СТРАХ КОХАННЯ: ЗАПЕРЕЧЕННЯ СТОСУНКІВ ІЗ САМИМ СОБОЮ

Анотація: У цій статті досліджується страх кохання та стосунків, який виникає, коли дитина має досвід батьків, які не можуть терпіти емоційну розлуку й тому намагаються зберегти ідеальну спорідненість зі своїм немовлям, ще довго після того, як дитина має почати відокремлюватися та індивідуалізуватися. Дитина стає «самооб’єктом» для батьків, які залежать від реакцій інших, включно і власної дитини, щоби зберегти відчуття власної ідентичності. Досліджено вплив цієї вимоги до «зворотного батьківства» на розвиток дитини та описано клінічну роботу з дорослим пацієнтом, історія якого відображає цей процес.

Тоді Томаш не усвідомлював, що метафори небезпечні. З метафорами не варто жартувати. Лише одна метафора може породити любов.

(М. Кундера 1984)

Вступ

У грецькому міфі цікавість Пандори змушує її відкрити ящик, який їй дали боги і в який кожен поклав щось шкідливе для всього людства. Щойно вона піднімає кришку, зло із середини вистрибує у світ, але вона вчасно закриває кришку, щоб утримати хоча б надію всередині. Ми пам’ятаємо міф переважно, з погляду довговічності надії, але інше його послання полягає в тому, що ми бачимо власну цікавість Пандори, її особисте бажання самостійно з’ясувати, що міститься в коробці, а не бути покірно слухняною богам, що навмисно приносять катастрофу.

Джон Уільям Вотерхаус. «Пандора»

Небезпека, притаманна прагненню повністю стати суб’єктом, досліджувати й розуміти світ для себе, а не бути підкореним богоподібним батькам, чиє кожне бажання має бути задоволеним, є постійною темою в релігії та міфології. Коли Єва бере яблуко з Дерева Пізнання, бажання знати речі для себе, мати власний розум є непоправним гріхом, за який людство назавжди вигнано з Едемського саду — історія, яка вселяє жах у дитину, яка відчуває загрозу вигнання з раю батьківської любові. Прометей краде вогонь у богів, щоби передати його людській расі. Сміливість Прометея, у спробі, у такий спосіб, дати людям контроль над своїм оточенням, жорстоко карається станом нескінченних тортур, під час яких, його нутрощі щодня поїдаються — історія, яка, може міцно зафіксувати бажання дитини бути пасивним об’єктом нескінченних садистських батьківських вторгнень, які з’їдають його самого.

Прометей, ілюстрація Хавʼєр Драго

Повідомлення, яке передається в цих наративах, полягає в тому, що боротьба за те, щоби стати незалежною людиною, а отже, розвинути почуття власної волі, ризикує спровокувати катастрофічну помсту з боку батьків, які не можуть ставитися до своїх дітей, як до окремих, незалежних істот. Це батьки, чия власна нездатність індивідуалізуватися, або, з погляду теорії прив’язаності, розвинути безпечне автобіографічне «я», означає, що вони залежать від реакцій інших, включаючи власну дитину, щоби зберегти відчуття власної ідентичності (Fonagy 1991). Когут (Heinz Kohut) описує це відношенням до інших, як до «самооб’єктів» і припускає, що це означає, що «очікуваний контроль над такими (самооб’єктами) іншими є ближче до концепції контролю, який дорослий очікує мати над своїми власним тілом і розумом, ніж концепції контролю, який він очікує мати над іншими (1971, с. 28). Далі він описує вплив, який це справляє на людину, з якою пов’язані, як із «самооб’єктом»: «об’єкт такої нарцисичного «кохання» відчуває себе пригніченим і поневоленим очікуваннями та вимогами суб’єкта» (там саме, с. 28 і 32).

Однак Когут, насправді, не розвиває свої роздуми про наслідки перебування на одержувачі проєкції «самооб’єкта» та серйозний і шкідливий вплив, який це може мати на психічний розвиток дитини.

Це призводить до стосунків «зворотного батьківства», за яких дитина несвідомо вірить, що його чи її завдання полягає в тому, щоби стримувати тривоги батьків і задовольняти їхні потреби. Такі батьки сприймають будь-яку відмінність чи незалежність, як відторгнення. Дитина дізнається, що вона не повинна мати власного розуму, що її власні думки, потреби, емоції та бажання настільки небезпечні для її батьків, що її власне, незалежне відчуття особистості необхідно усунути, і вона завжди мусить бути точно в гармонії з бажаннями її батьків. Саме процес індивідуації такі батьки сприймають, як загрозливий і прагнуть знищити.

Моя центральна тема в цій статті полягає в тому, що ця вимога, свідома чи несвідома, щоби дитина залишалася повністю налаштована на батьків, глибоко гальмує розвиток її незалежності та почуття свободи. Батьки, які бояться зростаючої автономії своєї дитини, атакують і підривають будь-який процес деінтеграції, оскільки він сприяє процесу індивідуації, за допомогою якого, дитина в кінцевому підсумку перетворюється на зрілого дорослого зі своєю власною автономією та свободою волі.

Так, дитяча цікавість, апетит, бажання, любов чи ненависть — усе це підривається, наражається на напади чи робиться недійсним (invalidated), іноді досить тонкими, але нищівними способами. Дитина в кінцевому підсумку відчуває, що й любити, і бути коханим однаково небезпечно. Бути коханим означає бути самооб’єктом для батьків і таким чином втратити незалежну ідентичність; любити самому, теж здається занадто небезпечним, тому що це вимога, яка сприймається, як загроза батькам, чиї власні потреби завжди мають пріоритет.

У цій статті я зосередилася на деяких найбільш екстремальних проявах цієї динаміки відносин, але вона часто з’являється в менш драматичних формах у звичайних стосунках. Я можу навести одну коротку ілюстрацію із випадкового спостереження за батьком і дитиною в супермаркеті біля мого будинку. Дитина, дівчинка років 8–9 років, на касі намагалася сканувати покупки. Батько, явно нетерплячий і дратівливий, не міг чекати, допоки дівчинка зрозуміє, як це правильно зробити, але, коли вона невпевнено вибирала з кошика річ, роздратованим тоном промовив: «Зверни увагу, обережно, що ти робиш?», голосно зітхаючи, коли вона намагалася відсканувати товар і коли касовий апарат неправильно прочитав його, видавши помилку, він відразу ж переможно звинуватив дитину, сказавши: «А тепер подивись, що ти наробила», хоча це явно була машинна помилка, а не провина дитини. Вона підбирала кожен наступний предмет із дедалі більшою нерішучістю, мова її тіла виражала її невпевненість у собі, коли вона щоразу торкалася і тривожно поглядала на батька. Він відповів зауваженнями на кшталт «не помиляйся знову» та «це досить повільний процес — у нас немає на це цілого дня», врешті-решт із роздратуванням він перебрав у неї роботу. Він, безперечно, очікував, що вона зазнає невдачі й моє враження полягало в тому, що йому було потрібно знищити її незалежне ставлення до дослідження світу, до її розвитку, і, можливо, навіть важливіше, її впевненості в собі та довірі до власних суджень.

Я б не припускала, що випадкові епізоди такого роду нечутливості є доказом несвідомого нападу заздрості на самодіяльність дитини, але погоджуюся з низкою авторів, які визнають, що якщо така закономірність повторюється регулярно, це є вагомими доказами деструктивних намірів (Хан 1974; Міллер 1988). Переживаючи такий досвід, дитина приходить до переконання, що її можна любити лише тоді, коли він/вона точно співзвучна з батьком — мазохістська жертва собою, щоби захистити опікуна, чиї потреби вважаються першочерговими. Це ставить дитину перед нездійсненною дилемою — щоби її любили й симпатизували, вона мусить перестати існувати у власних очах і, отже, має знищити все своє життя. Постійна боротьба з власним процесом індивідуації стає свого роду самокатуванням. З іншого боку, почати відчувати себе справжньою людиною, що має відчуття себе і здатність робити власний вибір, несе ризик насильницької помсти, як це виявила Корделія, коли не сказала точно того, що хотів почути її батько, король Лір. Це нерозв’язна ділема, що, зрештою, доводить дитину до стану відчаю. Повне відключення самої системи привʼязаності вважається єдиним засобом виживання й жодні стосунки ніколи не відчувають себе в безпеці, оскільки це ризикує активізувати почуття любові. Це основа страху кохання. Любити означає існувати й хотіти, щоб інший коханий визнав твоє незалежне існування й на нього відповідав. Але якщо ті, кого любиш, бояться й ненавидять будь-яку психічну самостійність, яку вони не можуть контролювати, страх стосунків і кохання, здається неминучим результатом, який підтримується дисоціативними процесами. Будь-яке лібідо, будь-яка емоційна інтенсивність уникаються, як захист від стосунків із любовним об’єктом, який сприймається, як деструктивний для власного процесу індивідуації.

Такого роду переживання виникають не як результат гострої травми, яка перевантажує здатність людського розуму до обробки, а від набагато більш повсякденних і менш очевидних хворобливих переживань, шкода яких полягає в повідомленнях, які вони передають дитині, що його чи її автономія й самодіяльність є загрозою для батьків. Батьки, які можуть ставитися до інших лише, як до самооб’єктів, не можуть терпіти потребу дитини у визнанні її емоційних потреб, а також реагувати на любов своєї дитини так, щоби сприяти індивідуації та розвитку самодіяльності.

Віннікотт описав подібну ситуацію, як форму батьківського впливу, яка змушує дитину розвивати «хибне Я» (false self), щоби захистити «справжнє Я» (true self) (Winnicott i960). Але використання поняття «я» (self), як психічної структури є проблематичним. Кохут, Віннікотт, Юнг і Фордхем по-різному визначають «я» (self), тому інтеграція різних моделей «я» загрожує плутаниною. В іншому місці я припускала (Knox 2007), що деякі з цих теоретичних несумісностей можна подолати, якщо ми переформулюємо наші моделі розуму менше використовуючи терміни психічних структур і більше терміни психічних процесів. Тож, намагаючись зрозуміти клінічний матеріал у цій статті, я описую його в термінах активного та постійного процесу самоактивності та способів, які, можуть загальмувати це, а не в термінах «я», як психічної структури.

Інша відмінність від концепції хибної/істинної самоідентифікації, полягає в активній внутрішній атаці на самосприйняття. Йдеться не про помилкове «я», що захищає справжнє «я» від впливу, а про те, що дитина відчуває будь-яку свою ініціативну діяльність, як небезпечну та руйнівну, як прямий наслідок ідентифікації з інтроектами батьків. Погане, заховане всередині й ототожнюється з проявом ініціативи діяльності, а не ідентифікується, як щось, що перебуває ззовні й належить іншому. З цим пов’язана несвідома мотивація дитини до цієї ідентифікації, а саме захистити опікуна (когось із батьків), а не себе самого. Потреби одного з батьків (опікуна) мають пріоритет над потребами дитини. Хоча Еліс Міллер підкреслює шкідливий вплив батьківських нарцисичних вимог до дитини й описує виникаюче, як результат пригнічення здатності дитини висловлювати ненависть, але вона лише натякає на важливий досвід дитини, повʼязаний із тим, що її любов є вимогою, яку батьки абсолютно не здатні терпіти (Miller 1988).

У теорії привʼязаності концепції «менталізації», «рефлексивної функції» та «чужого я» пропонують корисну теоретичну основу для розуміння основ розвитку такого роду досвіду. Фонаджі, Гергелі, Журист і Таргет (2002) детально висвітлювали важливість здатності батьків розуміти дитину, ставитися до себе та інших, як до психологічних та емоційних істот, а також центральну роль батьківської рефлексивної функції в самоорганізації дитини.

Загалом можна сказати, що «я», як психічний агент виникає зі сприйняття немовлям його передбачуваної інтенціональності (властивість свідомості бути спрямованою на деякий об’єкт) у свідомості того, хто його доглядає. Якщо батьківська турбота є надзвичайно не чутливою та не налаштованою, ми припускаємо, що створюється недолік у побудові психологічного «я». Ми дотримуємося пропозиції Віннікотта (1967), що немовля, не в змозі знайти себе у свідомості матері, натомість знаходить матір. Але в таких випадках інтерналізований інший залишається чужим і не пов’язаним зі структурами конституційного «я».

(Fonagy et al. 2002, p. ii)

Фонаджі та ін. припускають, що «відсутність рефлексивного об’єкта» для дитячого досвіду створює вакуум всередині себе, де внутрішня реальність залишається безіменною, іноді страшною» (там саме, с. 419). Оскільки внутрішня реальність включає в себе весь емоційний і мотиваційний світ немовляти, усе це також необхідно усунути, як чуже та небезпечне. Отже, дитина також не розвиває здатність менталізації, здатність формувати ставлення до власного розуму та емоцій і в цьому сенсі успішно усуває почуття власної самоідентифікації. «Самість» (Self) у юнгівському розумінні не може бути знищена, але її можна оборонно ізолювати від впливу всього досвіду за допомогою створення непроникних захистних механізмів, описаних Майклом Фордхемом (1985), як захист Самості. На мою думку, захисне гальмування рефлексивної функції, описане Фонаджі та іншими, практично ідентичне концепції Фордхема про захист Самості. У цій статті, я припускаю, що несвідома мета цієї захисної системи полягає в тому, щоби гальмувати процес індивідуації та відокремлення, які загрожують ключовим фігурам привʼязаності людини.

Ця несвідома динаміка лежить в основі та сприяє виникненню широкого кола клінічних явищ, включаючи розлади харчової поведінки, самопошкодження, залежності, сексуальні збочення, психосоматичні та межові явища. Іноді сприяючі повній дисоціації від будь-якої форми стосунків або бажань, а іноді доходячи до повного поглинання, бажання зʼєднатися чи навіть злитися в одне з бажаним обʼєктом, проковтнути улюблений об’єкт або бути поглинутим ним (Crowther 2004; Knox 2005; Seligman 1982; Sidoli 1993; Solomon 2004; Wilkinson 2003).

Стан психіки, пов’язаний із серйозними розладами харчової поведінки, здається, дуже чітко демонструє важливість страху кохання. Кетрін Кроутер (Catherine Crowther) досліджує анорексію, як один із проявів залежних станів психіки, при яких існує непереборна туга за коханням та стосунками, які необхідно витіснити та перенаправити щодо їжі:

«Людина з анорексією, відчуваючи потребу, як нестерпну напругу, не в змозі відокремити емоційний голод від тілесної жадібності, відволікає свої небезпечні бажання від свого людського об’єкта (майже завжди від матері) і проєктує свою жадібність у їжу. Вона має марення, що її справжнє «я» поглинають і ковтають разом із їжею, якщо вона потрапляє в її тіло. У перенесенні виходить те, що будь-яка потреба іншої людини відчувається, як втрата самоконтролю і, як повна капітуляція перед людиною, яка могла б задовольнити цю потребу, яка загрожує ледь не пожерти її. Іншими словами, це терор нормальної залежності.»

(Кроутер 2004)

Кроутер розглядає шизоїдні уникнення, як форму захисту від катастрофічного, у відповідь на цей терор:

«Ця клаустрофобія спонукає її емоційно відійти від стосунків, на безпечну відстань, заявляючи про самодостатність, тобто здійснити нарцисичну втечу. Це, у свою чергу, стає місцем покинутої ізоляції та жахливої ​​відокремленості, з надзвичайно болючими афектами, що веде за колом назад к прагненню до безпечного блаженного союзу з іншим.»

(там само)

Хільда ​​Брух (1973) також вважає цей дисоціативний стан основним щодо анорексії, цитуючи одного зі своїх пацієнтів з анорексією:

«Я повністю ізольована. Сиджу в скляній кулі. Я бачу інших людей крізь скляну стіну, їхні голоси проникають до мене. Я прагну мати з ними реальний контакт. Я намагаюся, але вони мене не чують.»

Огден припускає, що переживання дитиною внутрішньої «мертвості» в матері або в батьківській парі в цілому, інтерналізується, як внутрішня «мертвість» дитини (Ogden 1999, p. 183). Подібно до того, Андре Грін (1986, с. 168) припускає, що материнська депресія переживається немовлям, як взаємна смерть.

Усі ці автори описують суб’єктивне переживання внутрішньої психічної мертвості, але я не думаю, що вони адекватно пояснюють несвідому логіку, яка керує цим станом, фантазію беззаперечного домінування внутрішнього «іншого», яка підтримує злоякісну силу заперечення любові і стосунків. Якщо самі батьки не мають здатності до менталізації, не мають внутрішньої працюючої моделі себе та інших, як емоційних і психологічних істот, тоді їхні стосунки ґрунтуються на примітивному рівні самоідентифікації (self-agency), у якому кожен відчуває себе справжнім лише тоді, коли він має прямий поведінковий або емоційний вплив на іншого. Фонаджі та ін. описують це, як ранню стадію розвитку самопредставництва «я», як телеологічного та інтенційного агента, що передує появі менталізації. (Fonagy et al. 2002).

Хоча Фонаджі та ін. досліджують несвідому динаміку, яка виникає внаслідок цих невдач у розвитку у взаємодії матері та дитини та рефлексивної функції, їхній опис такого роду самоагенції не досліджує її з еволюційної точки зору, як примітивну форму спілкування, яка, може бути використана, коли виживання відчувається, як те, що перебуває під загрозою. Про це стверджує Терренс Дікон:

«слід пам’ятати, що значна частина комунікативного репертуару виду могла розвиватися в маніпулятивних цілях, гарантуючи, що тривожний дзвінок однієї тварини створює такий самий емоційний стан, у цьому випадку тривогу, у всіх інших представників того ж виду поблизу.»

(Deacon, 1997, с. 426)

З погляду еволюції, це має велике значення для виживання у тваринному світі, оскільки один сигнал тривоги від однієї тварини в групі гарантує, що всі вони втечуть від хижака, що наближається. Це підкіркова система, яка функціонує автоматично й не має місця для будь-якого вибору щодо того, як реагувати. У цьому сенсі вона контролює та примусово спричиняє специфічну емоційну реакцію в інших тварин. Дікон описує це, як індексний звʼязок (там само, с. 235). Це модель стосунків, у якій будь-яке спілкування має лише одне можливе значення, наприклад, тривожний виклик тварини і його функція полягає в тому, щоби викликати конкретну поведінкову чи емоційну реакцію іншої особі, не даючи їй жодного простору для роздумів про цю відповідь чи можливість альтернативи. Ось чому метафори настільки небезпечні, як Мілан Кундера визнав у цитаті на початку цієї статті. Вони відображають здатність до символічного функціонування, яке можливе лише на найзрілішому рівні самоідентифікації, на рівні автобіографічного я. І на цьому рівні функціонування можна також любити іншу людину, яка визнається окремою від себе.

Мати, чия самоідентифікація функціонує на телеологічному рівні, покладається на індексну комунікацію, навіть коли вона використовує слова, які, звісно, ​​є символами. Справа в тому, що слова не означають те, що вони говорять, тому що несвідомі емоційні сигнали, які передає мати, наприклад, мовою тіла, виразом обличчя та тоном голосу, тиснуть на дитину, щоби вона відповідала певним чином, незалежно від того, чи усвідомлене словесне повідомлення. Дитина відчуває себе примушеною, зманіпульованою й постійно страждаючою від втручання. Наслідком такого роду батьківської нав’язливості може бути підірване, а іноді, навіть знищенне почуття власної волі та цінності дитини, як незалежної особистості, а також відторгнення чи приниження, що сприяє «знищенню особистого духу», як це красномовно описано Доном Калшедом (1996), а також такими теоретиком теорії привʼязаності, як Хоппер (1991).

У цій статті я хочу глибше дослідити різні форми цієї реляційної травми та характер захисних реакцій, які вони викликають, але спочатку я опишу деякі клінічні ілюстрації такого роду досвіду. Спочатку я опишу сни колишнього пацієнта, а потім дам довідкову інформацію, яка допоможе нам зрозуміти, як він досяг цього стану.

Приклад

I) Сновидіння:

1) Пацієнт перебував у човні з кількома колегами з роботи. Вони поводилися досить безцільно і він, насправді, не був до них близький емоційно — вони, здавалося, ігнорували його. Це були приємні краєвиди, але він не був упевнений, чому він там і куди пливе.

2) Він у великій будівлі, повній нацистів. Це відчувається, як страшне й небезпечне. Йому доводиться спускатися ескалатором, але він не хоче, тому що він веде вниз у чорну темряву, де він нічого не бачить і не може знайти дорогу.

3) Він у великому англійському величному будинку, оглядається. Він підходить до вузького коридору, який частково чимось перекритий. Він боїться, що занадто товстий, щоби пройти, але потім виявляє, що він може це зробити. Він зустрічає власника будинку, який нагадує йому керівника місцевого навчального закладу, якого він нещодавно бачив, коли той грав у пантомімі. Він каже власнику, що йому важко орієнтуватися й що було б корисно в домі мати вказівники.

Я вважаю, що ці 3 сни чітко ілюструють його розгубленість у стосунках, його страх перед інтимом, як переслідуванням та відчуттям, що він мусить вписуватися у вузький набір очікувань, не отримуючи жодних вказівок щодо того, чого від нього очікують. Саме цей внутрішній світ у стилі Кафки, який він привніс у терапію і його особисте походження допоможуть нам зрозуміти, як любовні стосунки стали для нього такими небезпечними.

ІІ) Особиста історія

Цей чоловік, якого я буду називати Алан, прийшов до мене по допомогу зі своїми давніми садистськими фантазіями, які зосереджувалися навколо тортур і сексуального приниження жінок, що передбачають кусання їхніх грудей і проникнення в них гострими предметами. Мій пацієнт соромився цих фантазій і під час першого інтерв’ю з великим наголосом сказав: «Я не погана людина», відчайдушно прагнучи запевнити мене, що він ніколи насправді не захоче втілити в життя фантазії, щоби комусь нашкодити чи заподіяти шкоду. Фантазії активізувалися лише в контексті сексуального збудження та мастурбації.

У його дитинстві панувала мати, яка, ніби, стала внутрішньою нацисткою. Вона була сильно занепокоєною та настирливою, не могла дозволити Алану бути кимось іншим, окрім того, яким вона хотіла, щоби він був. Під час аналізу він зауважив: «Я просто не хотів бути такою людиною, якою мав бути» й «Моїй матері було потрібно, щоби я виконував її…». Вона просто не могла побачити чужу точку зору й була спантеличеною й ураженою від найменшої критики. Вона відлякувала багатьох людей своїм несвідомим зарозумілим ставленням до них і до будь-якої їх хвороби чи невдачі. Будучи літньою жінкою, вона переїхала в житловий будинок і знайомила інших людей зі своїм сином такими фразами, як «Це місіс Сміт, у неї рак». Вона, ніби, запевняла себе, що вона сильніша, менше пошкоджена, ніж вони. Їй потрібно було вірити, що інші люди збідніли порівнюючи з нею. Водночас вона жила нудною одноманітною адміністративною роботою, яку ненавиділа й давала зрозуміти своїм дітям, що робила це лише для того, щоби заробити їм гроші, бо їхній батько заробляв недостатньо. Алан пам’ятав, що відчував себе ув’язненим під час подорожей на автомобілі, відчуваючи отруєння, буквально, через її сигаретний дим або її критичні напади на інших членів сім’ї.

У дитинстві Алан відчував себе тісно повʼязаним із нею, але він пам’ятав, що з раннього дитинства вважав її фізично мерзотною — він відчував, що бути нею обійнятим, це однаково, що доторкнутися рептилії. Інколи в її присутності йому здавалося, ніби її розрізали осколками разбитого скла. Він не міг дивитися їй прямо в очі, бо її обличчя його лякало. Він рано дізнався, що не погоджуватися — нею або кидати їй виклик, для неї було страшно й боляче, це змушувало його відчувати, що він був дуже поганим сином. Він сказав, що вона вторглася в його розум, контролюючі і плануючи все його життя. Він навчився приховувати свої почуття від неї і зрештою від себе. 

Коли йому було приблизно 6 або 7 років, він пам’ятав, як прокинувся однієї ночі, побачив, що тримає склянку води й мав раптовий імпульс розбудити її та кинути склянку їй в обличчя, імпульс, якому він чинив опір. Коли він вирішив не кидати склянку води у свою матір, він уже навчився відключатися від любовних стосунків, отримуючи задоволення від оволодіння своїм сильним бажанням вплинути на неї. Якщо б він кинув склянку, це продемонструвало б, наскільки він злий, і, мабуть, що вона важлива для нього. Іншою стороною картини був його страх бути покинутим — його найпершою фантазію в дитинстві було залишитися на узбіччі дороги, у той час, коли його батьки їдуть від нього на синій машині.

Його батько був майже непомітний, як особистість. Він не мав жодних інтересів, крім роботи. Він їв усе, що давала йому дружина, і, здавалося, не мав власних уподобань чи думок, між ними ніколи не було жодних суперечок. Якось Алан сказав, що його батько заплатив за безпеку, яку мав у шлюбі, ціною кастрації. Власне, минуле батька Алана було загадкою. Він ніколи не розповідав про своє дитинство чи свою сім’ю й перервав із ними будь-які контакти. Під час аналізу зі мною Алан зв’язався з двоюрідним братом, з яким не розмовляв десятиліттями й запитав його про історію родини батька. Він виявив, що батько його батька був садистським тираном і шахраєм, що межувало зі злочинністю. Батько Алана пішов із дому приблизно в 18 років і, як відомо, відтоді Алана бачив його лише один раз. Алан був одружений, але до шлюбу мав лише короткі сексуальні стосунки зі своєю дружиною. Відтоді сексу не було і вони усиновили дітей.

Садистичні фантазії яскраво передавали його переживання близькості, як болісної та садистської, як для нього самого, так і для інших. Він чітко ототожнювався з закатованими жінками, особливо цікавився суфражитками. У цьому сенсі фантазії відображають переслідувану матір, якій необхідно було повністю контролювати його і яка пронизувала його своєю тривогою та вимогами повної відповідності її поглядам. Другий сон, про будівлю, повну нацистів, зобразив його внутрішні об’єктні стосунки, що переслідують його і смерть власного почуття ідентичності (спуск ескалатором у темряву), якого несвідомо вимагала від нього його мати. Садистичні фантазії також відображали його, власне відчуття, що бути окремою людиною зі своїми потребами та бажаннями було б гостро боляче для його матері, це було б усе одно, що катувати її та пронизувати її гострими предметами. Його несвідомий страх полягав у тому, що його бажання та сексуальність будуть болючими та садистськими нав’язливими щодо його дружини й ця точка зору, здавалося, несвідомо поділяється дружиною, оскільки відсутність сексу ніколи не була справжньою проблемою між ними.

Перший аналітик Алана (якого він недовго відвідував у свої двадцять) зробив інтерпретацію, яка справила на нього глибокий вплив. Одного разу Алан запитав його, чи є в нього діти. Аналітик відповів: «Ви маєте на увазі, чи є в мене маленькі раби?», коментар, який ідеально відобразив якість дитячого досвіду Алана, що він існував, щоби задовольнити потреби та очікування своєї матері. Перший аналітик також заявив, що, на його думку, Алан пережив едіповий тріумф над своїм батьком — що він був інтимним партнером матері. Гнів, що супроводжував цю додаткову форму поневолення, цілком міг прийняти форму садистських нападів на жінок, які викликають у нього сексуальне бажання, яке є несвідомо кровозмішальним. Не дивно, що він не зміг мати статевий акт зі своєю дружиною. Любовна близькість була неможлива перед обличчям усієї внутрішньої тривоги та ненависті.

Заперечення себе в стосунках — клінічні аспекти та аспекти розвитку

Фейрберн визнав, що основним відчаєм, що стоїть за шизоїдним відстороненням, є відчай, який виникає через відчуття нелюбимості, нікчемності, або небезпеки від того, кого найбільше любить шизоїд:

Це велика трагедія шизоїдної особистості, яка, здається, знищує його любов і саме тому, що його любов, здається такою руйнівною, він відчуває такі труднощі в спрямуванні лібідо на об’єкти зовнішньої реальності. Він починає боятися любити й тому, він зводить бар’єри між своїми об’єктами й собою.

(Fairbairn 1952 [1941], с. 50)

Описуючи зведення бар’єрів між «я» та об’єктом, Фейрберн описує стан захисної дисоціації, що виникає в результаті бар’єрів, які існують між «я» та його внутрішніми, а також зовнішніми об’єктами. Моллон (2001, с. 4) визначає дисоціацію, як стан, який «потребує певного ступеня відстороненості однієї частини розуму від того, що переживає інша частина». Я думаю, що наслідки цього є широкомасштабними, оскільки дисоціативний захист позбавляє події та досвід сенсу, оскільки значення залежить від інтегративних процесів трансцендентної функції, яка порівнює та протиставляє свідомий і несвідомий досвід, що дозволяє створювати нові символи. (Юнг 1921). В іншому місці я досліджувала, як сучасна нейронаука та теорія привʼязаності допомагають нам розширити оригінальне використання цього терміна Юнгом і таким чином визнати його основним процесом, за допомогою якого людський розум оцінює інформацію з низки внутрішніх і зовнішніх джерел, аналізуючи подібність і відмінність та здійснює інтеграцію результату в нові форми розуміння (Knox 2003). Оцінюванням (аppraisal) називають цей процес теоретики теорії привʼязаності й дослідження показують, що він ґрунтується на інтеграції явного та неявного знання (Fosshage 2004; Siegel 2003).

Дисоціація вражає суть цього фундаментального процесу, за допомогою якого, розвивається новий сенс і новий символізм, що не дозволяє розпізнавати подібність і відмінність між новою подією й минулим досвідом, між свідомим явним і несвідомим не явним знанням, між пізнанням і емоціями або, що найважливіше для цієї статті, між собою та об’єктом. Формується жорстка захисна система, яка усуває відчуття себе з усього досвіду. 

Це заперечення власної чи чужої суб’єктивності було описано такими прибічником теорії привʼязаності, як Пітер Фонаджі, що назвав це захисним гальмуванням рефлексивної функції, несвідомого усвідомлення себе чи інших, як психічних та емоційних істот (Fonagy 1991). Це процес, який спирається на фундаментальний і широкомасштабний напад на трансцендентну функцію, або, використовуючи термін Біона, атаки на пов’язування (Bion 1977, с. 54). І трансцендентна функція, і «пов’язування» описують здатність розуму утворювати зв’язки між розумовими змістами й саме цей фундаментальний процес смислоутворення гальмується дисоціацією.

Я припускаю, що, якщо домінантна і фундаментальна фантазія людини про те, що їй не дозволено існувати, як незалежній особистості в очах іншого, то компенсація, яку надає несвідоме у вигляді сновидінь чи інших образів, сама по собі неспроможна подолати це захисне заперечення себе, всупереч погляду, запропонованому в класичній юнгівській теорії. Сновидіння, фантазії чи несвідомі ігри сприймаються, як значущі лише тоді, коли вони інтегровані з бажанням і хвилюванням, емоційною залученістю самого себе щодо інших. Інакше символічна образність несвідомого починає втрачати свої життєдайні якості й переживається, як небезпечна та/або безглузда. Наслідком цього є те, що сама творчість несвідомого має бути атакована, а процес індивідуації неодноразово і тріумфально знищений. Я вважаю, що це є основою для «залежності від близької смерті», описаної Бетті Джозеф (1982), хоча я пропоную інший етіологічний погляд, припускаючи, що руйнування почуття власної окремої ідентичності та власного бажання є необхідною жертвою, щоби стати коханим для іншого.

Одне з найяскравіших літературних розповідей про це наведено в романі Джоан Грінберг (1964) «Я ніколи не обіцяв тобі трояндового саду». Це вигадана розповідь про її терапію з Фрідою Фромм-Райхманн, і, хоча часом дещо сентиментальна, вона, усе ж потужно передає її жах від існування справжньої людини — людини зі своєю власною незалежною ідентичністю. Пацієнтка, Дебора (тоді їй поставили діагноз шизофренії, але зараз їй, швидше за все, визначили б важкий межовий розлад особистості), побудувала прекрасний, але жахливий уявний світ, Yr, населений богами, тоді, як реальний світ — це той, який вона, може бачити лише в плоскому монохромі та в якому вона існує не як сама, а просто, як робота-маріонетка. Будь-яка спроба спілкуватися зі світом, любити чи насолоджуватися чим-небудь, або, будь-ким у ньому, ризикує зазнати жахливого покарання з боку богів та їхнього представника, Цензора, тому що реальний світ може знищити не тільки її, але й реальних людей, через будь-яку спробу близькості або інтимності. Вона каже своєму аналітику, що знищила свою сестру, а потім каже: «Я не хотіла — вона розкрила мою справжню сутність». Її називають ім’ям Ірі, це моє самолюбство, і воно отруйне… це якість мене самої, виділення, як піт. Це еманація моєї Дебори, і вона отруйна». Дебора не має на увазі, що вона егоїстка й така руйнівна, а швидше, що саме її існування є отруйним для тих, кого вона любить. Її відчуття себе, як деструктивного, що веде її до заперечення реальності власного існування, веде до відокремлення всієї її уяви та творчості на щось окреме від неї самої, світ, який вона переживає, як окремий і інший, а не як власну уявну конструкцію. Володіти ним означало б визнати несвідому символіку та образи, як свої власні, а не дедалі відчайдушніше заперечувати це, оскільки її самовираження призводять до того, що королівство Yr стає в її свідомості все більш темним, небезпечнішим і послідуючим.

Уоррен Колман досліджував природу справжнього символізму, як «здатність визнати відсутність того, що уявляють, у світі матеріальної дійсності», так що символ «вказує на те, що він представляє, але не є тим, що він представляє» (Колман 2006, стор. 21 і 37). Я припускаю, що, у зв’язку з незалежністю символу від об’єкта, справжній символ також має більше значень, ніж один конкретний об’єкт, на який він, здається, посилається. Дікон (1997) обговорює різницю між символічним та іншими видами комунікації, насамперед у зв’язку з розвитком мови, але він поширює її на емоційне спілкування й це має деякі важливі наслідки для аналітичної теорії та практики. Вирішальний момент, на якому зосереджується Дікон, полягає в тому, що в індексному спілкуванні комунікація — це знак, який не тільки безпосередньо надсилається до певного об’єкту, але й успішно ініціює конкретну дію від нього. Він має лише одне значення для одержувача, з погляду характеру його відповіді.

Навпаки, символізм — це існування кількох значень у будь-якому спілкуванні. Повністю символічний рівень психічного функціонування — це один із багатої мережі думок, бажань, переконань, страхів, які можна досліджувати й пов’язувати з ними заради самих себе, а не для того, щоби викликати дії або емоційну реакцію в іншого. Це, справді, символічний стан розуму, у якому в кінцевому підсумку не відбувається примусу чи маніпуляції з боку іншого, який не відчуває емоційного тиску, щоби дати одну конкретну відповідь, але, може вільно думати про спілкування символічно. Тут відсутній досвід «злиття думки та дії» (Rachman & Shafran 1999).

Дікон (1997) створив діаграму, яка корисно ілюструє ці два види спілкування:

У вступі до своєї статті «Reverie and interpretation» Огден (1999) пропонує цитату Генрі Джеймса, яка містить те саме, що й діаграма Дікона, але більш поетично:

«Досвід ніколи не обмежується і він ніколи не буває повним. Це величезна чутливість, свого роду величезна павутина з найтонших шовкових ниток, що підвішена в камері свідомості і вловлює кожну повітряну частинку у своїй тканині. Це сама атмосфера розуму й коли розум має уяву, він впускає до себе найменші натяки на життя.»

(Джеймс 1884, стор. 44–65)

Індексна модель стосунків явно має значення для виживання немовлят. Їхні крики тревоги викликають миттєву реакцію з боку батьків, які потім кидаються захищати дитину. Я досліджувала в іншому місці ідею про те, що архетипи не є генетично детермінованими, а є ранніми досягненнями розвитку (Knox 2003). Індексний рівень спілкування можна розглядати, як архетипний зразок, втілений досвід самоідентифікації у відносинах, який з’являється в перші дні життя немовляти. Потужний, навіть примусовий вплив спілкування немовляти на батьків має важливе значення для виживання безпорадної дитини.

Однак у дорослих людей стійкість цієї моделі стосунків створює значні проблеми, оскільки вона виникає через відчуття самоідентифікації, у якому людина відчуває, що вона сама існує лише тоді, коли вона безпосередньо примушує іншого або маніпулює. 

Я думаю, що це лежить в основі проєктивної ідентифікації та досвіду контрпереносу, коли примушують чи маніпулюють — це досвід пацієнта, який функціонує на телеологічному (або, за словами Дікона, індексному) рівні. У цьому стані розуму думки та наміри невіддільні від дії, на яку вони вказують, або емоційних станів, які вони так сильно спричиняють у іншої людини. Мова тіла матері Алана, тон голосу та вираз обличчя були контрольними сигналами для Алана, передаючи одне повідомлення про те, що її виживання залежить від постійного перебування в стані гармонії та ідентичності з ним і тому підтвердження її в ролі його матері. Будь-яка критика чи відмова з його боку знищили б її.

У цьому контексті фантазії Алана передали його переживання стосунків, як переслідувальних і садистських, як показує і другий сон. Це виникло через інтенсивну настирливу тривогу матері мого пацієнта — матері, яка спілкувалася через злиття й тому була абсолютно не в змозі дозволити своєму чоловікові чи дітям бути окремими людьми з власним розумом і бажаннями. Така мати не може відобразити емоції своєї дитини, важливість яких Сью Герхардт (2005) так яскраво описала у своїй нещодавній книзі «Чому любов має значення». Для когось, чия несвідома фантазія або переконання полягає в тому, що бути собою є злочином, робити вибір означає мати власний розум і це спричинить покарання з боку могутнього «іншого», який, може звертатися до я-об’єкта, за допомогою засобів примусу чи маніпуляції.

Перший і третій сни передають його м’яку віддаленість у «невідносини», де він «на морі», не знаючи, чому він там і що він робить, насправді, багато в чому базується на його ототожненні з захисною бездумністю свого батька. Третій сон, на мою думку, більше пов’язаний з аналізом, його відчуттям того, що потрібно вписатися в мої очікування (вузький коридор) і його тривожним бажанням, щоби я дала йому відчуття напрямку (вказівники), щоби сказати йому, що я хочу, щоби він зробив. Це, також, може відображати його таємне презирство до мене, як до людини, яка бере участь у складній пантомімі стосунків, у якій він не хотів відігравати жодної ролі.

Викривлення розвитку, що лежать за цим захисним станом безсвідомості, виникають через гальмування трансцендентної функції та процесу індивідуації, запобігаючи переходу від індексного спілкування до символічного. Спочатку почуття власної сутності дитини, що розвивається й саме його виживання залежить від можливості безпосереднього фізичного та поведінкового впливу на опікуна, а тому абсолютно випадкова реакція в перші місяці життя має вирішальне значення. Це дозволяє розвинути досвід телеологічного самопочуття завдяки повторюваному досвіду немовляти в створенні передбачуваних реакцій вихователя. За словами Дікона, це покладається на індексну комунікацію, при якій сигнали однієї особи гарантують передбачувану відповідь іншої. На цьому етапі, як зазначав Віннікот, було б катастрофічним для немовляти розчаруватися у своїй ролі в створенні відповіді матірʼю (Winnicott і975[і95і]).

Збільшення відокремленості та індивідуації вимагають емоційної реакції від особи вихователя, яка/який близька до дитини, але не тотожна їй, у такий спосіб, даючи змогу немовляті усвідомити, що його чи її бажання були передані іншому розуму, який їх зрозумів, обробив і відповів бажаним чином, що відображає цілеспрямованість, як дитини, так і особи, яка доглядає за нею. Ідеальна налаштованість на цій стадії не дозволить розвинути почуття навмисного та рефлексивного «я», оскільки не буде досвіду діалогу з іншим, іншим розумом. Gergely and Watson (1996) використовують термін «маркування», щоб описати схильність матері «прикидатися», що перебільшує інтенсивність її відповіді на запит дитини і припускає, що це дозволяє дитині розпізнати її реакцію, як відповідь на нього (знайти себе в іншому). Це форма випадкового дзеркального відображення недосконала в тому сенсі, що вона передає, як душевний стан матері, так і стан немовляти.

Ми бачимо, що проблеми виникатимуть на ключових етапах розвитку немовляти, якщо його матері бракує рефлексивної функції, переважаючого усвідомлення себе та своєї дитини, як окремих психічних і емоційних істот. Вона може спілкуватися лише на телеологічному/індексному рівні, намагаючись зберегти ідеальну випадковість і повну ідентичність зі своїм немовлям, ще тривалий час після того, як дитина має почати процес відділення та індивідуації. Вона відчуває, що вона хороша й цінна лише в тому випадку, якщо вона перебуває в повній гармонії зі своєю дитиною і використовує її, як заміну власного відсутнього, внутрішнього рефлексивного батька. Її спілкування з немовлям залишається на індексному рівні, тому немовля сприймає, як нав’язливі та примусові спроби викликати в нього конкретні емоційні та поведінкові реакції, які не відповідають його чи її власному душевному стану. Чужорідне відчуття його або її ідентичності встановлюється в психіці дитини й переживається, як чуже «я» (Fonagy et al. 2002; Rotmann 2002).

Тому дитина сприймає свою матір, як напад на будь-який розвиток, якщо вона відчужує його, коли та починає відходити від неї й тому більше не повністю співзвучна їй. Відокремленість та індивідуація сама по собі, сприймається, як щось погане й це має ознаки абсолютної впевненості. Дитина приходить до переконання, що його/її завдання — це догодити батькам, тому що є лише одна думка, батьківська і їх потреби та бажання завжди є першочерговими. Для Алана страх любити й бути коханим виник у його досвіді, коли його мати очікувала, що він буде точно відповідати її власним бажанням. Він не міг мати власних думок, бажань, потреб, емоцій чи сексуальної ідентичності.

Я припускаю, що саме несвідоме переживання себе як об’єкта визначає й підтримує такий стан, як захист від несвідомого переконання, що самопочуття батьків залежить від повної відповідності дитини. Але чому дитина вступає в змову щодо знищення власної самоідентифікації? Можливо, щоби не стати Прометеєм, коли батьки паразитично пожирають ваше життя, щоби прогодувати себе. Батьки, які не можуть знайти в собі власну життєву силу, привласнюють всю життєву силу дитини, як свою власну. Будь-яка ознака власної окремої ідентичності дитини, чи то у формі емоційної потреби чи збільшення автономії, буде стикатися із заздрісним нападом, який я описала раніше, як випадок у супермаркеті.

Аналітичне завдання

Дорослий пацієнт привносить цей досвід дитинства в аналітичний процес, який постає зруйнованим, він більше не служить тому, щоби пацієнт набув розуміння, а скоріше, щоби його зрозумів аналітик, а потім дотримувався цього розуміння. Комунікації аналітика не сприймаються, як звернені до незалежного розуму, який, може використовувати їх у своїх цілях, а сприймаються, як інструкції пацієнту щодо виконання потреб терапевта. Пацієнт вважає, що аналітик функціонує, як батько чи мати, шляхом примусу чи маніпуляції, діючи на індексному рівні. Це призводить до тієї м’якості, яку я відчувала з Аланом — він просто не дозволяв собі нічого від мене потребувати, висувати до мене будь-які вимоги. Я часто тлумачила, що для нього це означало б ризикувати знову поставити себе під владу материнського контролю, якій потрібно було б домінувати над ним і яка принизила б його, якщо б він виявляв потребу, бажання чи любов.

В аналізі зі мною він прийняв м’який нейтралітет із завжди приглушеними емоційними проявами. Не було емоційної напруженості, за винятком коротких спалахів нарцисичного гніву, коли він відчував приниження іншими або хворобами власного тіла. У ці моменти він відчував збудження, але і збентеження, наче його розум був у тумані, що я зрозуміла, як форму дисоціації, оборонного уникнення емоційного сенсу його переживань. Усі його емоції залишалися таємними, як і від матері. Я вважаю, що він таємно тріумфував у визнанні того, що дуже мало з того я сказала, могло проникнути в його внутрішнє емоційне середовище. Він переважно успішно приховував від мене і свою любов і свою ненависть. І поступово я зрозуміла, що більшість його емоційних внесків в аналіз було спрямовано на те, щоби переконатися, що він не мав на мене жодного емоційного впливу, часто успішно. Пробудити мію зацікавленність до нього, було б ризиком виглядати керуючою, нав’язливою матір’ю, яка нескінченно копалася в його розумі, як орел викльовуючи печінку Прометею.

Алан рано навчився не давати своїй внутрішній «нацистській» матері нічого від себе, щоби вона цим харчувалася і він відтворив це в аналізі зі мною, що часто змушувало мене відчувати розгубленість щодо того, як на нього реагувати. Часто здавалося, що я не маю власних думок чи почуттів щодо нього, наче я стала такою ж м’якою й бездумною, як він. Коли я більше усвідомила це, я почала вказувати на різні способи, якими я відчувала, що він відволікав мою увагу від свого внутрішнього світу, наприклад, часті випадки, коли він, здавалося, запрошував мене приєднатися до нього в критичних коментарях щодо інших людей, модель, яка повторювала його змову з критикою матері інших людей, щоби відвернути її негатив від нього самого. Унаслідок цього, він почав визнавати свій страх бути вразливим. Наприклад, він майже завжди приїжджав приблизно за 10 хвилин до сесії й сидів у своїй машині на дорозі, розмірковуючи про те, про що буде говорити. Я сказала йому, що мені здається, що він приносить мені лише той психологічний матеріал, який він підготував заздалегідь і тому міг представити мені його в такий спосіб, щоби тримати його під контролем. Коли він приносив сни на свої сеанси, він описував сон, а потім негайно пропонував його власну інтерпретацію, випереджаючи будь-яке тлумачення, яке я могла би запропонувати, ніби боячись, що я стану проникливою нав’язливою матір’ю-нацистом, яка перейме й контролювати його символічні продукти. Тому жодному символічному процесу не можна було дозволяти оживати, у кабінеті між нами, не могло бути ніякого символічного статевого акту, ніякого coniunctio, а, отже, жодного живого досвіду, створеного між нами.

Його страх полягав у тому, що будь-яка спонтанна емоція чи думка віддадуть його на милість моїх маніпулятивних планів, і щодо того, що я буду робити з ним. Для людини, чия несвідома віра полягає в тому, що аналітик/батьки не можуть терпіти жодних проявів незалежного психічного існування пацієнта, існує дуже реальна небезпека того, що інтерпретації аналітика будуть сприйматися, як примусові чи маніпулятивні. Чим сильніше аналітик намагається запропонувати їх, як фактичні об’єктивні спостереження, тим більше пацієнт відчуває себе знищеним усвідомленою вимогою стати об’єктом, який, здається, описує аналітик, а не суб’єктом, якого він чи вона так відчайдушно потребує, щоб існувати.

У юнгівській теорії шлях виходу з цієї мертвості лежить через активацію тіні. Проте Алан із раннього дитинства навчився придушувати будь-який вираз своєї тіні. Раннім прикладом був опір спонуканню кинути склянку води в матір. Під час аналізу він умів уникати будь-яких конфліктів зі мною, заперечуючи мої інтерпретації різними відповідями, такими як, розгубленість, нерозуміння або якась забавна терпимість до дивних речей, які іноді говорять аналітики. Спочатку його уникання відокремленості мені вдалося звести до позиції мазохістського, аналітичного мовчання, оскільки я не могла знайти способу говорити про мертвість в аналітичних стосунках.

Спроби запропонувати інтерпретації, які могли б проникнути в його м’якість, були примусовими, ніби я змушувала його відповідати і змінюватися через них. Здавалося неможливим налагодити діалог, у якому пацієнт і аналітик були б окремо, кожен із власним розумом і в якому слова були б відкритими комунікаціями, які аналітик пропонує власному розуму пацієнта використовувати, як він забажає. Ми залишалися застряглими на індексному рівні відносин, коли спілкування Алана, як і моє, мало форму контролюючих та маніпулятивних дій.

Що мені потрібно було зробити, щоби змінити цю ситуацію, так це усвідомити, наскільки я ототожнювалася з проєкцією матері-нациста, що будь-яка спроба проникнути в його оборонну систему насправді була садистським нападом, який би викрив його слабкість. і принизив його, так само, як це зробила його мати зі своїми зауваженнями «це місіс Сміт — у неї рак». Коли я більше усвідомлювала реальну силу цієї проєкції той ступінь, до якої я іноді відчувала покровительство щодо нього, стало можливим говорити про його досвід приниження, не втілюючи садизм.

Під час аналізу необхідно було дозволити розвинутися неодноразовому досвіду символічного, а не індексному рівню спілкування. Перше місце, де цю роботу потрібно було зробити — це, моє власне контрперенесення, моє несвідоме ототожнення з примусовими індексними зв’язками його матері. Мені потрібно було вільно говорити від себе, не відчуваючи, що я мучу і проникаю в нього своїми словами. Тільки тоді ми могли б почати боротися з його страхом, що я буду паразитично харчуватися його живістю, пожираючи його для своїх власних цілей і знищуючи його в процесі.

Висновок

У цій статті я досліджувала наслідки, коли розвиток повністю зрілого й рефлексивного почуття власної волі гальмується і, як це викликає страх перед коханням і стосунками. Я припустила, що ці пов’язані проблеми виникають, коли батьки бояться процесу сепарації та індивідуалізації своєї дитини і їм потрібно, щоби немовля залишалося для них самих психічним дзеркалом. Коли дитина росте, він або вона боїться всіх наступних стосунків, як потенційно руйнівних для його або її суб’єктивності, а також того, що його або її власний процес індивідуації загрожуватиме його або її об’єктам.

Основний страх дозволити собі існувати, як суб’єкт, а не як об’єкт, може сприяти будь-якому з моделей небезпечної прихильності — уникнення, амбівалентності чи дезорганізації, а також цілого ряду клінічних проблем. Непроникний захист «я» може виражатися в м’якому незв’язку або в циклах інтенсивних спроб злиття й розчинення з аналітиком, за якими йдуть насильницькі спроби розлуки, часто підживлювані самопошкодженням у формі зловживання алкоголем і наркотиками або самопошкодження. Те, що я намагалася показати на цьому конкретному клінічному прикладі — це гальмування розвитку самоідентифікації, яке лежить в основі страху кохання. В основі досвіду людини лежить те, що стосунки завжди примусові, що одна людина безпосередньо контролює й домінує над іншою. Цей досвід підтримується переважанням індексної форми спілкування, у якій слова є керуючими діями, а не насправді символічними повідомленнями.

Тому в аналітичній роботі для аналітика життєво важливо бути відкритим до можливості альтернативних значень у будь-якому обміні між аналітиком та пацієнтом, а не намагатися нав’язати йому особливий погляд на несвідомі наміри пацієнта. Інакше аналітичний глухий кут неминучий, коли аналітична робота переростає в битву, у якій і аналітик, і пацієнт борються за виживання, аналітик — за виживання своєї аналітичної функції, а пацієнт — за своє психічне існування. Справді, відчуття контрпереносу аналітика, що його чи її власне виживання, як аналітика поставлено на карту, може попередити його чи її про той факт, що для пацієнта аналітик є іншою батьківською фігурою, яка вимагає повного підпорядкування своїм потребам та знищенню власної активності пацієнта.

Незважаючи на те, що певною мірою введення в дію цього механізму може бути неминучим, аналітик, який відкритий для дослідження багатьох символічних значень і розуміння матеріалу з погляду пацієнта, а не нав’язує свій власний, пропонує новий досвід усередині. Досвід, через який пацієнт може поступово позбутися своєї оборонної позиції. Проєкцію контролюючого пожираючого батька можна поступово вилучити, оскільки аналітик знову і знову демонструє свою власну рефлексивну функцію, усвідомлення пацієнта, як окремої психологічної та емоційної істоти. Цей досвід поступово засвоюється, активізуючи процес «порівняння та протиставлення» трансцендентної функції, даючи змогу пацієнту почати ставитися до власного розуму, як до окремого й символічного психічного простору, який може інтегрувати свідомий досвід, несвідомий символізм і відчуття себе.

Посилання:

Bion, W. (1977 [1965]). ‘Transformations’. In Seven Servants. New York: Jason Aronson.

Bruch, H. (1973). Eating Disorders. New York: Basic Books.

Colman, W. (200 6). ‘Imagination and the imaginary’. Journal of Analytical Psychology, 51, 1, 21—42.

Crowther, C. (2004). ‘Addictive states of mind’. Awaiting publication.

Deacon, T. (1997). The Symbolic Species: The Co-Evolution of Language and the Human Brain. USA: Ww Norton/UK: Allen Lane The Penguin Press.

Fairbairn, W. (і952[і94і]). ‘Schizoid factors in the personality’. In Psychoanalytic Studies of the Personality. London: Tavistock Publications.

(і952[і94і]). ‘A revised psychopathology of the psychoses and psychoneuroses’

In Psychoanalytic Studies of the Personality. London: Tavistock Publications.

Fonagy, P. (1991). ‘Thinking about thinking: some clinical and theoretical considerations in the treatment of the borderline patient’. International Journal of Psychoanalysis, 72, 4, 639–56.

(1999). ‘Memory and therapeutic action’. International Journal of Psychoanalysis, 80, 2, 215–24.

Fonagy, P., Gergely, G., Jurist, E. & Target, M. (2002). Affect Regulation, Mentalization and the Development of the Self. New York: Other Press.

Fordham, M. (1985). ‘Defences of the Self’. In Explorations Into the Self. The Library of Analytical Psychology, Vol 7. London: Academic Press.

Fosshage, J. (2004). ‘The explicit and implicit dance in psychoanalytic change’. Journal of Analytical Psychology, 49, 1, 49–66.

Gergely, G. & Watson, J. (1996). ‘The social biofeedback model of parental affective mirroring’. International Journal of Psycho-Analysis, 77, 6, 1181–212.

Gerhardt, S. (2005). Why Love Matters. London: Brunner-Routledge Green, A. (1986). ‘The dead mother’. In On Private Madness. London: Hogarth Press. Greenberg, J. (1964). I Never Promised You A Rose Garden. New York: Penguin Books. Hopper, E. (1991). ‘Encapsulation as a defence against the fear of annihilation’.

International Journal of PsychAnalysis, 72, 4, 607–24.

James, H. (1884). ‘The art of fiction’. In Henry James: Literary Criticism. New York: Library of America.

Joseph, B. (1982). ‘Addiction to near-death’. International Journal of Psycho-Analysis, 63, 449–56.

Jung, C. G. (1921). ‘Definitions’. CW 6.

(1957IY916]). ‘The transcendent function’. CW 8.

Kalsched, D. (1996). The Inner World of Trauma: Archetypal Defenses of the Personal Spirit. London, New York: Routledge.

Khan, M. (197411963]). ‘The concept of cumulative trauma’. In The Privacy of the Self. London: Hogarth Press.

Knox, J. (2003). Archetype, Attachment, Analysis: Jungian Psychology and the Emergent Mind. London: Brunner-Routledge.

(2005). ‘Sex, shame and the transcendent function: the function of fantasy in selfdevelopment’. Journal of Analytical Psychology, 50, 5, 617–40.

(2007). ‘Who owns the unconscious? Or why psychoanalysts need to «own» Jung?’

In Who Owns the Unconscious? ed. A. Casement. London: Karnac Books.

Kohut, H. (1971). The Analysis of the Self: A Systematic Approach to the Psychoanalytic Treatment of Narcissistic Personality Disorders. London: Hogarth Press.

Kundera, M. (1984). The Unbearable Lightness of Being. London: Faber & Faber. Ledermann, R. (1991). ‘Regression and Stagnation’. Journal of Analytical Psychology, 36, 4, 483–504.

Miller, A. (1988). The Drama of Being a Child The Search for the True Self. London: Virago Press.

Mollon, P. (2001). Multiple Selves, Multiple Voices: Working with Trauma, Violation and Dissociation. Chichester: John Wiley.

Ogden, T. (1999). Reverie and Interpretation: Sensing Something Human. London: Karnac Books.

Rachman, S. & Shafran, R. (1999). ‘Cognitive distortions: thought-action fusion’.

Clinical Psychology & Psychotherapy, 6, 80–85.

Rotmann, M. (2002). ‘The alienness of the unconscious: on Laplanche’s theory of seduction’. Journal of Analytical Psychology, 47, 2, 265–78.

Schore, A. (2003). Affect Regulation and Disorders of the Self. New York, London: W.W Norton.

Seligman, E. (1982). ‘The half-alive ones’. Journal of Analytical Psychology, 27, 1, 120. 

Sidoli, M. (1993). ‘When meaning gets lost in the body: psychosomatic disturbance as a failure of the transcendent function’. Journal of Analytical Psychology. 

Siegel, D. (2003). ‘An interpersonal neurobiology of psychotherapy’. In Healing Trauma: Attachment, Mind, Body, and Brain, eds. M. Solomon & D. Siegel. New York, London: W.W Norton.

Solomon, H. (2004). ‘Self creation and the limitless void of dissociation: the «as-if» personality’. Journal of Analytical Psychology, 49, 5, 635–56.

Steiner, J. (1993). Psychic Retreats: Pathological Organization in Psychotic, Neurotic and Borderline Patients. London: Routledge.

Wilkinson, M. (2003). ‘Undoing trauma: contemporary neuroscience. A Jungian clinical perspective’. Journal of Analytical Psychology, 48, 2, 235–54.

Winnicott, D. (i960). ‘Ego distortions in terms of true and false self’. Chap. 12 in The Maturational Process and the Facilitating Environment. London: Hogarth Press (1975[1951]). 

‘Transitional objects and transitional phenomena’. In Through

Paediatrics to Psychoanalysis. London: Hogarth Press.

Джин Нокс (Jean Knox)

переклад ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД