ШКІРА ЛЮДИНИ, ЯК СИМВОЛ

ШКІРА ЛЮДИНИ, ЯК СИМВОЛ

Брайан Фельдман

Аналітик Браян Фельдман досліджує розвиток внутрішнього простору, еволюцію психологічних кордонів і здатність до символізації, оскільки вони вперше виникають у дитинстві. Цей есей було вперше опубліковано в Journal of Analytical Psychology.

У галузі аналітичної психології здатність до символізації є фундаментальним компонентом аналітичного процесу (Юнг 1956). Еволюція внутрішнього простору та психологічних кордонів є завданнями розвитку, які сприяють здатності до символізації та важливим компонентом психологічного життя, які виникають у дитинстві та мають значний вплив на подальший розвиток. Ці елементи формують основу для нашого досвіду «я» та ідентичності, а також впливають на нашу здатність до приязні та індивідуалізації. Мої теоретичні та клінічні міркування щодо розвитку цих елементів психіки випливають із мого інтересу до досліджень спостереження за немовлятами, які я проводив у Каліфорнії впродовж останніх дванадцяти років, а також у моїй аналітичній роботі з дітьми, підлітками та дорослими. Мене цікавило розуміння того, як здатність до символізації розвивається з дитинства й далі, а також розуміння труднощів у процесах символізації, як вони з’являються в контексті аналізу. Я вважаю, що предтечею здатності до символізації, і під цим я маю на увазі здатність використовувати думки, образи та емоції в інтегративний спосіб із метою психологічного росту та розвитку, виступає чуттєвий розвиток немовляти під час першого року життя. У зв’язку з цим розвиток сенсорної диференціації через використання дотику, нюху, смаку, зору та звуку та відчуття шкіри немовлям, як визначальної межі між тим, що переживається, як внутрішнім, а не тим, що переживається, як зовнішнім для себе, є фундаментальними для психологічного розвитку.

Я хотів би зосередитися, зокрема, на психологічному досвіді шкіри в дитинстві та його зв’язку з розвитком концепції внутрішнього простору, де відбуваються процеси символізації. Я вважаю, що цей внутрішній простір здатний містити уявні функції, які відбуваються в станах сновидіння, мрій та уяви (наприклад, активна уява). Моя зацікавленість до психологічної функції шкіри почалася, коли кілька років тому я проводив дослідження дитинства й підліткових років Юнга та впливу, який це мало на еволюцію його психології (Feldman 1992). 

Карл Юнг у дитинстві

У «Спогадах, сновидіннях, роздумах» (Юнг 1961), автобіографії Юнга, написаній, коли йому було вісімдесят три роки, він розповідає про своє дитинство та підліткові роки з великою відвертістю і проникливістю. Коли Юнгу було три роки, його мати була госпіталізована через важку депресію. Її госпіталізували у швейцарську психіатричну лікарню на кілька місяців і Юнг каже, що її госпіталізація була пов’язана з труднощами, які виникли в батьківських стосунках. Під час відсутності матері за ним доглядала покоївка. У нього також розвинулося важке захворювання шкіри, екзема, яку він пов’язував із розлученням батьків та госпіталізацією матері.

    Я вважав ймовірним, що важка екзема Юнга була пов’язана з відчуттям душевної катастрофи, яке він пережив після розлуки з матір’ю. Він ніби не міг стримати в собі болючі і хворобливі емоції і вони вибухнули в соматичній формі у вигляді важкого шкіряного захворювання. Юнг стверджує (1961, с. 8):

«Я страждав, як мені потім розповіла мама, від загальної екземи. Навколо мене витали тьмяні натяки на негаразди в шлюбі моїх батьків. Моя хвороба 1878 року, мабуть, була пов’язана з тимчасовим розлукою батьків. Моя мати провела кілька місяців у лікарні в Базелі, і, мабуть, її хвороба була пов’язана з труднощами в шлюбі.»

Ці проблеми зі шкірою були передвісниками інших емоційних труднощів, які я б пов’язував із проблемами материнського контейнування. Дитиною Юнг страждав від того, що, схоже, було дитячою депресією (Feldman 1992), що призвело до саморуйнівних фантазій і поведінки. Він повідомляє, що потрапив у серйозний інцидент під час переходу мосту через Рейн-Фолс, під час госпіталізації його матері. У своїй автобіографії він зазначає, що «покоївка спіймала мене якраз вчасно, коли я вже мав був однією ногою під перилами і збирався вислизнути униз». Ці речі вказують на несвідомий потяг до самогубства або, можливо, на фатальний опір життю в цьому світі» (Юнг 1961, с. 9). Його схильність до нещасних випадків, може бути пов’язана з неконтейнованими почуттями в стосунках мати/дитина та з почуттям гніву, яке було спрямоване проти себе, а не на емоційно недоступну та покинувшу його матір. Юнг (1961, с. 8) стверджує, що:

«Я був глибоко стурбований відсутністю моєї матері. Відтоді я завжди відчував недовіру, коли промовляють слово «кохання». Почуття, яке я асоціював із «жінкою», довгий час було відчуттям вродженої ненадійності.»

Я вважаю, що таке ставлення Юнга вказує на невпевненість у його привʼязаності до матері, що призводить до занепокоєння навколо досвіду близькості та прийняття потреби в залежності. Фордхем (1987) зазначає, що Юнг був підозрілою дитиною з фобією з тенденціями переслідування та випадковими галюцинаціями. Фордхем також пов’язує ці тривоги з труднощами в стосунках між батьками Юнга, а також із госпіталізацією його матері через депресію. Я вірю, що Юнг зміг почати вирішувати ці труднощі через свою активну уяву та мрійливе життя. Його найдавніший сон про підземний фалос, який він побачив у віці від 3 до 4 років, є одночасно символічним відображенням народження його творчого генія, а також спробою побудувати символічну розповідь про його ранні стосунки з матір’ю, його захоплення власним фалічним збудженням і його переживання материнського несвідомого.

    Сон запропонував йому уявне контейнування для його найважливіших внутрішніх та міжособистісних переживань. У віці 12 років Юнг згадує, як мав фантазію про Бога, який випорожнився на Базельський собор. У цій фантазії Юнг символічно виражав руйнування батьківського світу. Юнг відчував, що його батько, служитель церкви, сповнений сумнівів у своєму духовному покликанні, не може надати йому адекватну модель для духовної ідентифікації. Він відчував, що його батько не мав досвіду знання про живу присутність Бога, і тому він відчував, що релігійна віра його батька ґрунтується на порожніх віруваннях. Юнгу потрібно було переживати і знати, а не просто вірити. Уявний досвід випорожнення Бога на собор був способом Юнга надати форму своїм глибоким сумнівам і розчаруванням, щодо світу свого батька. Цей уявний досвід утворив своєрідну шкіру, всередині якої міг відбуватися розвиток особистості Юнга. Це дало йому рамки, у яких він міг почати розуміти себе, також це дало йому віру й уповання на цілющі аспекти уявного/архетипного досвіду, який мав допомогти йому після болісного розриву з Фрейдом. Спуск Юнга в архетипну сферу, його nekyia, подорож у сферу несвідомого, запропонували Юнгу досвід контейнування (containment), можливий завдяки глибокому пізнанню уявної сфери, що веде до переживання Самості. Зображення круглих мандал, намальованих Юнгом у цей період, можна розглядати, як контейнери, що забезпечують його психічною шкірою, яка допомогла трансформувати глибокі тривоги, спричинені розривом із Фрейдом, у творчий і значущий досвід, який став prima materia (алхімічний базовий матеріал) для його пізніших теоретичних конструкцій.

Мандала

Коли я почав розплутувати деякі автобіографічні витоки юнгівської думки, я почав усвідомлювати, що його глибинна психологія була частково структурою, яка допомагала Юнгу зрозуміти та перетворити дитячі тривоги в значущий уявний/символічний досвід. Цей процес трансформації включає регресію до дитячих станів розуму, щоб інтегрувати раніше невідомі та непізнані аспекти себе. Юнг розширив цю тему, особливо у своїй класичній роботі «Символи трансформації» (Jung 1956). У цій роботі, він може багато сказати про ранні стосунки між немовлям і матір’ю з міфологічної точки зору. 

    Хоча я вважаю, що Юнг зробив важливий і унікальний внесок у з’ясування природи та значення символічної думки, як різновиду примітивної й універсальної мови, він приділяв менше значення її дитячому витоку і, отже, не зміг узяти до уваги важливість аналізу появи та розвитку здатності до символізації. Через цю прогалину в юнгівській думці, мене й потягнуло досліджувати походження здібностей до символічного мислення та емоційного контейнування в рамках юнгіанства. Це привело мене до досліджень юнгіанців школи розвитку (Fordham 1985; Astor 1995; Sidoli 2000; Kalsched 1996) та об’єктних відносин (Winnicott 1960; Bowlby 1969; Bion 1962; McDougall 1989; McDougall Stener 1989). На додаток до цього я почав досліджувати потенціальні можливості спостереження за немовлятами, а також аналіз дітей з аутизмом і психозом, щоби допомогти зрозуміти дитячий стан психіки. Продовжуючи цю роботу, я виявив, що концепція психічної шкіри була фундаментальною в спробі зрозуміти ці дитячі стани.

Фрейд першим натякнув на важливість психологічного досвіду шкіри у своїй фундаментальній теоретичній роботі «Его та Ід» (Freud 1923). Він стверджував, що «Его — це насамперед тілесне Его, воно не просто поверхнева сутність, а сама є проекцією поверхні» (Freud 1923, p. 26). В англійському перекладі цієї роботи, що з’явилася в 1927 році, він додав виноску до цього твердження й зазначив, що «Его в кінцевому рахунку походить від тілесних відчуттів, як правило, від тих, що випливають із поверхні тіла. Таким чином, Его є ментальною проекцією поверхні тіла» (Freud 1927, p. 26). Інтуїтивне прозріння Фрейда про тілесне походження Его послужило орієнтиром для аналітичних досліджень, які відбувалися з моменту, коли були зроблені його заяви. Його метафора, що фокусується на поверхні шкіри, є важливою для роздумів.

    Гіпотеза Фрейда про те, що Его є ментальною проекцією поверхні тіла, передбачає, що Его, яке забезпечує нашу орієнтацію на реальність і зовнішній світ, формується психологічним досвідом поверхні тіла, шкіри. У цьому сенсі досвід шкіри є найпершою основою для розвитку Его, а, отже, і первинним посередником психологічного досвіду. Шкіра забезпечує першу ментальну схему «Я» й перший психологічний досвід меж і кордонів. Психологічна шкіра стає першим розмежувачем внутрішнього й зовнішнього досвіду, посередником перших об’єктних відносин і першого досвіду «Я». Я думаю, що спостереження Фрейда були підтверджені роботою дослідників, як, у сфері психології розвитку, так і в області психоаналізу. 

    Наприклад, робота Піаже про походження інтелекту, гри та символізації показує із широкими докладними спостереженнями за немовлятами та їх розвитком, що немовля починає організовувати свій досвід через тілесну взаємодію з довкіллям (Піаже 1962). 

Жан Піаже

 Перші схеми або внутрішні мапи у свідомості є, за Піаже, сенсомоторними схемами, а перші сенсомоторні схеми утворюють основу для всього подальшого когнітивного та емоційного розвитку. Для Піаже весь інтелектуальний та емоційний розвиток починається із сенсорних аспектів переживань немовляти. Це означає, що те, як дитина рухається тілом, як рухаються рот і губи, щоби зіткнутися з грудьми або пляшечкою, як руки простягаються, щоби задіяти царство неживих і живих об’єктів, таких як, мати, має тривалий вплив на перебіг розвитку дитини. Шкіра — це оболонка, у якій міститься тіло, і це те, що забезпечує точки зіткнення з зовнішнім світом, діє, як окреслена межа поміж тим, що переживається зовні, і тим, що відчувається всередині себе. У моїх власних спостереженнях за немовлятами я був вражений потребою немовляти надати форму своєму тілу, штовхаючись своїм тілом до твердих і м’яких поверхонь, а також глотання й хапання ротом живих і неживих предметів. Досвід того, як немовля надійно тримається на руках матері або інших важливих осіб, які доглядають за ним і дослідження тіла іншого, особливо торкання шкіри грудей або обличчя матері під час годування груддю, є важливими переживаннями, які полегшують привʼязаність і зв’язок із матір’ю. Разом із тим, способи поводження з немовлям і його утримання, які можна спостерігати під час купання та одягання підгузників, є важливими і фундаментальними переживаннями, які породжують стабільне й безпечне відчуття себе, а також стабільне й безпечне відчуття прихильність до другої половинки.

Шкіра — це оболонка, у якій міститься тіло, і це те, що забезпечує точки зіткнення з зовнішнім світом, діє, як окреслена межа поміж тим, що переживається зовні, і тим, що відчувається всередині себе.

Перше поглиблене дослідження психологічної функції шкіри було проведено кляйніанським аналітиком Естер Бік (Bick 1968). Хоча Бік написала невелику кількість наукових статей про свою роботу, ті кілька, які вона написала, мають важливе значення. Вона ввела спостереження за немовлятами, як частину підготовки дитячих психотерапевтів в Інституті Тавістока в 1948 році. Бік розглядала спостереження за немовлятами, як отримання безпосереднього досвіду розвитку та еволюції психічного життя немовляти впродовж перших двох років життя. Ця техніка зараз широко використовується, як основа для аналітичної підготовки дитячих аналітиків Юнга, Клейн та Фрейда. Спостереження за немовлятами в концепції Біка допомогло б аналітичним кандидатам яскраво уявити інфантильні довербальні переживання їхніх дітей-аналізантів. У своїй статті під назвою «Досвід шкіри в ранніх об’єктних відносинах» (Bick 1968) Бік постулює, що психологічна функція шкіри схожа на функцію холдінга, і що шкіра сприймається немовлям, як утримання разом частин особистості, яка ще не відокремлені від частин тіла. Її теза полягає в тому, що у своїй найпримітивніший формі частини особистості відчувають, що самі по собі не мають зв’язуючої або узгоджувальної сили й що шкіра сприймається, як вмістилище психологічного досвіду, як оболонка, яка утримує примітивну психіку та сому. 

Mother and Child, Mary Cassatt

Спочатку немовля через свій досвід адекватних стосунків холдингу інтроектує контейнуючу або материнську функцію. Доти, поки материнські функції не будуть інтроектовані, згідно з Бік, концепція простору всередині себе, де відбувається мислення та символізація, не може існувати. Для неї потреба в контейнуванні об’єкту, спонукає дитину шукати об’єкт, який би утримував особистість. Оптимально це груди, які разом із надійним і міцним холдингом матері дають дитині відчуття цілісності. Мої власні спостереження за немовлятами вказують на те, що існує бажання контейнування, що включає сосок, надійно втримуємий у роті, смоктальні рухи, які призводять до доброго годування, тактильне відчуття шкіри матері та відчуття надійного та міцного холдингу на руках у матері. Коли цей більш глибокий зв’язок встановлюється між немовлям і опікуном, це може призвести до спільного досвіду задоволення, таємниці та насолоди, що допомагає зміцнити відчуття безпеки дитини та первинного (сенсорної та психологічної) холдингу. Я вважаю, що такий тип задоволення, як для матері, так і для дитини призводить до розвитку в дитини основної функції шкіри. З розвитком первинної шкірної функції дитина почувається захищеною у власній шкірі і здатна переносити періоди відокремленості від матері без зайвої тривоги.

    Бік відчувала, що первинний контейнований об’єкт, безпосередньо, дитина відчуває, як шкіру. Порушення розвитку шкіри або її функції можуть виникнути, як у результаті дефіциту відносин між немовлям і матір’ю, так і внаслідок фантазійних агресивних нападів немовляти на матір, які можуть порушити правильну інтроєкцію. Коли розвивається неправильна функція шкіри, може виникнути захисний процес, який Бік називає функцією «другої шкіри». Коли розвивається друга або несправна шкірна функція, немовля, може розвинути передчасну незалежність від материнської фігури. Друга захисна схема шкіри, може призвести до надмірного використання мислення або мускулатури, щоби створити відчуття контейнованності. Передчасний розвиток мови немовляти, коли дитина забезпечує себе звуком власного голосу для самозаспокоєння, або розвиток м’язів, що призводить до жорсткого тримання тіла під час періодів стресу, є прикладами цього типу захисного типу другої шкіри.

Матеріал спостереження за немовлям — еволюція другої шкіри

Я спостерігав цей тип феномену другої шкіри в дівчинки Кейт, коли їй було п’ять місяців. Нижче наведена послідовність, яка зображує використання мускулатури, як спроби стримати нестерпні, хворобливі емоції і вказує на можливість появи захисних елементів у немовляти, оскільки психічний розвиток гальмується.

    Коли я прибув на спостереження, Кейт сиділа у своєму дитячому кріслі в сімейній кімнаті, мама збиралася йти на роботу, метушилася по кімнаті, а доглядальниця сиділа на кухні. Мама кілька разів заходить і виходить із кімнати. Я помічаю, що рот Кейт трохи відкритий, а нижня губа трохи висунута і прикрита верхньою. Мені цікаво, чи вона дується й чи можливо вона протестує. Через кілька хвилин мати спускається зі сходів, одягнена на роботу. Вона вітається зі мною, але не підходить до Кейт, яка дивиться на неї. Через кілька хвилин мати, яка, здається, досить поспішаючою, йде, усе ще не контактуючи й не прощаючись із Кейт. Коли мати виходить із кімнати, я уважно дивлюся на Кейт, щоби побачити, як вона відреагує на розлуку. Я бачу, що вона пильно дивиться на двері очима, якась нерухома. Її тіло підтягнуте й заморожене. Вона міцно тримає своє тіло разом. Я починаю відчувати легкий холодок по спині. Цікаво, чи це відповідь на «холодну» розлуку. Через кілька секунд Кейт починає гойдати тіло вперед-назад у кріслі й починає робити рухи головою вперед-назад. Через кілька хвилин доглядальниця підходить до неї й піднімає її з крісла. Кейт стає все більш вередливою, починає пронизливо й шалено плакати, а потім доглядальниця кладе її на підлогу. Метушливість і плач Кейт продовжуються, поки вона лежить на підлозі. Тоді доглядальниця дивиться на мене, дещо злякано і збентежено, наче питає, що їй робити. Я залишаюсь у своїй спостережній ролі й не реагую відкрито, хоча починаю відчувати деяку тривогу всередині себе. Я відчуваю, що вона (доглядачка) потребує мене, щоби контейнувати свій тяжкий і заплутаний емоційний досвід. Потім вона кидається на кухню і приносить пляшку, яку потім дає Кейт. Коли вона тримає Кейт, я бачу, що Кейт міцно тримається ротом за пластикову соску й ковтає суміш. Вона продовжує робити це шалено, допоки суміш не закінчиться.

    Я гадаю, що реакція Кейт на роз’єднання з мамою, яка включала брак переходу, змусила її використовувати тілесні захисти другої шкіри. Її тіло стало жорстким і застиглим, щоби впоратися з нестерпно болючим відчуттям, що оточує раптове розставання з мамою. Коли доглядачка підійшла до неї, вона була невтішною, а потім Кейт зосередилася на гумовій сосці й жадібно їла, щоби впоратися з нестерпними на той момент тривогами та емоціями. Я гадаю, що вона відчувала себе неконтейнованою матір’ю й кинутою через її психічні й емоційні клопоти. Розлучитися з матір’ю таким чином для Кейт означало бути відірваною від неї та її контейнуючої присутності. Вона намагалася здобути контроль над цими жахливими відчуттями, коли її мускулатура застигла й затверділа. Отже, вона намагалась спробувати отримати контроль і перестати відчувати себе переповненою нестерпними примітивними афектами. Коли вона вчепилася за гумову соску й жадібно проковтнула суміш, здавалося, що вона шалено шукала об’єкт, за який могла б триматися й контролювати.

Ненажерливо випиваючи суміш, вона могла наповнити свій шлунок теплою речовиною, яка могла б створити їй ілюзію годуючої матері, і водночас наповнити темні внутрішні простори чимось добрим і теплим, що могло б на мить забрати холод, порожнечу й почуття люті. Шалений аспект цієї послідовності дій нагадав мені про мою роботу з жінками з розладами харчової поведінки, які, часто в дисоційованому стані, переїдають, щоби контролювати емоційні стани, наповнені тривогою і страхом. Часто, ці жінки говорять про те, що їх зловживання спричинені почуттям відірваності та безіменним страхом, якому важко надати форму. В історії цих жінок часто їхні матері відкидали їхні глибокі емоції й ця відсутність контейнування призводила до відчуття безіменного страху.

Майкл Фордхем, Дональд Калшед і Густав Бовенсіпен

 Майкл Фордхем (1976) і Дональд Калшед (1996) розробили концептуальні теорії в галузі аналітичної психології, які розглядають феномен другої шкіри, які описані в матеріалі спостережень за немовлятами. Фордхем, на відміну від Бік, вважає, що первинне або оригінальне Я виникає від народження. Для нього первинне Я містить у собі весь архетипний потенціал людини. Він вважає, що немовля при народженні має здатність до індивідуальності та інтеграції, тоді як Бік, вважає, що немовля не має цієї здатності і, отже, не інтегроване при народженні.

    Моє, власне, спостереження за новонародженими вказує на те, що дитина дійсно має потенціал для інтегративних переживань при народженні й що ці переживання опосередковуються через інтерактивний тілесний/емоційний діалог із матір’ю. Вроджений, архетипний потенціал дитини для переживання себе сприяє використанню дотиків, нюху, смаку, звуку та зору, коли вони переживаються в рамках міжособистісної матриці немовляти та осіб, які доглядають за ним. Початковий досвід дитини про себе опосередковується через його досвід міжособистісного середовища, чутливого та резонансного до його потреб. Саме в цьому контексті відносин починає розвиватися образ тіла та ідентичність. За Фордхемом, «я» немовляти розвивається через процес деінтеграції. Активна взаємодія немовляти з опікунами призводить до процесів деінтеграції/реінтеграції, де досвід (як особистий, так і архетипний) інтерналізується, а внутрішній світ структурується через інтроекцію стосунків зі значимо прихильними фігурами в житті немовляти. Первинне «я» немовляти має свою власну захисну систему, яка активується, коли відбувається збій довкілля, як ми бачили в матеріалі для спостереження за немовлям. Фордхем стверджує, що ці системи захисту виникають спонтанно з первинного «Я» і призначені для збереження відчуття індивідуальної ідентичності та недоторканості. Цей захист «Я» створює непроникний бар’єр, подібно до другої шкіри, між «Я» немовляти та навколишнім середовищем, і процеси деінтеграції/реінтеграції не можуть розвиватися. У надзвичайних випадках Фордхем вважає, що в немовляти можуть розвиватися жорсткі симптоми, схожі на аутизм, другою шкірою, які перешкоджають психологічному розвитку.

    Калшед (Kalsched) (1996) погоджується з базовою моделлю деінтеграції/реінтеграції Фордхема й розширює її корисність, щоб охопити та далі зрозуміти вплив травми на психіку дитини, що розвивається. За його словами, дитина, яка переживає гостру або кумулятивну емоційну травму на початку свого розвитку, має тенденцію розвивати системи самообслуговування, які віддаляють її від значущих фігур прихильності, сприяють розвитку самодостатності та передчасної самостійності. Ці травмовані діти використовують свою систему самообслуговування, щоб уникнути потреб у залежності, виглядають уникаючими у своїх стосунках прихильності та мають тенденцію розвивати зовнішній фасад жорсткості, що ускладнює їх аналіз. Труднощі із символізацією виникають, коли зв’язки між тілом і розумом розриваються, а здатність уявляти й формувати емоційний досвід переривається (Kalsched, 1996, с. 66). Коли фізичний досвід неможливо зробити ментальним, можуть розвинутися такі соматичні симптоми, як розлади харчової поведінки: ці розлади звикання утворюють своєрідну другу шкіру, яка захищає людину від хворобливих емоцій, які виникли в дитячому досвіді безпорадності, зради, жорстокого поводження та занедбаності, які виникли на момент первинної травми.

    Бовенсіпен (2002) у цікавій і важливій статті під назвою «Символічне ставлення та мріяння» розглядає труднощі, притаманні аналітичній роботі з дітьми, які не змогли створити функціонуючий психічний простір, де процеси символізації можуть розгортатися та розвиватися впродовж їхнього розвитку. Він вказує і я гадаю, це має багато відповідних клінічних доказів, що концепцію Юнга про символічне ставлення аналітика можна уподібнити концепції мрії про матір Біона. Згідно з Біоном (1962), мрія про матір (maternal reverie) сприяє трансформації ментального змісту від чисто чуттєвого досвіду до більш менталізованого символічного, що, у свою чергу, створює можливість для генерації сенсу. Використовуючи метафору мати/немовля, Біон постулює, що мати в стані мрії (подібній до вільно плаваючої уваги Фрейда) здатна здобути за допомогою проективної ідентифікації немислимий і часто чуттєвий досвід немовляти і трансформувати його через своє прагнення до розуміння, у стерпний і керований для дитини емоційний/тілесний досвід.

    Я бачив такий тип обміну в спостереженнях за немовлятами, коли чуйний вихователь, може повідомити дитині, як вербально, так і сенсорно (через дотик і холдінг), що дитина переживає й що вихователь сприйнятливий до роздумів про страждання дитини, без намагання негайно змінити емоційний або психічний стан малюка. З огляду на здорову дитину, це зазвичай призводить до того, що дитина стає спокійнішою та безпечнішою (з погляду прихильності) з опікуном. Бовенсіпен підкреслює дитяче походження здатності до символізації, і під цим він має на увазі переважно невербальні обміни між матір’ю та немовлям. 

З моїх власних спостережень за немовлятами, я б назвав вербальну сферу так само важливою, як і невербальну, оскільки дитина, зазвичай, реагує на тон голосу та вербальні ритми. Я помітив, що розвиток здатності до взаємності та свободи волі в немовляти, виникає переважно, унаслідок словесного обміну. Деякі нещодавні дослідження Нормана (2001) підтверджують цю ідею і вказують на здатність немовляти реагувати на словесний обмін, як спосіб активації та відновлення тих частин внутрішнього світу немовляти, які були виключені з контейнування. Бовенсіпен, відступаючи від імені Юнга, стверджує, що процеси символізації вимагають матриці стосунків (архетипів), щоби розвиватися та еволюціонувати, і, що вони не розвиваються спонтанно. Іншими словами, символізація, може розвиватися лише в рамках реляційної та інтерсуб’єктивної матриці, яка включає, як немовля, так і опікуна. Ця матриця ґрунтується на ранньому досвіді обміну та взаємності в дитини. Ці ранні стосунки, особливо, якщо вони були проблематичними та травматичними, можна відтворити та працювати над ними в ситуації аналітичного лікування. Підхід Бовенсіпена є корисним розвитком роботи Фордхема й інтегрує в аналітичну психологію роздуми Біона про відносини «контейнер/контейноване» та важливість мрії про матір (maternal reverie), для емоційного зростання немовляти. Його зосередженість на дітях, які не володіють здатністю контейнувати й символізувати, дає багато важливого для дитячих аналітиків, особливо — важливість символічної функції аналітика в допомозі дитині зрозуміти та подолати свій психічний біль через розвиток безпечного психічного простору. Я хотів би розширити деякі доробки Бовенсіпена, зосередившись на еволюції та розвитку безпечного психічного простору, який я називаю основною функцією шкіри. З розвитком первинної функції шкіри немовля поступово здатне розвинути здатність відрізняти внутрішній досвід від зовнішньої реальності й, може почати безпечно відчувати взаємодію внутрішньої та зовнішньої реальності. Я більш детально розповім цю концепцію, використовуючи матеріал спостереження за немовлятами першого року життя.

Боулбі, Ейнсворт, теорія прихильності та функція шкіри

Джон Боулбі (1969) і Мері Ейнсворт (1967) були засновниками теорії привʼязаності, яка стала найвпливовішою теорією людського розвитку в нашу сучасну епоху. Боулбі визначає привʼязаність, як любовний зв’язок між людьми, який має цінність для виживання. За словами Боулбі, людське немовля на ранніх стадіях людської еволюції зберігає близькість до того, хто його доглядає, щоби захистити себе від небезпеки нападу хижаків. За словами Боулбі, ця схильність утворювати любовні зв’язки та підтримувати близькість із тими, хто може запропонувати захист і комфорт, закладена в людську психіку, і з погляду Юнгіа її можна назвати архетипною за своєю природою. Мені пощастило, що Мері Ейнсворт була викладачем психології розвитку в Університеті Джона Хопкінса. Ейнсворт мала живий інтерес до юнгіанської психології, з якою вона познайомилася завдяки своїй спільній роботі з Бруно Клопфером, одним із перших юнгіанських аналітиків, який жив у Сполучених Штатах і разом, із яким вона розробила техніку діагностики чорнильних плям Роршаха. Ейнсворт була дуже відкрита до юнгіанського підходу в психології, оскільки вважала, що він має еволюційний характер. Я думав, що вона резонує з його філогенетичними, еволюційними підґрунтями, оскільки вона оцінила подібність між етологічним/еволюційним підходом Боулбі та архетипною теорією Юнга. Її також привернула теорія архетипів Юнга, як свого роду універсальна мова, оскільки архетип, може говорити про універсальні прагнення й бажання людини. Ейнсворт, а особливо її ставлення до немовлят і дітей, сильно вплинули на мій розвиток. Вона організувала моє перше клінічне стажування з лікування аутичних дітей у Центрі Кеннеді лікарні Джона Гопкінса. Це був формуючий досвід і викликав інтерес до роботи з аутичними та психотичними дітьми, що призвело до того, що я зацікавився роботою Майкла Фордхема, з яким я згодом навчався дитячому аналізу. Ейнсворт підкреслила, що «важливо дивитися на здорову дитину, як на відчуття свобода волі та допитливість: немовля, яке здатне брати участь у побудові свого всесвіту в стосунках зі значущими іншими в його житті».

    З еволюційної точки зору Ейнсворт вважає, що дослідження Харлоу (1969) процесів прихильності в мавп-резус мали значення, оскільки вони підтвердили гіпотезу про те, що тип фізичного контакту між матір’ю й немовлям має першорядне значення для подальшого емоційного, інтелектуального й соціального розвитку дитини. Харлоу виявив, що сенсорна стимуляція шкіри та комфорт, який вона забезпечує, мають основне значення для розвитку немовлят мавпи. Міцні зв’язки, які в мавпи виникли із сурогатною матір’ю з махрової тканини, на відміну від сурогатної матері з проволоки, підтверджують гіпотезу про те, що привʼязаність частково ґрунтується на заспокійливих тактильних відчуттях, які забезпечують дитині відчуття комфорту та безпеки. Пізніші дослідження показали, що досвід контакту з живою матір’ю був найважливішим для розвитку адаптивної соціальної взаємодії та безпечної поведінки привʼязаності. 

    Дослідження Ейнсворт (1967) в Уганді викликають великий інтерес, оскільки вона виявила, що матері, які любили годувати грудьми і які підтримували частий фізичний контакт зі своїми дітьми, мали дітей, які були більш надійно прив’язаними до них. Ці африканські матері змогли ефективно заспокоїти своїх немовлят за допомогою фізичного контакту, коли вони проживали страждання і змогли пристосувати свої реакції до ритму своїх немовлят. У дослідженнях Ейнсворт, як у Балтіморі, так і в Уганді, вона виявила, що фізичний контакт між немовлям та опікуном має вирішальне значення для здорового емоційного розвитку немовляти. У моїх власних дослідженнях спостереження за немовлятами, я виявив, що безпечна привʼязаність у дитинстві призводить до еволюції безпечного внутрішнього простору, де можуть розгортатися процеси символізації. Я гадаю, що цей безпечний внутрішній простір оточений психічною шкірою, яка виконує функцію контейнування та холдингу. Основні функції шкіри захищають і містять у собі внутрішні відчуття добра, які виникають завдяки чутливому годуванню, догляду та контейнуванню матері. Саме завдяки поступовому накопиченню цього позитивного досвіду може сформуватися цілісний образ тіла, розвивається ідентичність і виникає відчуття окремого «я».

Дональд Мельцер, Френсіс Тастін і Дідьє Анзьє

Дональд Мельцер у статті під назвою «Звʼязуюча ідентифікація» (Meltzer 1975) далі розвивав деякі концепції Бік, особливо аспект, що стосується феномену другої шкіри. Робота Мельцера з аутичними дітьми та дорослими, які, здавалося, мали глибокі порушення особистості, призвела його до концептуалізації типу захисного маневру, який він назвав адгезивною або связуючою ідентифікацією (adhesive identification). 

Він помітив, що діти з аутизмом часто функціонують так, ніби не існує простору, лише двовимірні поверхні. Під час аналітичного лікування вони часто спиралися на предмети, але не заходили в них. У них не було розвинене відчуття внутрішнього й зовнішнього, а також межа, що визначає відокремленість внутрішнього й зовнішнього просторів. У цьому відношенні їм бракувало первинної функції шкіри, яка могла б допомогти в цьому процесі диференціації. Він помітив, що ці аутичні діти використовували наслідування та мімікрію, як спосіб ставлення до інших. Їм не вистачає здатності ні до інтроекції, ні до проекції, через що їхні міжособистісні стосунки були поверхневими та не мали взаємності. 

    Одна п’ятирічна дитина з аутичним розладом, яку я бачив під час аналізу, зосереджувала увагу на звуках і формі вентиляційних отворів у моїй консультаційній кімнаті протягом перших місяців аналізу. Перш, ніж він міг дозволити модифікувати деякі з цих засобів захисту, він пройшов період, коли був зосереджений виключно на твердих предметах, таких як, ручки та іграшкові машинки, які містилися в його ігровій коробці. Він покладався на консистенцію цих об’єктів із їх текстурами, формами та запахами, щоби забезпечити йому відчуття стабільності під час аналітичних сеансів. Багато місяців до мене ставилися, як до неживого предмета. Він фізично зіткнувся зі мною, але рідко вступав у зоровий контакт або вербальний обмін. Пізніше в аналізі він імітував і висміював те, що вважав моїми емоційними станами, особливо навколо розлуки (separation). Здавалося, ніби він не міг пережити власний емоційний досвід і що він несамовито шукав спосіб подолати свій емоційний дефіцит.

    Френсіс Тастін (1990) у своїй роботі з дітьми-аутистами зазначила, що, коли ці діти відчувають, що в них є шкіра, вони відчувають себе більш захищеними і відчувають себе, як всередині чогось, що допомагає їм відчувати себе в безпеці. Вони починають вміти відмежовувати внутрішній простір від зовнішнього й тоді можуть розгортатися процеси проекції та інтроекції. Тастін помітив, що діти з аутизмом, які не мають досвіду затиснення в шкірі, відчувають, що їх шкіра не міцно прикріплена до тіла й що вона, може відшаровуватись. Купання, душ та інші форми догляду за тілом сприймаються, як травматичні, що призводять до почуття страху та жаху. На думку Тустіна, відсутність психологічного зв’язку між дитиною та її фігурами привʼязаності призводить до травматичного відчуття відірваності від свого коріння. Це призводить до надмірного наполягання на постійній фізичній присутності та до переоцінки матеріальних об’єктів, що дають відчуття. Тут Тастін має на увазі перші труднощі зі зв’язками та прихильністю, які можуть призвести до розвитку інкапсулюючих захистів та відвертання від міжособистісної сфери. З досвіду спостережень за немовлятами я зауважив, що коли немовляті важко дотягнутися до матері або особи, яка доглядає за немовлям і якщо в стосунках між немовлям і матір’ю спостерігається певний елемент дисфункції, немовля звертається до неживого світу, як намагання спробувати утримати щось стабільне та безпечне. Це форма другої шкіри, яку я спостерігав під час зміни підгузників, коли немовля зосереджується майже виключно на предметах навколо себе, а не на матері та її погляді, ніби погляд матері не забезпечує безпеки чи комфорту.

Дідьє Анзьє, покійний французький психоаналітик, у своїй книзі «Его шкіри» (Anzieu 1989) представляє корисну метафору шкірного Его, як свого роду психічної оболонки. Згідно з ним, «головна функція психічної шкіри — це місткість або мішечок, який зберігає добро й повноту, які накопичуються через годування, догляд і купання словами, які мати виконує на благо дитини». Шкірна оболонка, як ментальна репрезентація виникає внаслідок взаємодії між тілом матері та тілом дитини. Коли контейнуюча функція адекватно інтроектована, дитина здатна набути концепції простору всередині себе і, вона, може почати концептуалізувати, що і вона, і мати містяться у своїй відповідній шкірі. Коли контейнуюча функція не розвивається належним чином, дитині потрібно буде розвинути вторинні шкірні захисні функції, щоби захиститися від відчуття тендітної шкіри або протікання друшлякової шкіри, з якої психічний вміст, може небезпечно витекти і спричинити викривлення в тестуванні реальності та міжособистісних стосунках.

    Анзьє розвиває тему шкірної оболонки, як важливу метафору для розуміння різних аспектів психопатології. Наприклад, нарцисична людина має тендітну шкірну оболонку, яка, може легко отримати синці та поранення. У межової особистості можуть виявлятися витоки через шкіру, яка розглядається, як друшляк з отворами, звідки внутрішній вміст, може легко просочитися. У його техніці аналітику допоможе розуміння типу оболонки шкіри, всередині якої існує аналізанд. Інтерпретації повинні враховувати характер цієї оболонки шкіри. Якщо аналізанд має тендітну, чутливу оболонку шкіри, проникливі інтерпретації можна розглядати, як напади на себе. Тому перша потреба в аналізі полягала б у тому, щоби допомогти аналізанду розвинути більш безпечну та стійку первинну функцію шкіри. Цей розвиток відбувається завдяки досвіду аналізанда щодо безпечного холдингу в аналітичному середовищі.

    Досвід безпечного холдингу та розвитку первинної функції шкіри мав би відбутися до інтерпретації несвідомих інфантильних і психічних глибин. Для шкіри аналізантів зі складностями контейнування, інтерпретації можуть сприйматися, як напад на захисну оболонку психічної шкіри або, як прокол у психічній шкірі, що викликає хворобливий емоційний витік. Уявні процеси та індивідуація можуть розвиватися, коли ця первинна функція шкіри більш адекватно розвинена в контексті відносин перенесення/контрперенесення.

Розвиток первісної функції шкіри під час спостереження за немовлям

Я спостерігав еволюцію первісної функції шкіри в Карли віком 5 місяців і одного тижня. Карла — дитина майя/іспанка, батьки якої емігрували до Каліфорнії з Центральної Америки. Коли я приходжу в обсервацію, мама просить мене зайти в спальню, де Карла лежить у люльці на батьківському ліжку. Мама купає її. Карла виглядає спокійною, але пильною. Мати розмовляє з Карлою іспанською з інтонацією, яка перегукується з ритмами вокалізацій Карли. Мати обережно покриває тіло Карли теплою водою, а потім натирає шкіру й купає її з милом.

    У Карли в руці маленький гумовий м’яч, який вона тримає з певною рішучістю та зосередженістю. Весь час вона дивиться на обличчя й очі матері, не дивиться ні по кімнаті, ні на мене. Коли мати енергійними погладжуваннями миє голову шампунем, Карла залишається розслабленою і спокійною, дозволяючи голові трохи качати вгору-вниз, реагуючи на помахи руки матері й не вимовляючи жодних звуків протесту. Потім мама каже мені, що Карла зберігає спокій, коли в неї щось тримає в руці й тоді вона не плаче. Коли мама зі мною розмовляє, вона ніжно миє геніталії Карли, не усвідомлюючи це. Мати кілька разів проводить ритуал полоскання Карли, щоразу проводячи руками по голові, грудях, руках і ногах Карли. Карла, здається спокійною, коли мати гладить її тіло, а потім закриває очі і, здається, впадає в стан мрії. Коли мама перестає її торкатися, Карла відкриває очі й дивиться на матір, ніби приходячи до тями після поринання в мрії. Мама продовжує полоскання кілька разів і піднімає Карлу на ноги, повертаючи її спиною до мене. Потім вона знову повертає її й каже Карлі іспанською: «Яка смачна вода». Дякую Богу за воду. Що було б із нами, якби в нас не було води? Я відчуваю задоволення Карли від моменту та її тісний емоційний зв’язок із матір’ю. У Карли на обличчі сяюча усмішка, а потім вона відводить погляд від матері сильним і твердим поглядом. Вона передає відчуття присутності та втілення у своєму м’ясистому тілі немовляти. Я відчуваю зворушення і привілей, що можу бути свідком близькості між немовлям і матір’ю. Сяюча посмішка Карли викликає посмішку в матері, яка потім продовжує ванну, оскільки вони з Карлою занурюються в задоволення від їхнього обміну.

Я гадаю, що концепція Вірджинії Вулф (1976) про моменти буття, є корисною для розуміння естетичного виміру цього досвіду. Вулф розповідає про те, як звичайний досвід, може наповнитися важливістю і, як, ці моменти буття зливаються всередині нас у візерунок або мозаїку, що формує «невидиме й безмовне покривало» нашого життя (Woolf 1976, p. 73). Досвід Карли від купання в теплоті води й у теплоті маминих слів - це такий момент буття, який допоможе у формуванні первинної функції шкіри, яка дає змогу Карлі відчувати себе в безпеці в рамках свого жіночого образу тіла. Естетичний вимір досвіду з’являється тут, щоби підсилити еволюцію Карлиного почуття ідентичності та діяльності. Між матір’ю та дитиною існує спільна чуттєва насолода, яка, як мені здалося, посилює безпеку їхнього зв’язку та допомагає передати образ жіночого тіла. Мати торкалася шкіри Карли чутливо й часом енергійно, весь час, купаючи її словами та звуками. Коли я спостерігав за цією сценою, у мене виникло відчуття, що мама передає Карлі щось про красу її тіла, особливо шкіру та геніталії, які часто були в центрі уваги її дотиків. Я відчував привілей бути свідком цього важливого та захопливого обміну між матір’ю та дочкою.

    На рівні розвитку жіночого сексуального й тілесного образу це спостереження допомагає нам зрозуміти важливість інтеграції вагінальних відчуттів у образ тіла немовлят і, як це відбувається в просторі відносин між матір’ю й дитиною, що Віннікотт (1971) і Огден (1986) називають потенційним простором. Також цікаво відзначити постійне торкання шкіри під час купання та використання дотиків для визначення меж тіла. Усе це відбувалося в маленькій ємності з водою, яку ми можемо побачити на символічному рівні, як посудину перетворення. Басін (1982) у статті про створення позитивних схем жіночого розвитку підкреслює, що переживання жінки свого тіла в дитинстві є основою для побудови нею відчуття внутрішньої та зовнішньої реальності в наступні роки. Відповідно до Басин внутрішній простір і основні жіночі образи можуть бути пов’язані з переживанням ранніх вагінальних відчуттів. Ці переживання об’єднуються, щоб утворити схему внутрішнього простору, який розвивається й еволюціонує у відчуття внутрішнього простору, як чаши, що холдить та контейнує, що, може приймати, як себе, так і інших. Межі цього внутрішнього простору визначаються відчуттями поверхні шкіри. 

Я думаю, що це базове жіноче почуття власного «я» розвивається, як і основна функція шкіри, у просторі відносин і потенціалу матері та дитини. Обмін між Карлою та її матір’ю висвітлює цю важливу область жіночого розвитку. Для Карли еволюція первинної функції шкіри в зоні потенційного простору в кінцевому підсумку призводить до розвитку її здатності до гри, творчості та емпатії. Я зміг спостерігати за цим розвитком упродовж двох років щотижневих спостережень. З постюнгіанського погляду ми можемо дивитися на цей жіночий внутрішній простір, як на уявну конструкцію, яка передбачає взаємозамін між архетипним і тілесним досвідом. Спостерігаючи за немовлятами, я виявив, що зосередженість маленького хлопчика на його генітальних фалічних відчуттях, як на чомусь зовнішньому щодо себе, може пояснити труднощі, з якими хлопчики часто стикаються з визнанням існування внутрішнього простору, де відбуваються процеси символізації. Маленькому хлопчику потрібно більше часу, щоби розвинути, це почуття внутрішнього.

References

Ainsworth, M. D. (1967). Infancy in Uganda. Baltimore: Johns Hopkins Press.

Anzleu, D. (1989). The Skin Ego. New Haven: Yale University Press.

Astor, J. (1995). Michael Fordham: Innovations in Analytical Psychology. New York & London: Routledge.

Basin, D. (1982). Woman's images of inner space: Data towards expanded interpretive categories. International Review of Psychoanalysis, 9, 191–200.

Bernstein, (1990). Female genital anxieties, conflicts and typical mastery modes. International Journal of Psychoanalysis, 78, 151–64.

Bion, W. (1962). Seven Servants. New York: Jason Aronson.

Bick, E. (1968). The experience of the skin in early object relations. International Journal of Psychoanalysis, 49, 184–6.

Bovensiepen, G. (2002). Symbolic attitude and reverie. Journal of Analytical Psychology,47, 241.

Bowlby, J. (1969). Attachment. New York: Basic Books.

Bram, A. & Gabbard, G. (2001). Potential space and reflective functioning. International Journal of Psychoanalysis, 82, 685–99.

Feldman, B. (1992). 'Jung's infancy and childhood and its impact upon the development of analytical psychology'. Journal of Analytical Psychology, 37, 255–74.

Fordham, M. (1976). The Self and Autism. London: Heinemann Medical/Library of Analytical Psychology.

(1985) Explorations into the Self. London: Academic Press.

(1987) Actions of the Self. In The Book of the Self: Person, Pretext, and Process, eds. Young-Eisendrath & Hall. New York: New York University Press, 345–65. Freud, S. (1923/1927). The Ego and the Id. SE XIX.

Harlow, H. F. & Harlow, M. K. (1969). Effects of various mother-infant relationships on rhesus monkey behaviours. In Determinants of Infant Behaviour, ed. B. Foss. London: Methuen.

Jung, c. G. (1956) Symbols of Transformation. Princeton: Princeton University Press.

(1961). Memories, Dreams, Reflections. New York: Random House.

Kalsched, D. (1996). The Inner World of Trauma: Archetypal Defenses of the Personal Spirit. London: Routledge.

McDougall, J. (1999) The Theaters of the Body. New York: Norton.

Meltzer, D. (1975). Adhesive identification. Contemporary Psychoanalysis, II, 289310.

Norman, J. (2001). The psychoanalyst and the baby: A new look at work with infants. International Journal of Psychoanalysis, 82, 83–100.

Ogden, T. (19 86).;'Potential space'. In The Matrix of the Mind: Object Relations and the Psychoanalytic Dialogue. Northvale, NJ: Jason Aronson.

Piaget, J. (1962). Play, Dreams and Imitation in Childhood. New York: W.W. Norton. Sidoli, M. (2000). When the Body Speaks. London: Routledge.

Steiner, J. (1993) Psychic Retreats. London: Routledge.

Tustin, F. (1990). The Protective Shell in Children and Adults. London: Karnac.

Winnicott, D. W. (1960). The theory of the parent-infant relationship. In The Maturational

Processes and the Facilitating Environment. New York: International Universities Press, 1965. Acknowledgements

Браян Фельдман, Пало-Альто, Каліфорнія

Journal of Analytical Psychology, 2004, 49, 285–3 II

Переклад ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД