ПРО АДАПТАЦІЮ, ІНДИВІДУАЦІЮ, КОЛЕКТИВНІСТЬ. КАРЛ ЮНГ.
Адаптація
A. Психологічна адаптація складається з двох процесів:
1. Пристосування до зовнішніх умов.
2. Пристосування до внутрішніх умов.
Під зовнішніми умовами маються на увазі не тільки умови навколишнього світу, а й мої свідомі судження, які я склав про об’єктивні речі.
Під внутрішніми умовами розуміються ті факти або дані, які нав’язуються моєму внутрішньому сприйняттю з несвідомого, незалежно від мого свідомого судження, а іноді, навіть на противагу йому.
Таким чином, адаптація до внутрішніх умов була б адаптацією до несвідомого.
B. При неврозі порушується процес адаптації, точніше можна сказати, що невроз сам по собі є порушеним або ослабленим процесом адаптації, який має дві основні форми:
1. Порушення адаптації до зовнішніх умов.
2. Порушення адаптації до внутрішніх умов.
У першому випадку ми знову мусимо розрізняти дві різні й фундаментальні ситуації:
1. Пристосування до зовнішніх умов порушується, оскільки суб’єкт намагається повністю і виключно пристосуватися до зовнішнього, повністю нехтуючи внутрішнім, тим самим порушуючи баланс акту адаптації.
2. Порушення виникає внаслідок переважного пристосування до внутрішнього.
Так само адаптацію до внутрішніх умов можна порушити двома способами:
1. Завдяки виключній адаптації до зовнішнього середовища.
2. Через нехтування зовнішнім на користь пристосування тільки до внутрішнього.
C. Енергетика адаптації.
Ці міркування зумовлюють енергетику процесу адаптації. Коли лібідо, вкладене в певну функцію, не може бути врівноважене виконанням функції, воно накопичується, доки не досягне значення, яке перевищує значення сусідньої функціональної системи.
Потім починається процес врівноваження, оскільки потенціал присутній. Енергія перетікає, наче в іншу систему.
Отже, коли адаптація до внутрішнього не досягається, призначене для цієї мети лібідо накопичується доти, поки воно не почне перетікати із системи внутрішньої адаптації в систему зовнішньої адаптації, в наслідок чого характеристики, що належать до внутрішньої адаптації, переносяться в зовнішній світ, тобто фантазії втручаються в стосунки з реальним світом.
І навпаки, коли система зовнішньої адаптації перетікає в систему внутрішньої адаптації, характеристики, що належать до першої переносяться в останні.
D. Адаптація в аналізі.
Адаптація в аналізі — питання особливе. Під час аналізу досвід показує, що, за винятком досить особливих обставин, аналіз стає дуже важливою подією (main thing). У цьому немає категоричного імперативу, що «Аналіз завжди мусить бути чимось важливим», просто, судячи з загального досвіду, аналіз стає надважливим для людини.
Отже, головним досягненням є насамперед адаптація до аналізу, який для одного пацієнта представлений особою аналітика, а для іншого — «аналітичною ідеєю». Головною метою в обох випадках є безпека та довіра: той, кому властива несвідома недовіра до свого оточення, прагне в першу чергу переконатися в особистості аналітика, інший, чиє головне бажання — отримати інструкції про надійність методів мислення, що використовує аналітик, прагне перш за все зрозуміти основні ідеї.
Під час аналізу перший має, природно наздогнати розуміння ідеї, а другий — навчитися довіряти особистості аналітика.
Коли адаптація триває достатньо довго, аналіз здебільшого вважається таким, що доходить свого завершення з практичної точки зору, оскільки передбачається, що збалансованість особистості і є основною метою й завданням в аналізі. З огляду все це, я не бачу нічого, що можна було б сказати супротив цієї точки зору.
Однак досвід показує, що в деяких випадках несвідоме висуває вимогу, яка спочатку виражається в надзвичайній інтенсивності перенесення й у впливі, який таким чином здійснюється на життя пацієнта. Це відчувається, як зростання інтенсивності перенесення, спочатку це передбачає потребу в особливо інтенсивній адаптації до аналітика й на цьому етапі його слід сприймати саме так, хоча, по суті, це лише надмірна компенсація опору аналітикові, який відчувається, як щось ірраціональне.
Цей опір виникає через вимогу самої індивідуації, яка суперечить будь-якій адаптації до інших.
Але оскільки руйнування попередньої «комфортної» особистості пацієнта означає руйнування його естетичного й морального ідеалів, перший крок в індивідуації — це відчуття трагічної провини [tragic guilt].
Нагромадження провини вимагає спокутування. [The accumulation of guilt demands expiation.]
Це спокутування не може бути спрямовано в адресу аналітика, оскільки це лише відновить попередню «комфортну» особистість пацієнта. Провина та її спокутування вимагають нової колективної функції.
Раніше об’єкт віри та любові, а саме образ аналітика, був вираженням усього людства, а тепер саме людство займає місце аналітика й саме йому пропонується спокутування провини індивідуації.
Індивідуація відриває людину від «комфортної» особистості, а отже, від колективності. Це провина, яку індивід залишає за собою перед світом, це провина, яку він повинен намагатися спокутувати.
Він має запропонувати «викуп» замість себе, тобто він мусить винести цінності, які є еквівалентним замінником його відсутності в колективній особистісній сфері. Без цього створення цінностей остаточна індивідуалізація є аморальною й більш ніж самогубною.
Людина, яка не вміє створювати цінності, мусить свідомо пожертвувати собою заради духу колективного конформізму. При цьому вона вільна у виборі колективу, якому згодна принести себе в жертву.
Лише тією мірою, у якій людина створює об’єктивні цінності, вона може і стає індивідуальністю. Кожен подальший крок в індивідуації породжує нове почуття провини й вимагає нового спокутування. Отже, індивідуалізація можлива лише доти, доки виробляються здатні замінити попередні [substitute] цінності.
Індивідуація — це виняткове пристосування до внутрішньої реальності, а отже, нагадує «містичний» процес.
Спокутування — це пристосування до зовнішнього світу. Це те, що потрібно запропонувати зовнішньому світу з благанням, щоб зовнішній світ прийняв його.
Особистість має бути задоволена будь-якою повагою, що надходить із боку зовнішнього світу, живлячи цінності, які вона створює.
Суспільство не тільки має право, але й зобов’язане засудити індивіда, якщо він не створює еквівалентних цінностей, оскільки він діє, як дезертир.
Отже, коли вимога індивідуації з’являється в аналізі під маскою виключно сильного перенесення, це означає прощання «комфортної» особистості з колективом і перехід у самотність, у монастир внутрішнього «Я».
У зовнішньому світі залишається лише тінь особистості.
Звідси зневага й ненависть, які надходять із боку суспільства.
Але внутрішня адаптація веде до завоювання внутрішніх реалій, з яких видобуваються цінності для відплати колективному.
Індивідуація залишається тільки вдаванням індивідуації, допоки позитивні цінності не будуть створені.
Той, хто недостатньо креативний, повинен відновити конформізм із колективом, із групою що обере собі сам, інакше він залишиться порожнім і нездатним нічого втримати. Той, хто створює невизнавані [unacknowledged] цінності, ті, шо стають занедбаними - сам винен у цьому, бо суспільство має право очікувати цінностей, що можуть бути ним реалізовані.
Для суспільства це завжди має не аби яку важливість, бо генерування цінностей є ключовим у розвитку всього світу в цілому, а тому вимагає від кожної особистості найвищих досягнень у тісній співпраці.
Індивідуація та колективність.
Індивідуація й колективність — це пара протилежностей, дві різні долі. Вони пов’язані одна з одною провиною. Індивід зобов’язаний за свою індивідуацію платити працею на благо суспільства. Наскільки це стає можливим, можливою стає індивідуалізація.
Той, хто не може цього забезпечити, мусить безпосередньо підкорятися колективним вимогам, вимогам суспільства, точніше, він буде ними схоплений автоматично. Суспільство вимагає наслідування чи свідомого ототожнення, крокування прийнятними, дозволеними шляхами. Лише завдяки пропозиції еквівалента себе, людина звільняється від цих вимог.
Є дуже багато людей, які взагалі не в змозі запропонувати такий еквівалент. Тому вони прив’язані до протоптаних шляхів. Якщо їх відірвати від цих проторених шляхів, їх охоплює безпорадна тривога, від якої їх може позбавити лише інший, що запропонує їм проторені шляхи. Такі люди можуть досягти впевненості в собі, лише дуже довго наслідуючи одну з уже перевірених, обраних ними моделей.
Особа, яка через особливі здібності має право на індивідуальність, має визнавати зневагу суспільства доти, допоки вона не досягне свого еквівалента. Лише деякі з них здатні до індивідуації, тому що індивідуація виключає будь-яку відмову від відповідності колективному, допоки не буде досягнуто еквівалент, чия об’єктивна цінність стане визнаваємою.
І тоді, суспільні людські стосунки розгортаються автоматично навколо визнаного еквівалента, оскільки лібідо суспільства спрямовується до індивіда. Але, без еквівалента, всі спроби бути відповідним суспільному приречені на провал.
Завдяки наслідуванню або імітації [imitation], власні цінності активізуються. Якщо шлях до імітації відрізаний, то вони задушуються в зародку.
Результатом стає безпорадна тривога.
Якщо імітація є вимогою аналітика, тобто якщо це вимога заради адаптації, це знову ж таки веде до руйнування власних цінностей пацієнта, оскільки наслідування є автоматичним процесом, який йде за своїми законами та триває так довго і йде так далеко, як це необхідно. Імітація має цілком певні межі, про які аналітик ніколи не дізнається.
Через імітацію пацієнт вчиться індивідуації, тому що це реактивує його власні цінності.
Колективну функцію можна розділити на дві функції, які з «містичної» або метапсихологічної точки зору є ідентичними:
1. Колективна функція у відношеннях зі суспільством.
2. Колективна функція у відношеннях із несвідомим.
Несвідоме, у формі колективної психіки, є психологічною репрезентацією всього суспільства.
Персона не може мати жодного відношення до несвідомого, оскільки вона колективно тотожна йому й сама є колективною. Отже, персону необхідно нівелювати або, іншими словами, повернутися до несвідомого.
З цього повстає індивідуальність, як один полюс, що поляризує несвідоме, що, своєю чергою, породжує протилежний полюс — концепцію Бога.
Індивід має тепер зміцнити себе, відірвавшись від Бога і ставши цілком індивідуальним. Тим самим він водночас відокремлюється від суспільства.
Зовні він поринає в самотність, а внутрішньо в пекло, віддалений від Бога.
Унаслідок він заповнює себе почуттям провини. Щоби спокутувати цю провину, він віддає своє благо [good] душі, душа передає його Богові (поляризованому несвідомому), а Бог повертає дар (продуктивна реакція несвідомого), який душа вже пропонує людині і який людина передає людству.
Або, може бути інакше: щоби спокутувати провину, він віддає своє найвище благо, свою любов, не душі, а іншій людині, яка замінює йому душу. Далі від цієї людини любов йде до Бога і знов, через цю людську істоту вона повертається до закоханого, але лише доти, доки ця людина здатна замінювати йому його душу.
Так бувши збагаченим, закоханий починає віддавати своїй душі отримане добро і він знову отримає його від Бога, оскільки йому призначено піднятися так високо, щоби він міг стояти самотній перед Богом і перед людством.
Таким чином, я, як індивід, можу виконувати свою колективну функцію, або віддаючи свою любов власній душі та у такий спосіб здобуваючи спокуту, якою я зобов’язаний суспільству, або, як закоханий, люблячи людину, через яку я отримую дар Божий.
Але й тут також містяться розбіжності між колективністю та індивідуацією: чим більше лібідо людини перетікає в несвідоме, тим менше його залишається для зовнішнього людського існування [to a human being] і навпаки, якщо здебільшого енергія витрачається на суто людське існування, то тим менше її потрапляє в несвідоме.
Якщо ж це стосується зовнішнього людського існування й це справжня любов, то це те саме, якби лібідо прямувало до несвідомого, у цьому випадку інша людина репрезентує несвідоме. Однак це можливо лише якщо ця інша людина справді кохана.
Тільки тоді любов надає йому якості посередника, які б інакше й сам по собі йому не належали б.
~ Карл Юнг, Символічне життя.
Переклад ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД
