають себе дуже свідомими і обізнаними, оскільки ми постійно переоцінюємо наявний зміст свідомості, і це велике й дивовижне відкриття, коли ми виявляємо, що те, що ми мали вважати остаточною вершиною, є нічим іншим, як першим кроком в дуже довгому підйомі.
Чим більша область несвідомого, тим менше шлюб є справою вільного вибору, як це суб’єктивно видно з того фатального примусу, який людина так гостро відчуває, коли вона закохана. Примус може існувати навіть тоді, коли людина не закохана, хоча й у менш приємній формі.
Несвідомі мотивації бувають особистого і загального характеру. Перш за все, це мотиви, що походять від батьківського впливу. Визначальним фактором у цьому відношенні є стосунки юнака з матір'ю, а дівчини з батьком. Саме міцність зв’язку з батьками несвідомо впливає на вибір чоловіка чи дружини, позитивно чи негативно. Свідома любов до будь-кого з батьків сприяє вибору подібного партнера, тоді як несвідомий зв’язок (який ні в якому разі не повинен виражати себе свідомо як любов) ускладнює вибір і накладає характерні модифікації.
Щоб зрозуміти їх, необхідно перш за все знати причину несвідомого зв'язку з батьками й за яких умов вона примусово змінює або навіть перешкоджає свідомому вибору.
Взагалі кажучи, все те життя, яке могли б прожити батьки, але яке вони самі зі штучних мотивів не реалізували, передається дітям у вигляді заміщення.Тобто дітей несвідомо спрямовують у напрямку, який має на меті компенсувати все, що залишилося нереалізованим у житті їхніх батьків. З цього випливає, що надмірно моральні батьки мають так званих «неморальних» дітей, або безвідповідальний марнотратник батько має сина з позитивно хворобливими амбіціями і так далі. Найгірші результати отримують батьки, які штучно тримали себе в непритомному стані.
Візьмемо випадок матері, яка навмисно тримає себе в непритомному стані, щоб не порушити удавання ідилії «задовільного» шлюбу з чоловіком. Несвідомо вона прив'яже до себе свого сина, більш-менш як заміну цьому чоловікові. Син, якщо його не примушують безпосередньо до гомосексуалізму, змушений змінити свій вибір партнера на той, що суперечить його справжній природі. Він може, наприклад, одружитися з дівчиною, яка явно нижча у статусі за його матір і тому не в змозі конкурувати з нею, або він закохається в жінку з тиранічною та владною вдачею, якій, можливо, вдасться відірвати його від матері. Вибір партнера, якщо інстинкти не були спотворені, може залишатися вільним від цих впливів, але рано чи пізно вони [інстинкти] стануть перешкодою.
Більш-менш інстинктивний вибір можна вважати найкращим з точки зору збереження виду, але він не завжди вдалий з психологічної точки зору, тому що часто існує надзвичайно велика різниця між суто інстинктивною особистістю та особистістю, яка є індивідуально диференційованою. І хоча в таких випадках людська раса може бути покращена та оживлена чисто інстинктивним вибором людини, індивідуальне щастя неминуче постраждало б. (Звичайно, поняття «інстинкт» — це не що інше, як збірний термін для всіх видів органічних і психічних факторів, природа яких здебільшого невідома.)
Якщо людину розглядати виключно як інструмент для збереження виду, тоді суто інстинктивний вибір партнера є, безумовно, найкращим. Але оскільки основи такого вибору є несвідомими, на них можна побудувати лише певний вид безособового зв’язку, який можна досконало спостерігати серед первісних людей. Якщо ми взагалі можемо говорити тут про «стосунки», то це, в кращому випадку, лише бліде відображення того, що ми маємо на увазі говорячи «стосунки», дуже віддалекий стан речей із явно безособовим характером, повністю регламентований традиційними звичаями та упередженнями, прототипом кожного звичайного шлюбу. До тих пір, поки розум чи розрахунок, або так звана любовна турбота батьків не влаштовує шлюб дітей, і незаймані інстинкти дітей не будуть спотворені ні фальшивою освітою, ні прихованим впливом накопичених і знехтуваних батьківських комплексів, шлюбний вибір зазвичай слідує несвідомим мотиваціям інстинкту.
Несвідомість призводить до недиференціації або несвідомої ідентичності. Практичним наслідком цього є те, що одна людина передбачає в іншій психологічну структуру, подібну до своєї власної. Звичайне статеве життя, як спільний досвід з очевидно однаковими цілями, ще більше зміцнює відчуття єдності та ідентичності.
Цей стан описується як стан повної гармонії та вихваляється як велике щастя («одне серце й одна душа на двох»), що недаремно, оскільки повернення до початкового стану несвідомої єдності схоже на повернення в дитинство. Звідси дитячі жести всіх закоханих. Щобільше, це повернення в утробу матері, у бурхливі глибини ще несвідомої творчості. Це, правда, справжній і незаперечний досвід Божества, чия трансцендентна сила знищує та поглинає все індивідуальне, справжнє спілкування з життям і безособовою владою долі. Індивідуальна воля до володіння собою зламана: жінка стає матір’ю, чоловік – батьком, і таким чином обидва позбавляються свободи та стають знаряддям потягу до продовження життя. Тут відносини залишаються в межах біологічної інстинктивної мети — збереження виду.
Оскільки ця мета має колективний характер, психологічний зв'язок між чоловіком і дружиною також буде по суті колективним і не може розглядатися як зв'язок індивідів в психологічному сенсі. Ми можемо говорити про це лише тоді, коли природу несвідомих мотивацій буде визнано, а первинна ідентичність зруйнована. Рідко або ніколи шлюб не переростає в індивідуальні стосунки гладко і без криз. Без болю не буває народження свідомості.
Шляхів, які ведуть до свідомого розуміння, багато, але вони слідують певним законам. Загалом зміна починається з настанням другої половини життя. Середній період життя - час величезного психологічного значення. Дитина починає своє психологічне життя в дуже вузьких межах, у магічному колі матері та родини. З поступальним дозріванням він розширює свій кругозір і власну сферу впливу, її надії та наміри спрямовані на розширення сфери особистої влади та володінь, бажання тягнеться у бік світу в дедалі ширшому діапазоні: воля особистості все більше збігається з природними цілями, які переслідують несвідомі мотивації. Таким чином людина вдихає власне життя в речі, поки вони, нарешті, не починають жити самі по собі й множитися, і непомітно він ними обростає. Матерів обганяють їхні діти, чоловіків — їхні власні творіння, і те, що спочатку створювалося лише працею та величезними зусиллями, вже неможливо стримати. Спочатку це була пристрасть, потім це стало обов'язком, і, нарешті, нестерпний тягар, вампір, який ламає життя свого творця.
Середина життя — це момент найбільшого розкриття, коли людина ще віддається своїй роботі з усією силою і з усією своєю волею. Але в цю мить народжується вечір і починається друга половина життя. Пристрасть тепер змінює її обличчя і називається обов'язком, «Я хочу» стає невблаганним «Я мушу», і повороти шляху, які колись приносили несподіванки та відкриття, стають притупленими звичками. Вино ферментувалося і починає осідати та прозорішати. Консервативні тенденції розвиваються, якщо все йде добре, замість того, щоб дивитися вперед, мимоволі дивимося назад, і починаємо підбивати підсумки, щоб побачити, як розвивалося життя до цього моменту. Відшукуючи свої справжні мотиви ми робимо справжні відкриття. Критичний огляд себе і своєї долі дозволяє людині розпізнати свої особливості. Але ці ідеї не приходять до нього легко, вони здобуваються лише найсильнішими потрясіннями.
Оскільки цілі другої половини життя відрізняються від першої, надто довге застрягання в юнацьких стосунках призводить до розколу волі. Свідомість усе ще тисне вперед, як би підкоряючись власній інерції, але несвідоме відстає, тому що сила і внутрішня рішучість, необхідні для подальшого розширення, вичерпані.
Ця роз’єднаність із самим собою породжує невдоволення, і оскільки людина не усвідомлює реального стану речей, вона зазвичай проєктує причини цього на партнера. Таким чином розвивається критична атмосфера, необхідна прелюдія до свідомого розуміння. Зазвичай цей стан не починається одночасно в обох партнерів. Навіть найкращі шлюби не можуть настільки повністю знищити індивідуальні відмінності, щоб душевний стан партнерів був абсолютно ідентичним. У більшості випадків один з них адаптується до шлюбу швидше, ніж інший.
Той, хто мав позитивні свідомі стосунки із батьками, матиме незначні труднощі або взагалі не відчуватиме труднощів у пристосуванні до свого партнера, тоді як іншому може заважати глибоко вкорінений несвідомий зв’язок із батьками. Тому він досягне повної адаптації лише пізніше, і, оскільки вона досягається з більшими труднощами, вона може навіть виявитися довговічнішою.
Ці відмінності в темпі та в ступені духовного розвитку є головними причинами типових труднощів, які з'являються в критичні моменти. Говорячи про «ступінь духовного розвитку» особистості, я не маю на увазі особливо багату чи великодушну натуру. Це зовсім не так. Я маю на увазі, радше, певну складність розуму чи внутрішньої природи, наче порівнювати багатогранним діамант з простою кам'яною брилою. Є багатогранні та досить проблемні натури, обтяжені спадковими задатками, які іноді дуже важко поєднати. Адаптація до таких натур або їх адаптація до “простих” особистостей завжди є проблемою. Ці люди, маючи певну схильність до дисоціації, зазвичай мають здатність на значні періоди відщеплювати непримиренні риси характеру, видаючи себе таким чином набагато простішими, ніж вони є, або може статися так, що їхня багатогранність, сама їх “складність” надає їм особливого шарму. Їхні партнери можуть легко загубитися в лабіринті такої природи особистості, знаходячи в ній таку велику кількість можливих переживань, що їхні особисті інтереси повністю поглинаються, іноді в не дуже приємний спосіб, оскільки їхнє єдине заняття полягає в тому, щоб стежити за іншим через усі перипетії його характеру.
Майже завжди “простіша” особистість оточена, якщо не фактично затоплена іншим, вона поглинена своїм більш “складним” партнером і не бачить виходу. Це дуже розповсюджене явище, коли жінка повністю поглинена, духовно, у своєму чоловікові, а чоловік повністю поглинений, емоційно, у своїй дружині. Можна описати це як проблему «контейнованого» та «контейнера». Той, кого “контейнують”, відчуває, що живе цілком у межах свого шлюбу, його ставлення до шлюбного партнера однозначне, поза шлюбом не існує суттєвих зобов’язань і обов’язкових інтересів. Неприємною стороною цього, удавано ідеального партнерства є тривожна залежність від особистості, яку ніколи не можна побачити в її повноті, і тому вона не викликає довіри чи надійності. Велика перевага полягає в його власній нероздільності, і це фактор, який не можна недооцінювати в психічному стані. З іншого боку, “контейнер”, який, відповідно до своєї схильності до роз’єднання, має особливу потребу об’єднати себе в нерозділеній любові до іншого, буде залишатися далеко позаду в цьому зусиллі, яке, природно, дуже важко досягається для нього, ніж для “простої” особистості.
Шукаючи в останньому всі тонкощі й складності, які б доповнювали й відповідали його власним граням, він порушує “простоту” іншого. Оскільки за звичайних обставин “простота” завжди має перевагу над складністю, він дуже скоро буде змушений відмовитися від своїх спроб викликати витончені й заплутані реакції в особистості “простішої” природи. І незабаром його партнер(ка), який, відповідно до своєї “простої” натури, очікує від іншого простих відповідей, задасть йому чимало проблем, постійно стикаючи його “складність” зі своєю постійною наполегливістю на “простих” відповідях. Волею чи неволею він повинен замкнутися в собі перед умовляннями “простоти”.
Будь-яке розумове зусилля, як і сам свідомий процес, є настільки напруженим для звичайної людини, що вона зазвичай віддає перевагу простому, навіть якщо воно не є правдою. А коли воно є хоча б напівправдою, то це ще краще. “Простіша” природа діє на “складнішу”, наче пропонуючи маленьку кімнату, яка не дає достатньо місця “складній” особистості. З іншого боку, “складна” натура дає забагато кімнат із занадто великим простором, так що “проста” натура ніколи не знає, де вона насправді перебуває.
Тому цілком природно виходить, що складніше містить у собі простіше. Перше не може бути поглинене в останнє, але охоплює його, не бувши “сконтейнованим”. Проте, оскільки більш складний має, більшу потребу бути “сконтейнованим”, ніж інший, він виходить за межі шлюбу і, відповідно, завжди тим самим спричиняє проблеми шлюбу.
Чим більше один тримається та чіпляється, тим більше інший, “контейнер”, відчуває себе позбавлений зв'язку. Завдяки чіплянню “контейнуєме” намагається “контейнуватися” в нього, і чим більше воно це робить, тим менше “контейнер” здатний реагувати на це. Тому він прагне “виглянути у вікно”, без сумніву, спочатку несвідомо, але з настанням середнього віку в ньому пробуджується ще більш наполеглива туга за тією єдністю та неподіленістю, яка особливо необхідна йому через його роз'єднану природу.
На цьому етапі можуть статися речі, які призведуть до конфлікту. “Складний” усвідомлює той факт, що прагне цілісності, прагне задоволеності та неподіленості, яких йому завжди бракувало. Для “контейнуємого” це лише підтвердження незахищеності, яку він або вона завжди так болісно відчували, і раптом виявляється, що в кімнатах, які, очевидно, раніше належали тільки їй або йому, живуть інші, небажані гості. Надія на безпеку зникає, і це розчарування спонукає людину нарешті звернутися до самої себе, якщо тільки відчайдушними й насильницькими зусиллями їй не вдасться змусити партнера капітулювати та вибити зізнання, що його прагнення до єдності було лише дитячою чи хворобливою фантазією.
Якщо ця тактика не принесе успіху, її прийняття невдачі може принести їй справжню користь, змусивши її визнати, що безпеку, яку вона так відчайдушно шукала в іншому, можна знайти в ній самій. Таким чином вона знаходить себе і відкриває у своїй власній “простіший” природі всі ті складності, яких “контейнер” так марно шукав.
Якщо “контейнер” не зруйнується перед обличчям того, що ми звично називаємо «невірністю», але продовжить вірити у внутрішню виправданість свого прагнення до єдності, йому доведеться поки що миритися зі своїм саморозколом. Дисоціація лікується не відщепленням, а більш повним розпадом. Усі сили, які прагнуть до єдності, будь-яке здорове прагнення до себе, будуть протистояти розпаду, і таким чином він усвідомить можливість внутрішньої інтеграції, якої раніше він завжди шукав поза себе. Тоді він знайде свою нагороду в неподільному собі.
Це те, що трапляється дуже часто в середині життя, і таким чином наша дивовижна людська природа забезпечує перехід, який веде від першої половини життя до другої. Це метаморфоза від стану, в якому людина є лише знаряддям інстинктивної природи, до іншого, в якому вона вже не знаряддя, а вона стає трансформацією природи в культуру, інстинкт та дух.
Потрібно бути дуже обережним, щоб не перервати цей необхідний розвиток актами морального насильства, оскільки будь-яка спроба створити духовне ставлення шляхом відщеплення та придушення інстинктів є фальсифікацією. Ніщо не є більш огидним, ніж таємно розважлива духовність, це так само неприємно, як груба чуттєвість.
Але перехід займає багато часу, і переважна більшість людей застрягає на перших етапах. Якби ми тільки могли, подібно до прадавніх людей, залишити несвідоме піклуватися про весь цей психологічний розвиток, який тягне за собою шлюб, ці перетворення можна було б опрацювати більш повно і без зайвого тертя. Так часто серед так званих «примітивних народів» трапляються духовні особистості, які одразу викликають пошану, начебто вони були цілком дозрілими продуктами непорушеної долі. Я говорю тут з особистого досвіду.
Але де серед сучасних європейців знайти людей, не спотворених актами морального насильства? Ми все ще досить варвари, щоб вірити й в аскетизм, і в його протилежність. Але колесо історії неможливо повернути назад; ми можемо лише прагнути до такого ставлення, яке дозволить нам переживати нашу долю так спокійно, як того прагне первісне поганство в нас.
Тільки за цієї умови ми можемо бути впевнені, що духовність не буде перетворена в чуттєвість і навпаки, бо обидва явища мають жити, кожне черпаючи життя від іншого.
Трансформація, яку я коротко описав вище, є самою суттю психологічної взаємодії у шлюбі. Можна багато говорити про ілюзії, які служать цілям природи та викликають перетворення, характерні для середини життя. Своєрідна гармонія, яка характеризує шлюб протягом першої половини життя, за умови успішного пристосування, значною мірою базується на проєкції певних архетипічних образів, як стає зрозумілою у критичній фазі.
Кожен чоловік несе в собі вічний образ жінки, не образ тієї чи іншої жінки, а певний жіночий образ. Цей образ є фундаментально несвідомим, спадковим фактором первісного походження, вкарбованим у живу органічну систему людини, відбитком або «архетипом» усіх родових переживань жінки, начебто відкладенням усіх вражень, які коли-небудь були зроблені жінкою, коротко кажучи, успадкована система психічної адаптації. Навіть якби жінок не існувало, все одно можна було б у будь-який час зробити висновок із цього несвідомого образу, як саме жінка мала б бути психічно складена.
Те саме стосується жінки: вона теж має свій вроджений образ чоловіка. Насправді ми знаємо з досвіду, що точніше було б описати його як образ чоловіків, тоді як у випадку чоловіка це скоріше образ однієї жінки. Оскільки цей образ несвідомий, він завжди несвідомо проєктується на особу коханого чи коханої і є однією з головних причин пристрасного потягу чи відрази. Я назвав цей образ «Аніма», і я вважаю схоластичне запитання Habet mulier animam? (Чи має жінка душу?) особливо цікавим, оскільки, на мій погляд, це питання розумно, бо сумніви щодо цього здаються цілком виправданими. У жінки немає Аніми, немає душі, але вона має Анімус - дух.
Аніма має еротичний, емоційний характер, Анімус — раціональний. Тому більшість того, що чоловіки говорять про жіночу еротику, і особливо про емоційне життя жінок, випливає з їхніх власних проєкцій Аніми та відповідно спотворюється. З іншого боку, дивовижні припущення і фантазії, які жінки роблять про чоловіків, походять від їх Анімуса, який виробляє невичерпну кількість нелогічних аргументів і фальшивих пояснень. Аніма і Анімус характеризуються надзвичайною багатогранністю. У подружжі завжди той, хто “контейнується” (“простий”), проєктує цей образ на “контейнер”, тоді як останній лише частково здатний проєктувати свій несвідомий образ на свого партнера.
Чим більш уніфікований і “простий” цей партнер, тим менш повна проєкція. У цьому випадку це надзвичайно захоплююче зображення висить у повітрі, ніби чекаючи, щоб його заповнила жива людина. Є певні типи жінок, які, здається, створені природою для того, щоб приваблювати проєкції Аніми, справді, можна майже говорити про певний «тип аніми». Так званий «сфінксоподібний» характер є невід’ємною частиною їхнього єства, а також двозначність, інтригуюча невловимість. Їм властива не безмежна розмитість, яка нічого не пропонує, а невизначеність, яка здається повною обіцянок, як мовчання Мони Лізи. Жінка цього типу, і стара, і молода, мати й донька, більш ніж сумнівної цнотливості, дитячої, але наділена наївною хитрістю, яка надзвичайно обеззброює чоловіків.
Не кожний чоловік зі справжньою інтелектуальною силою може бути Анімусом, бо Анімус має бути майстром не стільки гарних ідей, скільки гарних слів — слів, які, здавалося б, мають зміст, але нібито залишають багато чого недомовленим. Він також повинен належати до класу «незрозумілих» або якимось чином суперечити своєму оточенню, щоб ідея самопожертви могла зародитися. Він повинен бути досить сумнівним героєм, людиною з можливостями, що не означає, що проєкція Анімуса може не виявити справжнього героя задовго до того, як він стане помітним для млявого розуму людини «середнього інтелекту».
Як для чоловіка, так і для жінки, оскільки вони є «контейнерами», утримання цього образу є досвідом, пов’язаним з наслідками, оскільки він містить можливість знайти відповідь на власні складності відповідною різноманітністю. Здається, відкриваються широкі краєвиди, в яких ти відчуваєш себе в обіймах і сконтейнованим. Я кажу «здається» навмисно, тому що досвід може бути дволиким. Подібно до того, як проєкція Анімуса у жінки часто може зачепити справжнього значущого чоловіка, якого суспільство не визнає, і може фактично допомогти йому досягти його справжньої долі за її моральної підтримки, так і чоловік може суттєво надихнути жінку своєю проєкцією Аніми. Але частіше це виявляється ілюзією з руйнівними наслідками, невдачею через недостатній рівень довіри. Для песимістів я б сказав, що ці первісні психічні образи мають надзвичайно позитивну цінність, але я повинен застерегти оптимістів від сліпих фантазій і ймовірних найабсурдніших дій.
Ні в якому разі не слід сприймати цю проєкцію як індивідуальні та свідомі стосунки. На перших стадіях це далеко не так, оскільки це створює компульсивну залежність, засновану на несвідомих мотивах, відмінних від біологічних. “Вона” автора Райдера Хаггарда демонструє ознаки цікавого світу ідей, що лежить в основі проєкції Аніми. Вони, по суті, є духовним змістом, часто в еротичному вигляді, очевидними фрагментами примітивної міфологічної ментальності, яка складається з архетипів і сукупність яких становить колективне несвідоме. Відповідно, такі стосунки є в основному колективними, а не індивідуальними. (Бенуа, який створив у «Атлантиді» фантастичну фігуру, навіть у деталях схожу на героїню з «Вона», заперечує, що був плагіатором Райдера Хаггарда.)
Якщо така проєкція прикріплюється до одного з партнерів по шлюбу, колективні духовні стосунки вступають у конфлікт із колективними біологічними та викликають у “контейнері” розділення або дезінтеграцію, які я описав вище. Якщо він зможе “тримати голову над водою”, він сам подолає цей конфлікт. У такому разі проєкція, хоч і небезпечна сама по собі, допомогла б йому перейти від колективних стосунків до індивідуальних. Це означає повне свідоме розуміння психічних взаємодій, які приносить з собою шлюб. Оскільки метою цієї статті є обговорення психології шлюбу, психології проєкції ми не торкнемося, досить згадати це як факт.
Навряд чи можна розглядати психологічну взаємодію у шлюбі, не згадуючи, навіть із ризиком неправильного розуміння, природу його критичних переходів. Як відомо, людина не розуміє нічого психологічного, якщо не пережила це на собі. Це не заважає комусь бути переконаним, що його власне судження є єдино правильним і компетентним. Цей бентежний факт походить від необхідної переоцінки миттєвого змісту свідомості, оскільки без цієї концентрації уваги людина взагалі не могла б бути свідомою.
Таким чином, кожен період життя має свою власну психологічну істину, і те саме стосується кожного етапу психологічного розвитку. Є навіть етапи, яких можуть досягти лише деякі, це питання раси, сім’ї, освіти, таланту та пристрасті. Природа за суттю аристократична. “Нормальна” людина — це вигадка, хоча певні загальноприйняті закони існують. Психічне життя - це розвиток, який можна легко зупинити на найнижчих рівнях. Це так, ніби кожен індивід має питому вагу, відповідно до якого він або підіймається, або опускається до рівня, на якому досягає своєї межі. Його погляди та переконання будуть визначені відповідно. Тож не дивно, що значно більша кількість шлюбів досягає своєї верхньої психологічної межі у досягненні біологічної мети, не завдаючи шкоди духовному чи моральному здоров’ю. Відносно небагато людей впадають у глибшу дисгармонію з собою. Там, де є великий тиск ззовні, конфлікт не здатний розвинути значну драматичну напругу через брак енергії. Психологічна незахищеність, однак, зростає пропорційно соціальній безпеці, спочатку несвідомо, викликаючи неврози, потім свідомо, приносячи з собою розлуки, розбрат, розлучення та інші розлади подружжя. На ще вищих рівнях проглядаються нові можливості психологічного розвитку, торкаючись сфери релігії, де критичне оцінювання іншого зникає.
Розвиток особистості може бути назавжди зупинений на будь-якому з цих рівнів, з повним усвідомленням того, що ж могло виникнути на наступному етапі розвитку. Як правило, переходу до наступного етапу перешкоджають насильницькі упередження та забобонні страхи. Це, однак, служить дуже корисній меті, оскільки людина, яка випадково змушена жити на надто високому для неї рівні, стає дурнем і загрозою.
Природа не тільки аристократична, вона ще й езотерична. Проте жодна розумна людина не буде приховувати те, що вона знає, оскільки вона дуже добре усвідомлює, що секрет психічного розвитку ніколи не можливо необережно разбалакати, просто тому, що цей розвиток завжди є питанням виключно індивідуальних здібностей.
Есе Карла Юнга 1925 року: «Шлюб як психологічна взаємодія». Міститься у роботі “Розвиток особистості” (1954/1991), CW 17 Зібрання творів К. Г. Юнга.
переклад ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД
