ПАРАНОЯ І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО. НЕНСІ МАК ВІЛЬЯМС

Параноя й політика — дві теми, які захоплюють мене упродовж багатьох десятиліть. У цій статті я розглядаю психоаналітичні визначення параноїдного процесу, узагальнюю наше розуміння його етіології, отримую з різноманітних психоаналітичних джерел деякі загальні рекомендації щодо лікування пацієнтів із параноїдною динамікою та роблю кілька коментарів щодо наслідків таких рецептів для політичного керівництва. 

Хоча вони можуть бути датовані тим часом коли ця стаття побачить світ, я включила в неї деякі думки про проблеми, з якими стикаються Барак Обама та його адміністрація, які, здається, намагаються переломити певні параноїдальні тенденції в Сполучених Штатах. 

Ця стаття буде зображати мої власні ліво-політичні погляди, але я намагалася чітко пояснити, що параноя — це політична проблема рівних можливостей, що ми всі вразливі до параноїдальних реакцій. 

Як виявив Дрю Вестен (2007) під час дослідження політичного мозку (дещо до свого жаху), фМРТ [fMRI] показники політично стимульованого ліберала не відрізнити від аналогічних показників консерватора. 

В останні десятиліття термін «параноїк», який колись позначав певні специфічні психіатричні синдроми, став використовуватися досить вільно. Зрештою, ця невимушеність може випливати з опору Фрейда щодо категоричного розділення між психічними здоров’ям і хворобою, а також із його визнання психодинаміки та психопатологій таким, що пронизують буденне, повсякденне життя. У постфрейдистському світі ми швидко приписуємо параною собі та іншим і багато з нас, навіть професіонали, використовують слово «параноїк», як синонім «боязливий» або «безпідставно підозрілий». Але технічне значення терміна, принаймні в психоаналітичних колах, більш точне. 

У 1896 році Фрейд визначив залежність від проєкції, як визначальну рису [defining feature] синдромів, які він і його попередники-психіатри визначили, як параноїдні та підкреслив походження цієї проєкції в конкретних несвідомих процесах. 

Враховуючи, що проєкція постійно діє в психічному житті кожного з нас, часто досить доброзичливо, важливо зазначити, що те, що діагности традиційно називають «параноєю», передбачає не просто проєкція, а ще й заперечення та відокремлення від того, що було спроєктовано (Shapiro, 1965). Ці операції зречення частини себе займають центральне місце в поясненні Фрейдом параної, яку він простежив до початкового несвідомого заперечення або «суперечності». У такий спосіб внутрішнє «я не люблю його — я ненавиджу його» проєктується, створюючи переконання, що «він ненавидить мене» (Freud, 1911, p. 63). 

Відмова/відокремлення (дисоціація) неприйнятних аспектів себе (Sullivan [1953] «не я») і проєкція їх на інших є нормативним для людини на ранніх стадіях розвитку й можливо, є необхідними для відновлення відчуття власної ідентичності. Логічно, що для всього, що надто цінується, існує дещо інше, яке так само сильно знецінюється, принаймні опосередковано. У процесі становлення та консолідації ідентичності стає можливою здатність до менталізації, до розпізнавання й оцінки окремих суб’єктивностей інших (Benjamin, 1995; Jurist, Slade, & Bergner, 2008; Klein, 1935). Проте регресія в рамки комплексного бінарного феномену з термінами «добре-погано» (розщеплення) залишається ризиком, особливо в умовах двозначності, пригнічення та/або загрози цілісності «Я». 

Якщо позитивний досвід «Я» залишається залежним або через регресію стає залежним від Іншого, як постійного джерела контрасту, людина відчайдушно потребує своїх «поганих» об’єктів. Коли Інший є неодмінною частиною самовизначення, психологічне відокремлення неможливе. Концепція проєктивної ідентифікації Кляйн зображає злиття екстерналізованого відчуження та потреби в прихильності, що формують примітивні форми проєкції. Я використовую тут термін проєкції, що включає проєктивну ідентифікацію і припускаю, що параноя неминуче є процесом двох осіб, враховуючи її походження в ранньому досвіді взаємодії, ще до того, як складне, розділене відчуття себе та інших стане консолідованим (див. Seligman, 1999). 

На культурному рівні групова ідентичність може еволюціонувати шляхом порівняльного процесу протиставлення своєї референтної групи та знецінених інших, на яких спроєктовані занедбані якості: суворі Спартанці проти поблажливих Афінян, побожні християни проти розпусних язичників, цивілізований світ проти дикунів, безкорисливі комуністи проти жадібних капіталістів, психоаналітичні організації, які претендують на «високі стандарти», проти тих, хто має «нижчі стандарти». Спостереження Фрейда (1921, 1930) про «нарцисизм незначних відмінностей» можна застосувати й тут: «Що саме здається нам найбільш загрозливим для нашої групової ідентичності? Це близькі сусіди, що помітно схожі на нашу власну групову ідентичність, бо саме від них ми бажаємо відрізнятися найбільше, для чого ми робимо все можливе». 

Цей процес створення «інакших» (Bruggeman, 1999; Johnson, 2002) може сприяти згуртованості групи, гордості та почуттю спільноти. Наприклад, правила у формі «Не так, як філістимляни…» допомогли сформувати в ранніх євреїв уявлення про себе, як окремий народ. Однак, як є багато психологічних процесів, які виникають природним шляхом і мають позитивні функції, так існують і інші, які можуть стати звичними, незмінними, руйнівними захисними механізмами, які відігравали центральну роль у катастрофічних епізодів історії людства. Під впливом стресу групи, які вийшли за межі жорсткої взаємодоповнюваності одна для одної, можуть регресувати до маніхейських концепцій світу або, кажучи аналітичною мовою, можуть зафіксуватися на параноїдальній позиції (Klein 1935). Якщо ми хочемо спробувати запобігти проявам параноїдальної динаміки в політичній сфері, нам потрібно спочатку зрозуміти параноїдальний процес, а потім вивчити, що може запобігти, повернути назад або пом’якшити його найбільш токсичні прояви. 

ПАРАНОЯ: ПРОЦЕС, А НЕ ОСОБИСТА РИСА

Щоби зрозуміти параноїдну динаміку, важливо диференціювати психоаналітичне розуміння параної від її характеристик у пізніших виданнях Діагностичного та статистичного посібника (DSM) Американської психіатричної асоціації — джерела великої кількості випадкових вживань цього слова, а також більшості досліджень параноїдальних явищ. З моменту публікації свого третього видання DSM реагував переважно на потреби емпіричних дослідників, які скаржилися на логічні висновки, що були психоаналітично перенасичені та суб’єктивно орієнтовані у DSM-II.1 Таким чином, видання DSM після 1980 року операціоналізують [operationalize] динамічні тенденції особистості в термінах явно спостерігаємих наборів критеріїв «присутні проти відсутніх». У випадку з параноєю ця стратегія призвела до ненавмисного впливу на наше розуміння параноїдального процесу — процесу, який особливо не підходить для опису за зовнішніми ознаками.

Наочний приклад: діагностичні критерії параноїдального розладу психіки в DSM-IV включають кілька ознак підозрілості та недовіри. Але з психоаналітичної точки зору параноя краще розуміється, як патологія самої довіри [a pathology of trust itself] (Isaacs, Alexander, & Haggard, 1963), ніж як специфічна риса недовіри. Параноїдальні люди дійсно часто дуже недовірливі, але вони також можуть бути патологічно надмірно довірливими, як у випадку прихильника параноїдального культу або справжнього вірянина, який вважає свого лідера безгрішним.

Отже, було б точніше описати психологічне життя хронічно параноїдних осіб, як таке, що характеризується періодичною, несвідомою стурбованістю через довіру чи недовіру (Erikson, 1950). Якщо говорити більш сучасно, люди з параноїдальною структурою особистості є не прихильними (до інших), так, зокрема, вони можуть мати дезорганізований/дезорієнтований або «неврегульований» (Wallin, 2007) стиль прихильності та не мати відчуття постійності об’єкта (Akhtar, 1994). Любов і довіра відчуваються особливо небезпечними для них — так Фрейд визначав параною запереченням, проєкцією та витісненням любові. Любовні почуття можуть сприйматися з презирством або обмежуватися у вираженні виключно високими, «сильними» версіями любові, такими, як відданість безжальному лідеру, на відміну від низьких, нужденних, «слабких» (наприклад, для деяких залежних від нього людей) форм звичайної прихильності (пор. Ducat, 2004). 

Віддаючи перевагу категоричній, а не вимірюваній класифікації, DSM не вдається зобразити параноїдальні явища, які не є ані психотичними, ані варіантами розладу особистості, а саме ці прояви параної я в основному займаюся в цьому есе. У DSM також детально не розглянуті інші параноїдальні синдроми, окрім найбільш переслідуваних суспільством версій, у яких ворожість і агресія відокремлюються, проєктуються й переживаються, як очікування нападу з боку зовнішніх ворогів. Посібник ігнорує або маргіналізує еротоманію, манію величі та патологічні ревнощі (Freud, 1911). Але всі вони також характеризуються запереченням і проєкцією й ще задовго до DSM вважалися проявами параноїдального процесу (див. Oldham & Bone, 1997). 

Заклопотаність нападами та переслідуванням, схоже, включає активацію певного потенціалу мозку, набору функцій, які Panksepp (1998) назвав FEAR системою (системою страху), яка розвивалася для боротьби з можливими нападами хижаків. Версії переслідування параної тісно пов’язуються в психоаналітичній літературі з тривогою анігіляції (див. Hurvich, 2003), що відрізняється від тривоги розлуки та, вочевидь, це правильно. На рівні хімії мозку тривоги переслідування включають інші нейромедіатори та нервові шляхи, ніж ті, що пов’язані з прихильністю, а саме, ті, що пов’язані з тривогою відокремлення та покинутості (Bowlby, 1973; Masterson, 1976) або PANIC систему (систему паніки) Pankseppʼа. FEAR система не повʼязується серотоніном і, таким чином, не піддається впливу SSRIs [селективні інгібітори] (саме тому нашим параноїкам не особливо допомагають антидепресанти). Замість цього вони реагують на бензодіазепіни, алкоголь та пов’язані з ними «знижувачі» (можливо, саме тому так багато людей із параноїдальними тенденціями борються зі зловживанням психоактивними речовинами). 

Попри те, що 11 вересня 2001 року американські страхи перед нападами зовнішніх ворогів різко підсилили, я підозрюю, що тривога щодо нападу ззовні становить меншу небезпеку для конструктивної політики в Сполучених Штатах, ніж інші версії параної. Більш захисні, менш еволюційно адаптивні параноїдні синдроми менш кричущі й, можливо, більше залучені в деструктивних і саморуйнівних політичних діях. З не переслідуваних соціумом параноїдних синдромів особливе місце на соціально-політичній арені займає манія величі. Крім того, і параноїдальна ненависть, і проєкція намірів є параноїдальними проявами, які мають серйозні наслідки для політики. Дозвольте мені коротко визначити ці явища, як їх розуміли психоаналітично. 

ПАРАНОЇДНІ СИНДРОМИ МАЮТЬ ОСОБЛИВЕ ЗНАЧЕННЯ У ПОЛІТИЦІ 

Манія величі [Megalomania] — це стан душі, при якому сором, презирство до себе та горе через обмеженість відокремлюються та проєктуються. Ви жалюгідні, неповноцінні, тоді як я показую, що є нормальним і добрим. У більш здорових людей тенденції величі можуть проявлятися в тонкому й часто адаптивному почутті всемогутності, тоді як у психопараноїдних людей можна побачити грандіозні марення, наприклад, що він (вона) Христос чи Сатана або, за останнім психіатричним досвідом — Білл Гейтс (Kershow, 2008). Чим більша несвідома ненависть до себе, тим сильніші прояви манії величі. У політиці легкі ступені манії величі виражаються, як національна чи громадська чи етнічна гордість, тоді як патологічні ступені надихають різні форми імперіалізму — культурного, економічного, етнічного, расового тощо, які можуть досягати геноцидної інтенсивності. 

Чим сильніше відчуття несвідомої неадекватності, сорому та ненависті до себе в будь-якій групі, тим уразливішою вона буде для властивих манії величі претензій на вищу расу, справжню релігію, природно авторитетну стать, революційний ідеал тощо й тим більша ймовірність, що ці групи будуть дивитися на інші групи з нестримним презирством та можуть бути втягнуті в різні спроби їх знищення. Хоча деякі заяви про політичну перевагу можуть виражати більш-менш здоровий нарцисизм (своєрідний «командний дух», який доброзичливо терпить співіснування інших команд), можна стверджувати, що найбільш руйнівні переконання щодо переваги своєї групи пов’язані з манією величі, як захисним механізмом психіки — це намагання повернути занедбані та втрачені гідність та гордість. 

Параноїдна ненависть [Paranoid hatred] (Blum, 1981; Racker, 1968) — це стан душі, при якому негативні якості, наповнені сильним почуттям презирства, проєктуються на інших, у той час, як презирство до себе та страх відокремлюються. Це явище охоплювати компонент манії величі й нагадує параноїдальну динаміку переслідування, за винятком того, що відчуття загрози з боку «Іншого» є менш усвідомленим або більш ретельно раціоналізованим. Цей параноїдальний процес можна ідентифікувати через його непримиренність (його байдужість до контраргументів) і за психічною енергією, якою він, здається, наповнений (Waelder, 1951). 

Як і будь-яка проєкція, параноїдна ненависть діє, як на колективному, так і на індивідуальному рівні та вона може завдати значної шкоди, особливо коли харизматичні лідери виявляють ворогів, на яких проєктується все зло, а потім мобілізують ресурси для нападу на них. Процес перетворення витіснених внутрішніх хвилювань на ненависних зовнішніх «Інших» спостерігали не лише психіатри, а й інші вчені, як, наприклад у дослідженнях, у яких догматично антигомосексуальні, натурали-чоловіки демонстрували чіткі високі фізичні ознаки збудження, коли розглядали одностатеві еротичні матеріали, у порівнянні з не гомофобними гетеросексуальними чоловіками (Adams, Wright, & Lohr, 1996). 

Терапевти найбільш схильні стикатися з параноїдальною ненавистю, коли стикаються з жахливими доказами енергійної рішучості клієнта вірити в найгірше про євреїв, арабів, жінок, лібералів, євангелістів або людей, що належать до сексуальних меншин, чи якоїсь іншої неперевіреної категорії. Параноїдальна ненависть на соціальному рівні може виникнути, коли виборчий округ не голосує за те, що здається об’єктивно в його власних інтересах, а замість цього голосує відповідно до ідеології ненависті за те, які саме категорії людей є поганими та не мають бути повноправними членами політичного життя суспільства. Політичні радники, які впливали на недавню адміністрацію Буша, досить ефективно використовували це, створюючи параноїдальну ненависть та маніпулюючи нею серед виборців, які могли б підтримати їх політичне виживання (див. Welch, 2008). По інший бік американського політичного спектра, Франклін Рузвельт, знаючи, що ізоляціоністська Америка буде чинити опір вступу в Другу світову війну із суворо раціональних, гуманітарних міркувань, скористався нападом Японії на Перл-Харбор, щоби поставити параноїдальну ненависть на службу в організації військових зусиль США. Інше — це освячений часом метод політичної мобілізації для досягнення цілей, які історія пізніше може розцінити, як хороші, погані чи змішані. 

Проєкція наміру [Projection of intent]: у всіх параноїдних синдромах є аспект величі, оскільки Я переживається, як центральний об’єкт зацікавленості. У параноїдальних станах розуму ми стаємо нездатними цінувати інших, як мотиви, які можуть не мати з нами нічого спільного. За словами Fonagy (наприклад, Bateman & Fonagy, 2004), ми не можемо менталізувати. «Ідеї відношення» [ideas of reference], традиційно діагностичні параноїдальні процеси, висловлювати внутрішнє бажання/страх/переконання в тому, що все, що відбувається навколо Я, навмисно спрямоване на Я. Кляйніанські аналітики говорять про проєктивний феномен, який можна назвати «проєкцією наміру»: припущення, що оскільки ваша поведінка змусила мене відчувати себе певним чином, то ви хотіли, щоби я відчував себе саме так. Отже, якщо рішення мого обранця заподіює мені біль, я припускаю, що він чи вона хотіла заподіяти мені біль — або, у кращому випадку, черство знехтував(ла) тим, щоби запобігти моїм стражданням. 

Ця проєктивна реакція обманюючи, несвідомо дає змогу бачити себе, як когось, хто має велике значення, а не є не щасливим, вразливим об’єктом сил, ніяк ним не контрольованих. Є більше «гідності» в тому, щоби думати, що ворог налаштований знищити спосіб життя людини або спільноти, ніж у тому, щоби зізнатися, що власна спільнота зазнала краху через якийсь інший мотив, навіть власні зловмисні дії, наприклад, демонструючи свою агресивну владу своїм громадянам або своїм сусідам. Цей процес перенесення Я [selfreferention] також позбавляє нас від необхідності зрозуміти складну психологію, що стоїть за цією нібито атакою. Коли дев’ятнадцять непривабливих чоловіків із ножами для паперу зуміли знищити фінансовий центр світу (події 11 вересня 2001 року), ця образа західної гордині викликала грандіозне, спрощене пояснення, що «терористи ненавидять нашу свободу!» Я підозрюю, що, серед інших факторів формування такого способу мислення була і проєкція наміру. Американці, раптово відчувши себе менш вільними від небезпеки зовнішнього «Іншого» світу, за допомогою своїх лідерів прийшли до висновку, що мотивом нападу було знищення їхньої свободи.2

ПОХОДЖЕННЯ ПАРАНОЇ ЧЕРЕЗ НЕЯСНІСТЬ ТА ПРИНИЖЕННЯ 

Як зрозуміти патологію довіри, яка мотивує ці параноїдальні процеси? Аналітики вже давно відзначають (наприклад, Kernberg, 1998), що чим хаотичніша чи неоднозначніша ситуація, тим більша ймовірність, що вона спричинить занепокоєння щодо довіри й тим самим спровокує параноїдальну динаміку. Кляйн описала нормальну параноїдальну (а пізніше параноїдально-шизоїдну) позицію, але також припустила (Klein, 1936), що чим більше в дитини відчуття втрати та невизначеності, тим більше параноїдальних занепокоєнь виникатиме через дитячі фантазії, у яких дитина знищує матір чи її любов. Мейснер (1978) бачив параною як захист від нестерпної депресії. Те, що вірно для окремої людини, може стосуватися організацій і громадських організацій, де проблема базової безпеки: нестабільне та неоднозначне середовище породжує регресивні реакції, особливо параною (Bion, 1967). 

Манія величі, що стоїть за параноїдальними ідеями перенесення на інших, схильність вважати себе важливим і могутнім і центральним фокусом навмисних махінацій інших, а не слабкою жертвою обставин, натякає на емоційну спадщину, яку уважні спостерігачі неодноразово відмічали у витоках параноїдної динаміки, а саме, переживання повторюваних принижень у дитинстві, яким неможливо було ефективно запобігти чи навіть назвати їх (Laing, 1972), а отже, неможливо пережити. Ці переживання виходять за рамки звичайного ганьби та включають елемент «вбивства душі» (Shengold, 1989) або насадження серйозної плутанини, щодо кордону між собою та іншими. 

Накопичений клінічний досвід свідчить про те, що жорсткість параноїдального заперечення прямо пропорційна інтенсивності приниження, що лежить в основі проблемної параноїдної динаміки (пор. Anthony, 1981; Aronson, 1989; Colby, 1976; Lansky, 2005; Meissner, 1947, 1919; Stamm, 1978; Steiner, 2004). Якщо хтось відчував невблаганне приниження за свої звичайні людські почуття, бажання, імпульси, конфлікти та недоліки, у нього з’являється сильна потреба відокремитися від цих аспектів психологічного життя й розглядати їх, як зовнішні, а не внутрішні. Компенсації манії величі за нещастя і приниження минулого очевидні. 

Роль приниження в етіології індивідуальної параноїдної динаміки порівнюється з його роллю у витоках екстремальних і войовничих політичних рухів і в політичній агресії загалом. Більшість вчених, які намагаються пояснити гротескно параноїдальний феномен нацизму (наприклад, Shirer, 1960), пояснюють його зростання приниженням Німеччини в епоху після Першої світової війни. Деякі автори-аналітики (наприклад, Varvin, 2005; Volkan, 1997) детально розглянули зв’язок приниження з феноменом тероризму, насиченим параноєю. Захоплююче зображення можливих наслідків принизливого афекту в політиці можна знайти у винятковому дослідженні Стейнберга (1991) про роль сорому і приниження, оскільки вони вплинули як на Микиту Хрущова, так і на Джона Кеннеді, у потенційно параноїдальному розіграші Карибської кризи 1962 року на Кубі. 

На рівні суспільства приниження може виникати з кількох причин. Найбільш очевидно, що група може зазнати приниження, тому що її члени зневажливо ставляться до більш могутньої групи, від якої вони або реально залежать, або проти якої вони не можуть ефективно конкурувати, або й те й інше. Приниження, пов’язані з колонізацією, поневоленням і визнанням одних із «нижчого ґатунку», може бути глибоким. Більш тонко, несподівана поява потужного правого руху в Сполучених Штатах у 1960-х роках виражала, серед іншого, зростаюче обурення громадян, які відчували зневагу з боку ліберальної владної еліти (Міллс, 1957), особливо її більш інтелектуальних членів. Книга Баклі (1951) «Бог і людина» в Єльському університеті, основне вираження цього гніву, врешті-решт мобілізувала тисячі людей із релігійними почуттями, які відчували принизливе покровительство світських експертів. 

Приниження може включати відверті глузування, які можуть виражати параноїдальні динаміки в переслідувача. Насмішка мати в собі викликання чийогось глибокого страху чи бажання, викриття нездатності людини опанувати страх чи виконати бажання, а потім висміювання його чи її за безпорадність. Нещодавно відома практика допитів на водній дошці, під час якої викрадачі змушують ув’язненого відчувати, що він тоне, є тактикою приниження (особливо якщо вони потім знущаються з нього за його жах), як і змушують ув’язнених переглядати еротично стимулюючі матеріали, а потім висміювати їх збудження. Оскільки немає доказів того, що приниження сприяє збору надійної розвідувальної інформації, є підозра, що те, що підтримує такі практики, включає емоційні переваги для мучителів, наприклад запевнення в тому, що вони не є наляканими або тривожними через «Іншого», коли вони також почуваються безпорадними контрольовані силами, що знаходяться далеко за межами їх власного впливу. Особливо шкідливим побічним продуктом явного приниження є те, що його об’єкти ніколи не можуть пробачити своїм мучителям. Люди часто можуть сприймати ідею агресії на службі власних інтересів, але навмисне приниження здається нам емоційно нестерпним (див. Akhtar, 2002). 

Приниження також може відбуватися без явної чи навмисної принизливої поведінки мучителя. Чим меншим і неважливим людина відчуває себе перед обличчям, здавалося б, непереборної Іншості, тим принизливішою є його позиція. Американці не повинні дивуватися, коли бідніші та більш традиційні населення відчувають приниження через образи західного багатства та прав, які невпинно вивалюються на них через ЗМІ. 

Під час нещодавньої поїздки до Китаю розумна студентка-психотерапевт сказала мені, що вона відчувала, що розуміє американців, тому що вона віддано спостерігала за телесеріалом «Відчайдушні домогосподарки». Якщо уявити психологічну ситуацію традиційних мусульманських молодих чоловіків у країнах із невеликими можливостями працевлаштування, переповнених образами західного світського матеріалізму та сексуального ексгібіціонізму, які висміюють їхні культурні ідеали простоти та скромності, то неважко уявити, як Сполучені Штати могли розглядатися як Великий Сатана. 

Приниження також може бути ненавмисним ефектом доброзичливості. Через нарцисичну травму, властиву залежності від щедрості інших, приниження може супроводжувати або знищувати вдячність, якої можна наївно очікувати від одержувача щедрості. Мій покійний чоловік, Вілсон Кері Мак Вільямс, студент факультету міжнародної політики, стверджував, що для Сполучених Штатів було б непродуктивно надавати іноземну допомогу невзаємно, тому що країни, які отримують односторонній подарунок, обурилися б, коли їх так болісно ставлять у положення «той що нище» й несвідомо прагне перетворити Сполучені Штати на Іншого, що переслідує. Його рекомендація полягала в тому, щоби ми замість цього уклали конкретні контракти з країнами, які ми сподівалися підтримати, домовленості, які передбачають обмін, який дасть одержувачам нашої допомоги гідність зробити якусь річ для нас. Цікаво, що останнім часом деякі мікрофінансові організації (див., наприклад, www.kiva.com), що працюють за подібними принципами, досягли успіхів у країнах третього світу, яких не вдалося досягти за роки державної допомоги. 

Як стверджують релятівістські аналітики, взаємність підриває динаміку взаємодії, яка в іншому випадку може поставити в глухий кут відносини (Aron, 1996; Benjamin, 2004). На жаль, панівним представникам будь-якої культури може бути важко протистояти образу себе, як щедрого розповсюджувача всіх цінних ресурсів, оскільки частина задоволення від того, хто дарує — це відчуття переваги. Коли це відчуття несвідоме, втілення, здавалося б, благодійних, але тонко образливих «пожертвувань» часто може бути витіснено й лише коли це відбувається свідомо, лідери можуть відкинути спокуси зайняти позицію Щедрої Дами.

Нарешті, приниження можна демонструвати через проблеми масштабу. Жан-Жак Руссо, серед інших політичних теоретиків, зазначав, що чим більше політичне суспільство, тим менше значення має індивід і тим більш принизливим є його становище. Масові зв’язки в суспільстві породжують відчуття безпорадності. У величезній бюрократичній культурі перенесення мають тенденцію бути знеособленими, змушуючи людей відчувати себе постійно приниженими (в офісі, у відділі транспортних засобів, у банку, намагаючись зв’язатися з агентом по роботі з клієнтами телефоном, у величезних заторах, серед незнайомців і так далі). Хоча такі приниження є ненавмисними, вони можуть, через проєкцію наміру, створити образи гнобителя-садиста. Або ж громадяни через параноїдальну ненависть можуть приписувати своє принизливе безсилля стороннім групам. Чим складніший світ і чим менше в людини сили впливати на нього, тим більша спокуса зрозуміти його через параноїдальне спрощення. 

Алексіс де Токвіль стверджував, що таке меритократичне суспільство, як Сполучені Штати, неминуче принизить величезну кількість американців, які не досягнуть вершини. В останні десятиліття численні письменники (наприклад, Toffler, 1972) заявляли або натякали, що швидкість сучасних змін сама по собі є принизливою, оскільки знання миттєво стають застарілими та не можуть легко залишатися джерелом самооцінки. Барбара Еренрайх (наприклад, 2008) припустила, що система всесвітнього розвиненого капіталізму є такою, що дегуманізує та принизливою для кожного в ній, навіть якщо вона заохочує людей розвивати фантазії про особисту всемогутність («Я міг би стати багатим завтра, якби ж я розіграв у мої карти правильно»). Звідси випливає, що звинувачення відверто потужних груп, таких як «Волл-стріт», у необмеженому впливі, може змусити людей почуватися ще менш могутніми, бо що може зробити будь-яка окрема людина проти глобальної фінансової системи? Але звинувачення феміністок, нелегальних іммігрантів, темношкірих людей, геїв чи іноземців дає змогу зберегти деяке відчуття влади, оскільки можна уявити собі боротьбу з людьми, які є більш маргінальними. Це може бути однією з причин, чому стратегія Карла Роува спрацювала для обрання Буша, тоді як спроби демократів звинуватити багатих і могутніх у соціальних проблемах, як правило, політично провалилися. 

Як на індивідуальному, так і на соціальному рівнях параноя може бути заразною та самовідтворюваною. Як і травма, вона може передаватися між поколіннями. Якщо я відмовляюся від тих аспектів себе, які я не можу винести, приписую їх своїй дочці та нападаю на неї за те, що вона має ці якості, у неї, ймовірно, розвинеться глибоке, збентежене відчуття внутрішнього поганого і приниження. Коли вона стане матір’ю, вона буде вразлива відокремити цей нестерпний внутрішній досвід і спроєктувати його на своїх дітей, приписуючи їм принизливе зло. Селігман (1999), змальовуючи деструктивні ефекти «примусової асиметрії» в деякій взаємодії батьків і дітей, чудово задокументував цей інтерсуб’єктивний процес. 

Параноя також повторює себе за знайомими напрямками «невротичного парадокса» Маурера (1950) або «іронії» Вахтеля (2007): якщо я постійно боюся принизливої атаки, я стану гіперпильним і діятиму особливим чином, що притягне зневажливе знецінення. Тоді я відчуватиму себе приниженим і буду ще більше відщеплювати своє внутрішнє від свого Я і проєктувати його на зовнішній об’єкт. Об’єкти моєї параної будуть залучені до параноїдального циклу: коли люди отримують окреме, прогнозоване приниження, вони почуваються приниженими й часто повертають зло назад, намагаючись принизити «винного». 

ЗМЕНШЕННЯ ТА ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПАРАНОЇ

Розглянувши деякі психоаналітичні концепції параної та її етіологію, я тепер узагальнюю деякі центральні елементи ефективної терапії параноїдних пацієнтів, і те, як на мою думку, вони мають практикуватися в психоаналітичній спільноті. Цей висновок спирається на клінічні звіти, теоретичні матеріали, емпіричні дослідження, особистий досвід і ретельні спостереження за клінічною роботою інших. Більша частина мого розуміння прийшла через усну традицію нашої професії (клінічні знання, що передаються від супервізора до супервізанта і від терапевта до терапевта), а не через письмові записи. Письмові розповіді про психотерапевтичні методи лікування параної відносно рідкісні, ймовірно, тому, що намагання отримати дозвіл від параноїдальних пацієнтів на детальний опис їх лікування, може поставати перед непереборними труднощами для терапевтів. 

Приклад поваги.[Exemplifying respect] Терапевти з репутацією, що добре працюють із параноїдними пацієнтами (наприклад, Harry Stack Sullivan, Harold Searles, Frieda Fromm-Reichmann, Leston Havens, Bertram Karon, George Atwood) відзначаються поважним, рівноправним тоном, який характеризує їх задокументовану клінічну роботу. Без такого ставлення терапевта загальне подавлення пацієнта є занадто інтенсивним, щоби це дозволило терапевтичну співпрацю та зміни. Карон (1989), наприклад, протистоячи параноїдному маренню пацієнта, усе ж коментує, наскільки блискуче, введена в оману людина, складала сенс з обмежених даних, які він чи вона мали під рукою. Салліван (1954, с. 220) запропонував підходити до параноїдної особи з чесною незгодою, щодо параноїдальних конструкцій, але з найбільшою турботою, щоб уникнути приниження пацієнта. Численні терапевти відзначали важливість надання пацієнтам із параноєю глибокої поваги та визнання істинними частин їх атрибуцій, «гачка» (як це називав Sullivan), на який клієнт вішає проєкцію, або «зерна істини» (Josephs & Josephs, 1986) у параноїдальній конструкції та підкреслювали, що люди в параноїдальних станах зазвичай сприймають афекти правильно, але неправильно тлумачать їх значення та наслідки. 

Як не дивно, але повага — це поняття, яке в аналітичних працях отримало лише обмежене пояснення. Наша література з терапевтичної практики містить томи про емпатію, але коли один із моїх студентів нещодавно проводив пошук, готуючись до феноменологічного дослідження питання поваги до пацієнта в психотерапії (Blass, 2006), він знайшов лише п’ять статей по цій темі. В інтерв’ю з досвідченими терапевтами він виявив, що багато клініцистів спонтанно зауважили, що вони здебільшого мають більше проблем зі збереженням поваги до пацієнта, ніж зі співчуттям до нього. У зв’язку з цим вони назвали категорії клієнтів (наприклад, педофілів, наркоманів), історія яких може викликати емпатичну реакцію, але поведінка яких напружує їхню здатність зберігати поважне ставлення. 

Теоретичні пасажі Бенджаміна (Benjamin, 2000) про «розпізнавання» [recognition] може бути найближче концептуально близьким до питання феномену терапевтичної поваги в психоаналітичній літературі, який я вважаю, характеризує роботу людей, які найбільше допомагають параноїдальним пацієнтам. Якщо ми читаємо між рядків аналітичні твори про лікування параної, то знаходимо в ньому послідовну і глибоку повагу до гідності та людяності пацієнта. У суспільно-політичній сфері варто відзначити, що Ральф Еллісон (1952), намагаючись деконструювати параноїдальний феномен расизму, писав про разючі паралелі з теоретичними висновками Бенджаміна. 

Прийняття негативного перенесення. [Accepting negative transference] Терапевти, які ефективно працюють із клієнтами-параноїками, також відрізняються своєю терпимістю до того, щоби пацієнти сприймали їх, як погані об’єкти. Здається, вони мають високий ступінь дисципліни, завдяки якій вони стримуються від спроб заперечити параноїдальні страхи пацієнта або спроб довести свою власну надійність. Багатьом із нас важко терпіти вперте переконання, що ми зрадимо довіру клієнта, але така терпимість необхідна для терапевтичного процесу. Зусилля переконати параноїдального пацієнта, що він, по суті, його любить, призведуть до висновку, що терапевт або небезпечно наївний і самообманутий, або є підступним брехуном. Якби такі пацієнти могли сприйняти хороші сторони терапевта, вони впали б у стан нестерпного горя й заздрості, через контраст між похмурим світом, у якому вони жили та більш радісним, більш пристрасним світом, прикладом якого є терапевт. 

Здається, в аналітичних колах, спостерігається певне єднання теоретичних позицій, щодо важливості прийняття та контейнерування негативних властивостей параноїка. Кляйніанці (наприклад, Feldman, 1993) вже довгий час відстоюють такий підхід перед обличчям інтенсивної проєктивної ідентифікації. Мейснер (Meissner, 1978), пишучи з погляду популярної Его-психології та об’єктних відносин, теж має на увазі саме таку позицію. Салліваніанці (наприклад, Levenson, 1981) зайняли подібну позицію, принаймні неявно, радивши клініцистам розглядати параноїдні реакції не як спотворення, які слід інтерпретувати, а як уявлення про щось точне, хоча й непривабливе. Ніл Альтман (Altman, 2004) та Дебора Луепніц (Luepnitz, 2009), що представляють відповідно сучасну реляційну та лаканівську точки зору, обидва застерігають від негативних перенесень під час роботи з бідними та бездомними, серед яких параноя є дуже поширеною. Аналітики під впливом Хаймана Спотніца (Hyman Spotnitz), чиї технічні рецепти випливали з досвіду роботи з людьми зі значною параноєю, розробили загальні рекомендації, щодо терапії, яка передбачає уникнення небажаної інтерпретації та прийняття аналітиком якостей ворожості та агресії пацієнта (див., наприклад, Bernstein, 2001). 

Демонстрація скрупульозної чесності. [Demonstrating scrupulous honesty] Люди з параноїдальною динамікою у ядрі, потребують більшої відкритості та явної чесності, особливо на початку лікування, ніж інші пацієнти. Це не означає, що їхні терапевти повинні розповідати все, що вони думають і відчувають, але це означає, що все, що вони говорять, має бути правдою або, у сенсі Гайдеґґера, автентичним (пор. Thompson, 2004). Зокрема, вони не повинні покладатися на норми нерозголошення для раціоналізації уникнення неприємних істин. Навіть класичні психоаналітичні автори (наприклад, MacKinnon & Michels, 1971) рекомендували правдиво відповідати на запитання параноїдального пацієнта та бути глибоко відвертим, оскільки в іншому випадку, людина може відчувати, що з ним грають і принижують. 

Коли параноїки отримують підтвердження того, що терапевт серйозно ставиться до його питання, звертаючись до самого змісту і, таким чином, не натякаючи, що клієнт божевільний у своїх запитаннях, вони часто самі спонтанно починають досліджувати своє внутрішнє життя. Коли терапевт може визнати або, принаймні, знайти точний аспект можливого занепокоєння, клієнт-параноїк відчуває себе звільненим від неявних звинувачень у спотвореннях і може розмірковувати з аналітиком без приниження. Коли терапевт визнає втрату емпатії, особисті обмеження або негативне контрперенесення в контексті більш позитивного ставлення, це допомагає клієнту-параноїку подолати розщеплення. Повідомлення про те, що звичайні, не небезпечні негативні почуття співіснують із такими ж реальними та безпроблемними позитивними, може стати допоміжним одкровенням для параноїдальної людини та може бути більш ефективно змодельовано. 

Полегшення горя.[Facilitating grief] Дедалі частіше, намагаючись зрозуміти, як аналіз і аналітична терапія лікують, ми знаходимо лікування, яке тлумачиться як процес жалоби (наприклад, Shabad, 2001; Smith, 2004; Stark, 1999). З мого власного досвіду, ніде це так не вірно, як у випадку пацієнтів із параноєю. Оскільки їм було так соромно за свої почуття, вони схильні відмовлятися від хворобливих емоцій і проєктувати їх, а не обробляти їх, сумувати та рухатися далі. Вони завмирають, уникаючи того, що можна висловити і йдуть далі. 

Отже, для терапевта може бути дуже важливо чітко пояснити цінність почуття печалі. Перехід від параноїдально-шизоїдної в депресивну позицію можна спостерігати періодично й досить конкретно під час поточного лікування параноїдальних пацієнтів: якщо хтось може допомогти їм досягти горя, що лежить в основі їх параноїдального стану, вони відчувають значне полегшення й більше здатні до менталізації. 

Горе — це механізм, за допомогою якого ми приймаємо болючу реальність. Оскільки величезна кількість жахливих переживань, які хворі з параноєю повинні переживати, може бути приголомшливою, не дивно, що вони не можуть відразу прийняти спростування своїх параноїдальних ідей. Їм доводиться оплакувати свої втрати та позбавлення невеликими дозами, щоби не бути пригніченими. Бачачи, що у світі є якісь позитивні якості, параноїки стикаються з усвідомленням того, що дорослішання не повинно бути такою мукою, що деякі сім’ї співпрацюють, не принижуючи слабких, що до них у минулому ставилися більше, як до об’єкта спроєктованого зла, ніж як до коханої дитини. 

МОЖЛИВІ ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ 

Деякі психоаналітичні автори (наприклад, Cushman, 1996; Lasch, 1991; Samuels, 1993) підкреслювали глибокий зв’язок між психікою та політичною культурою. Нещодавно Бергер (Berger, 2009) дослідив діапазон від індивідуальної до колективної динаміки, щоби запропонувати свого роду політичну терапію для проблем, які загрожують винищенням нашого виду. Такі автори зазвичай (і справедливо) попереджають, що непросто втілити принципи психотерапії в рекомендації для політичних систем. Терапевти практикують у дуже обмежених умовах, умовах, які, як ми вважали, взагалі роблять нашу роботу можливою. Політичні лідери рідко перебувають у безпечному просторі, несуть відповідальність перед людьми, окрім тих, хто їх найняв (обрав) і мають обслуговувати різноманітних та конфліктних учасників, а не одного пацієнта, чи пару, чи родину. Тим не менш, наші теорії психопатології та лікування можуть бути застосовні до соціальних та політичних психопатологій. Маючи на увазі такі застереження, я ризикую кількома спостереженнями, які пов’язують те, що я розглядала, із нинішнім політичним середовищем. 

Наскільки ймовірно, що талановитий політичний лідер може сприяти процесу зцілення у величезній різноманітній країні, яка нещодавно зазнала регресивного впливу параноїдальних конструкцій? Теоретично, він чи вона повинні були б бути чутливими до проблем приниження, протистояти спокусам визнати певних груп поганими і презирливими за своєю суттю, наполягати на шанобливому ставленні до всіх сторін, терпіти, коли його сприймають, як поганий об’єкт, діяти зі скрупульозною чесністю та сприяти повільному й постійному процесу жалоби, у якому примітивні всемогутність та пов’язані з нею захисти замінюються зрілими адаптаціями до неминучого обмеження. Такий лідер повинен був би визнати сувору реальність, розробити адаптивні програми та уникати регресивних відволікань, які спрощують і звинувачують. Я була вражена, часто з деяким роздратуванням, коли він не боровся сильніше за мої власні позиції. Я зараз про те, наскільки точно поведінка Барака Обами збігається з тим, що я зазначила вище. Ця схожість сягає такої міри, що його несимпатичні критики вважають його слабким і надто співчутливим, вони стурбовані тим, що він не бореться сильніше за те, у що вірить. 

Якою б чудовою не була позиція Обами, вона ризикує настільки сповільнити політичний процес, що опоненти, які не цураються мобілізуючи параною, можуть зруйнувати його спробу створити все більшу й більшу арену не параноїдної політики. Як стверджував Вестен (2007), іноді доводиться швидко протистояти, коли стикається з параноїдальним ідеями, оскільки вони можуть оселитися у свідомості навіть тих, хто їх відкидає. Коротке ознайомлення з новинами Fox або розмовним радіо надає численні приклади заперечення манії величі та параноїдальної ненависті, які можуть бути переконливими у своїй регресивній простоті. Обама перебуває в непривабливому становищі, коли одночасно намагається повернути політичний курс від параної та змушений відбиватися від нападів, які мають усі ознаки породжування параної. Його критики точно вловлюють його афект і або неправильно уявляють значення цього афекту, або заохочують інших, маніпулюючи ідеологією, неправильно розуміти його (афекту) значення. 

Важко боротися в той самий час, коли хтось намагається бути вище за саму ідею сутички. Але є одне, перевірене часом рішення — це модель поведінки «хороший поліціянт/поганий поліціянт», у якій один делегує (зазвичай неявно, але іноді свідомо й навмисно) жорстку поведінку та дії своєму партнерові. Махатмі Ґанді потрібен був Неру, щоби виконувати деякі брудніші роботи свого ненасильницького руху. Кажуть, що Мартін Лютер Кінг-молодший покладався на деяких інших послідовників, щоби досягти цілей громадянських прав, які потребували більшої агресії, ніж він зазвичай висловлював. На основі багаторічного досвіду роботи з політиками Вашингтона, Мері Фаріс (2004) відзначила тип особистості, яку вона назвала «віртуозним нарцисом» [virtuous narcissist], лідер, чия самооцінка базується на уявленні себе, як такого, що є доброзичливим та заслуговує на довіру. Такі фігури надихають на потужну ідеалізацію своєї особистості: негативні почуття їхніх послідовників відокремлюються й переміщуються на їх менш очевидних доброчесних поплічників, які роблять їм послугу, поглинаючи величезну кількість негативного перенесення. Буде цікаво подивитись, чи це дорога, якою іде Обама. Деякі спостерігачі припускають, що Рам Емануель (колишній голова адміністрації Білого дому), який, здається, не має жодних докорів совісті щодо інших, може грати цю роль для адміністрації Обами.

ПРИКІНЦЕВІ КОМЕНТАРІ

Параноя повсюдна й неминуча в політиці. Політичним культурам важко провести межу між здоровою гордістю та небезпечною зневагою до інших. Певна міра віри в те, що цінності та стандарти власної спільноти є вищими або панівними, є критичною для відчуття групової ідентичності та моральності, але ризикує засоромити й відчужити тих, хто не належить до такої спільноти, особливо тих, хто має меншу владу. Хоча психоаналітична увага до параноїдної динаміки протягом десятиліть привертала увагу до правого авторитаризму (наприклад, Adorno, Frenkl-Branswick, Levinson, & Sanford, 1950), подібні процеси характеризують і ліберальні претензії на політичну чесноту. Наприклад, багато з нас, які пишаються своєю повагою до культурного різноманіття, скоса дивляться на традиційні патріархальні культури — процес, за своєю суттю, психологічно не відрізняється від тривоги, з якою багато хто в цих культурах ставиться до західного секулярного егалітаризму. 

Звичайні людські спокуси заперечення та проєкції мають більш потенційно катастрофічні наслідки в глобальній культурі. Досвід, який отримують громадяни, що вони не мають значення у величезній схемі речей, що світ занадто складний, щоби його зрозуміти, що привілейовані байдужі й навіть насмішкуваті, що безособові центри влади не є надійними, може спричинити значне приниження істот, які еволюціонували, щоби жити в групах, які історично були меншими та більш зрозумілими, ніж політичний всесвіт у якому ми зараз живемо. Виклики для політиків надзвичайно серйозні. Хоча я вважаю, що психоаналітичне розуміння проливає цінне світло на параноїдний процес, включаючи його прояви в політиці. Я також вважаю, що для зменшення масових параноїдальних регресій, які характеризують нашу епоху, хорошим лідерам (наприклад, ефективним терапевтам) потрібні не лише знання, а й удача й талант. 

ПРИМІТКИ 

1. DSM-I та DSM-II були написані в основному для клініцистів, які традиційно звертали увагу на суб’єктивні теми, контексти, виміри та висновки внутрішнього досвіду в процесі діагностики. Але не можна очікувати, що дослідник, який намагається зрозуміти патологічний нарцисизм, наприклад, визначить його появою перенесення Я-об’єкта у відносинах лікування, навіть якщо цей критерій оцінки розладу Я (Kohut, 1971) може бути надзвичайно інформативним для клініциста. Для проведення емпіричних досліджень психопатології потрібні критерії, які можна спостерігати ззовні, консенсуально ідентифіковані, невиводові. 

2. Теорії змови можуть бути ще одним проявом параної на соціальному рівні. Політологи повідомляють (Сьюзен Мак Вільямс, особисте спілкування, 17 липня 2009 р.), що за останні кілька років відбувся сплеск розповсюдження твердження про те, що напади 11 вересня були «внутрішньою роботою» або були результатом міжнародної змови високого рівня. 

ЛІТЕРАТУРА 

Adams, H. E., Wright, L. W., & Lohr, B. A. (1996). Is homophobia associated with homosexual arousal? J. Abnormal Psychology, 105:440–445. 

Adornno, T. W., Frenkl-Brunswick, E., Levinson, D. J., & Sanford, R. N. (1950). The authoritarian personality. New York: Harper. 

Akhtar, S. (1994). Object constancy and adult psychopathology. Internat. J. Psycho-Anal., 75:441–455. (2002). Forgiveness: Origins, dynamics, psychopathology, and technical relevance. Psychoanal. Quart., 71:175–212. 

Altman, N. (2004). The analyst in the inner city: Race, class, and culture through a psychoanalytic lens. 

Hillsdale, N.J.: Analytic Press. Anthony, E. J. (1981). The paranoid adolescent as viewed through psychoanal- ysis. J. Amer. Psychoanal. Assoc., 29:745–787. 

Aron, L. (1996). A meeting of minds: Mutuality in psychoanalysis. Hillsdale, N.J.: Analytic Press. Aronson, T. A. (1989). Paranoia and narcissism in psychoanalytic theory: Con- tributions of self psychology to the theory and therapy of paranoid disorders. Psychoanal. Rev., 76:329–351. 

Bateman, A., & Fonagy, P. (2004). Psychotherapy for borderline personality disorder: Mentalization-based treatment. Oxford: Oxford University Press. 

Benjamin, J. (1995). Like subjects, love objects: Essays on recognition and sexual difference. New Haven, Conn.: Yale University Press. (2000). Intersubjective distinctions: Subjects and persons, recognitions and breakdowns. Psychoanal. Dial., 10:43–55. (2004). Beyond doer and done to: An intersubjective view of thirdness. Psychoanal. Quart., 73:5–46. 

Berger, L. S. (2009). Averting global extinction: Our irrational society as therapy patient. Lanham, Md.: Aronson. Bernstein, A. (2001). Problems in treating paranoia: A case illustration. Mod- ern Psychoanal., 26:237–247. Bion, W. R. (1967). Experiences in groups. New York: Basic Books. Blass, O. (2006). Respect for the patient: A qualitative study. Unpublished doctoral dissertation, Rutgers University. Blum, H. P. (1981). Object inconstancy and paranoid conspiracy. J. Amer. Psychoanal. Assoc., 29:789–813. 

Bowlby, J. (1973). Attachment and loss: Vol. II. Separation: Anxiety and anger. New York: Basic Books. Bruggeman, W. (1999). The covenanted self. Minneapolis, Minn.: Augsburg Fortress Press. 

Buckley, W. F. (1951). God and man at Yale. Chicago: Henry Regnery. Colby, K. M. (1976). Clinical implications of a simulation model of paranoid processes. Arch. Gen. Psychiatry, 33:854–857. 

Cushman, P. (1996). Constructing the self, constructing America: A cultural history of psychotherapy. Cambridge, Mass.: Da Capo. Ducat, S. J. (2004). The wimp factor: Gender gaps, holy wars, and the politics of anxious masculinity. Boston: Beacon. 

Ehrenreich, B. (2008). Nickel and dimed: On (not) getting by in America. New York: Holt. Ellison, R. (1952). Invisible man. New York: Signet. Erikson, E. (1950). Childhood and society. New York: Norton. Feldman, M. (1993). The dynamics of reassurance. Internat. J. Psycho-Anal., 74: 275–285. 

Freud, S. (1896). Further remarks on the neuro-psychoses of defence. In J. Strachey, ed. and trans., The standard edition of the complete psychological works of Sigmund Freud. 24 vols. London: Hogarth Press, 1953–1974. 3: 162–185. (1911). 

Psychoanalytic notes on an autobiographical account of a case of paranoia. Standard ed., 12:3–82. (1921). Group psychology and the analysis of the ego. Standard ed., 18: 65–144. (1930). Civilization and its discontents. Standard ed., 21:57–146. 

Hurvich, M. (2003). The place of annihilation anxieties in psychoanalytic the- ory. J. Amer. Psychoanal. Assoc., 57:579–616. Isaacs, K. S., Alexander, J. M., & Haggard, E. D. (1963). Faith, trust, and gullibility. Internat. J. Psycho-Anal., 44:461–469. Johnson, A. (2002). In the gaze of the other. Free Associations, 9B:237–249.

 Josephs, L., & Josephs, L. (1986). Pursuing the kernel of truth in the psycho- therapy of schizophrenia. Psychoanal. Psychology, 3:105–119. Jurist, E. L., Slade, A., & Bergner, S. (2008). Mind to mind: Infant research, neuroscience, and psychoanalysis. New York: Other Press. Karon, B. P. (1989). On the formation of delusions. Psychoanal. Psychology, 6: 169–185. 

Kernberg, O. F. (1998). Ideology, conflict and leadership in groups and organiza- tions. New Haven, Conn.: Yale University Press. Kershaw, S. (2008, August 29). Culture of surveillance may contribute to delu- sional condition. New York Times, C1. 

Klein, M. (1935). A contribution to the psychogenesis of manic-depressive states. In Love, guilt and reparation and other works, 1921–1945 (pp. 262– 289). New York: Free Press. (1936). Weaning. In Love, guilt and reparation and other works, 1921– 1945 (pp. 290–305). New York: Free Press. Kohut, H. (1971). The analysis of the self: A systematic approach to the psychoana- lytic treatment of narcissistic personality disorders. New York: International Universities Press. Laing, R. D. (1972). The politics of the family. New York: Vintage. 

Lansky, M. R. (2005). Hidden shame. J. Amer. Psychoanal. Assoc., 53:865–890. Lasch, C. (1991). The culture of narcissism: American life in an age of diminishing expectations, rev. ed. New York: Norton. Levenson, E. A. (1981). Facts or fantasies On the nature of psychoanalytic data. Contemp. Psychoanal., 17:486–500. 

Luepnitz, D. A. (2009, April 24). Psychoanalytic work with homeless adults: Rela- tional and Lacanian perspectives. Paper presented at 29th annual Spring meeting, Division of Psychoanalysis, American Psychological Association. MacKinnon, R. A., & Michels, R. (1971). The psychiatric interview in clinical practice. Philadelphia: Saunders. 

Masterson, J. (1976). Psychotherapy of the borderline adult: A developmental ap- proach. New York: Brunner/Mazel. Meissner, W. W. (1978). The paranoid process. New York: Aronson. (1979). Narcissism and paranoia: A comment on «paranoid psychody- namics.» Contemp. Psychoanal., 15:527–538. Mills, C. W. (1957). The power elite. New York: Oxford University Press. Mowrer, O. H. (1950). Learning theory and personality dynamics. New York: Ronald. Niederland, W. (1974). The Schreber case. New York: Quadrangle. 

Oldham, J. M., & Bone, S., eds. (1997). Paranoia: New psychoanalytic perspectives. Madison, Conn.: International Universities Press. Panksepp, J. (1998). Affective neuroscience: The foundations of human and animal emotions. New York: Oxford University Press. Pharis, M. E. (2004, July 31). The virtuous narcissist: Extending Gabbard’s two subtypes of narcissism. Paper presented at the 2004 annual meeting of the American Psychological Association, Honolulu. 

Racker, H. (1968). Transference and countertransference. New York: International Universities Press. Samuels, A. (1993). The political psyche. London: Routledge. Seligman, S. (1999). Integrating Kleinian theory and intersubjective infant re- search: Observing projective identification. Psychoanal. Dial., 9:129–159. Shabad, P. (2001). Despair and the return of hope: Echoes of mourning in psychotherapy. Northvale, N.J.: Aronson. Shapiro, D. (1965). Neurotic styles. New York: Basic Books. Shengold, L. (1989). Soul murder: The effects of childhood abuse and deprivation. New Haven, Conn.: Yale University Press. Shirer, W. L. (1960). The rise and fall of the Third Reich. New York: Simon & Schuster. Smith, J. (2004). Reexamining psychotherapeutic action through the lens of trauma. J. Amer. Acad. Psychoanal. Dynamic Psychiatry, 32:613–631. 

Stamm, J. L. (1978). The meaning of humiliation and its relationship to fluctua- tions in self-esteem. Internat. Rev. Psycho-Anal., 5:425–432. Stark, M. (1999). Modes of therapeutic action: Enhancement of knowledge, provision of experience, and engagement in relationship. 

Northvale, N.J.: Aronson. Steinberg, B. S. (1991). Psychoanalytic concepts in international politics: The role of shame and humiliation. Internat. Rev. Psycho-Anal., 18:65–85. Steiner, J. (2004). Gaze, dominance and humiliation in the Schreber case. Internat. J. Psycho-Anal., 85:269–284. 

Sullivan, H. S. (1953). The interpersonal theory of psychiatry. New York: Norton. (1954). The psychiatric interview. New York: Norton. Thompson, M. G. (2004). The ethic of honesty: The fundamental rule of psychoanaly- sis. New York: Rodopi. Toffler, A. (1972). Future shock. New York: Bantam Books. Varvin, S. (2005). 

Humiliation and the victim identity in conditions of political and violent conflict. Scand. Psychoanal. Rev., 28:40–49. Volkan, V. D. (1997). Bloodlines: From ethnic pride to ethnic terrorism. New York: Farrar, Straus & Giroux. Wachtel, A. (2007). Relational theory and the practice of psychotherapy. New York: Guilford Press. Waelder, R. (1951). 

The structure of paranoid ideas. Internat. J. Psycho- Anal., 32:167–177. 

Wallin, D. J. (2007). Attachment in psychotherapy. New York: Guilford Press. 

Welch, B. (2008). State of confusion: Political manipulation and the assault on the American mind. New York: St. Martin’s Press. Westen, D. (2007). The political brain: The role of emotion in deciding the fate of the nation. New York: PublicAffairs. 

PARANOIA AND POLITICAL LEADERSHIP 

ПАРАНОЯ І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО 

Журнал “The Psychoanalytic Review”, Vol. 97, No. 2, April 2010 

Nancy McWilliams (Ненсі Мак Вільямс) 

ПЕРЕКЛАД ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД