ІНСТИТУЦІЙНІ КОНФЛІКТИ В ЮНГІАНСЬКОМУ АНАЛІЗІ
Інституційні конфлікти в юнгіанському аналізі
Кеннет Айзолд (Kenneth Eisold), Нью-Йорк
Анотація: У цій статті досліджується, як інституційне життя аналітичної психології було обтяжене її історичними та триваючими зараз конфліктними стосунками з психоаналізом. З огляду на поділ в ідентичності Юнга, на духовного шукача й лікаря, що практикує психічне здоров’я, організації аналітичної психології неодноразово впроваджували цей поділ, що призвело до незрозумілості місії та неабиякого конфлікту. В Англії ці конфлікти призвели до розколів, в Америці вони вилилися у внутрішні конфлікти в навчальних закладах. Наведено приклади сфер конфлікту, а також пропозиції, щодо вирішення цих конфліктів шляхом більш відкритого їх визнання.
І
Інституційне життя аналітичної психології із самого початку було охоплено внутрішніми протиріччями. Це навряд чи новина для тих, хто в ньому бере участь. Розколи всередині інститутів, що ведуть до створення нових інститутів, суперечки щодо ролі Цюріхського інституту в IAAP та інших його складових інститутах, труднощі у встановленні узгодженості, навіть неузгодженість всередині навчальних закладів, усе це є знайомим аспектом професійного життя юнгіанського аналітика, особливо для того, хто взяв на себе певну управлінську відповідальність (Kirsch 1995).
Але в очах освіченої громадськості ці конфлікти були породжені конфліктом між юнгіанцями та фрейдистами. Юнгіанці, часто все ще сприймаються, як відгалуження раннього психоаналітичного розколу. Елленбергер (1970) енергійно протестував проти такого сприйняття: «Ні Адлер, ні Юнг не є «психоаналітичними відхиленнями», а їхні системи не є простими спотвореннями психоаналізу» (с. 571). Але це мало вплинуло на ситуацію.
Психоаналітичний розкол нависає над подальшим розвитком, навіть для юнгіанців.
Фордхем (Michael Fordham) висловив свою думку про це з винятковою відвертістю: уява про особисту й наукову несумісність Юнга з Фрейдом «було катастрофою, а частково ілюзією, від якої ми страждаємо й будемо і далі це робити, допоки не виправимо це» (1961)., с. 168).
 |
| Michael Fordham |
Метою цієї статті є в певному сенсі поєднати ці дві точки зору: історія та внутрішні конфлікти аналітичної психології були, напевно, сформовані обставинами його походження з психоаналізу та зв’язком із ним. Для аналітичної психології психоаналіз був одночасно дуже впливовим і ворожим, він являв собою усталену та конкурентну традицію психологічного лікування та одночасно, шкідливе джерело приниження та нехтування в бік юнгіанства. Вплив цього на аналітичну психологію був повсюдним і глибоким, хоча й не завжди легко розпізнаваним і, безперечно, дуже по-різному відчувався в різних секторах юнгіанського співтовариства — це тема, яку я збираюся досліджувати в цій статті. З іншого боку, з погляду психоаналізу, аналітична психологія є девіантною та маргінальною сутністю, як така, вона не позбавлена впливу чи сили (Gallant 1996), але, здебільшого, не включається в обговорення та дебати психоаналітичного кола. Вплив цього на психоаналіз, що теж був чималим, хоча й без широкого розголосу — це тема, яку я досліджую в паралельній роботі.
Рання історія конфлікту між Фрейдом і Юнгом, ймовірно, занадто добре відома, щоби її переказувати. Але в цій історії є два важливі моменти, які, на мою думку, потребують наголосу. Вони стосуються інституційної основи первісного розколу, а не теоретичних розбіжностей. І того важливого життєвого «уроку», який, на мою думку, Юнг отримав із досвіду цього інституційного розколу і який потім, застосував у своєму планування інституційних структур, необхідних йому для подальшої роботи.
“Таємний комітет” був створений, щоби замінити Юнга (Grosskurth 1991, 1998). Джонс (Ernest Jones) запропонував це влітку 1912 року і Фрейд охоче схопився за цю ідею. Проблема, яку вирішував цей план, полягала в поведінці Юнга, як президента Міжнародної психоаналітичної асоціації (IPA). У своєму листі, який був розісланий новому «неофіційному внутрішньому оточенню», Джонс висловив свій «песимізм» щодо «людини, яка має керувати товариством наступні тридцять років», зазначивши, що «Юнг зрікається своєї посади» (Paskauskas 1993, с. 146). Терміновість дій заколотників була зумовлена тим, що Юнг несподівано поїхав до Америки читати лекції та приймати пацієнтів, в результаті чого, відклав Конгрес 1912 року. Як чітко нарікав Джонс у тому самому листі до Фрейда, «багато людей ставлять свою особисту персону на перший план і перекладають виконання обовʼязків на підлеглих» (с. 145). (Для додаткового погляду на те, як справи IPA могли перейняти напруженості між Фрейдом і Юнгом, див. Kuhn 1998.)
 |
| Сидять: Sigmund Freud, G. Stanley Hall, C. G. Jung; Стоять: Abraham A. Brill, Ernest Jones, Sándor Ferenczi, вересень 1909 |
Юнг ніколи не був, особливо ефективним лідером. Як одного разу Фройд поділився з Ференці (Sándor Ferenczi), через чотири місяці після пропозиції Джонса: «Я обдурив сам себе в одному питанні, оскільки вважав його (Юнга) природженим лідером, який завдяки своєму авторитету, може позбавити нас багатьох помилок…» (Brabant et al. ін., 1993, с. 434). І, справді, Юнг, можливо, був харизматичним, але йому бракувало терпіння й такту, щоби керувати великою організацією. Майже із самого початку свого президентства Юнг не тільки затягував при виконанні своїх обов’язків, але й уміло відчужував від себе тих самих людей, підтримку яких, йому потрібно було б культивувати, щоби досягти успіху у своїй роботі (Paskauskas 1988; McLynn 1996). І, що не дивно, Джонс був першим поміж тих, кого Юнг найбільше зневажав.
Це, було головне питання: здатність і бажання Юнга діяти, як лідер руху Фрейда та бажання інших учнів Фрейда давати змогу йому відігравати цю роль, а зовсім не теоретичний нонконформізм (див. Степанський 1976). Фрейд вирішив змінити Юнга. Більше того, члени Секретного комітету були повністю скоординовані у своїх зусиллях, бажаючи витіснити свого суперника і впевнитися, щоби ніхто інший (крім них) не зайняв його місце. Занурені у власні підозри та змови, Фрейд і його новий “Таємний комітет” швидко охопили параноїдальні страхи щодо планів Юнга захопити психоаналітичний рух, вони, здається, спроектували свої власні амбіції та страхи на самого Юнга, будуючи його образ, як амбітного й безжального лідера в той час, коли він був, насправді, здивований і скривджений опозицією, яку він сам породив, амбівалентно зберігаючи свою відокремленість від Фрейда, і намагаючись утримати себе цілісним.
Фрейд хотів зберегти своє володіння психоаналізом і з цією метою контролювати своїх учнів (див. Roustang 1982). Але, хоча це, безсумнівно, було так, важливо мати на увазі, що й Альфред Адлер, і Юнг були висунуті, як лідери психоаналітичних установ, як наступники Фрейда, і що їхня здатність досягати успіху залежала від бажання інших йти за ними. У випадку з Адлером, я вважаю, його колишні послідовники знищили його, скориставшись проблемою теоретичних розбіжностей, щоби повернути Фрейда до влади (Eisold 1997). У разі Юнга, улюбленого й обраного «наслідного принца», це була група найближчих послідовників Фрейда, які об’єдналися і, за власної активної співпраці Юнга, скинули його.
На Юнга глибоко вплинули ці події. Як він сказав у «Спогадах, сновидіннях, роздумах» (1961), це «загрожувало психозом», але він намагався втримати цілісність. За порівняно короткий термін, він відмовився від редакції Jahrbuch, свого президентства в IPA, він залишив місцеве товариство в Цюріху, яке він заснував, він залишив свою університетську професорську посаду і прийняв заборону Фрейда на використання терміну «психоаналіз». На той момент, коли в 1916 році Юнг вийшов зі свого періоду «дезорієнтації» й «розгубленості», те, що залишилось Цюріхським психоаналітичним товариством, здається, розчинилося в серії поодиноких неформальних і нечастих зустрічей. На його місці він створив «Психологічний клуб», який ретроспективно назвав «тихим експериментом у груповій психології» (Jung 1959, п. 887). Членство в клубі було поширено лише на тих, хто «продемонстрував здатність споглядати за несвідомим, демонстрував реальну цікавість та виявляв чутливість до людських стосунків» (Samuels 1994, p. 138).
Як записав Юнг у своїх нотатках, що він написав перед доповіддю, яку представив Клубу в 1916 році: «Це спроба працювати разом, як люди, що пройшли аналіз… Ми були знайомі в аналізі дотепер, лише з функцією особистісно-колективного (аналітик і пацієнт), так само, як ми багато дізналися про саму індивідуальну функцію. Але ми нічого не знаємо про колективну функцію індивідів та її властивості. Через це потрібно зробити цю практичну спробу, оскільки інших можливостей здобути цей досвід немає» (Shamdasani 1998, p. 24). Як сказав Фордхем набагато пізніше: «не потрібно було мати професійного статусу, а членство не було кваліфікацією для практики психотерапії» (1979, с. 279). Це була група, зібрана разом, щоби підтримати членів у їхньому власному духовному та психологічному розвитку. Роблячи це, вони також підтримають Юнга й забезпечать форум зібрань для викладення ним своїх думок (Для більш конспірологічних точок зору див. Noll 1997a, 1997b). У цьому сенсі Клуб дуже сильно відрізнявся від Міжнародної психоаналітичної асоціації чи Віденського психоаналітичного товариства.
У своїй новій організації, уникаючи професійної зосередженості та повністю роблячи наголос на взаємній підтримці та духовному розвитку, він сподівався уникнути повторення організаційних небезпек, яких він зазнав. Що ще важливіше, я вважаю, що він намагався створити для себе прихисток від травми, яку він щойно пережив під час подій у IPA.
Клуб проходив через багато перипетій, які відображали відсутність конкретного напряму діяльності та чітко вираженої мети. «Створюється враження помітного браку соціальної згуртованості» (Shamdasani 1998, p.76).
 |
| Sonu Shamdasani |
І, справді, сам Юнг подав Клуб на два роки. Але жодної іншої офіційної організації, пов’язаної з Юнгом, не існувало до закінчення Другої світової війни.
Ця неформальна домовленість мала недоліки. З одного боку, це означало, що було надзвичайно важко стати акредитованим аналітиком-юнгіанцем. «Як хтось ставав аналітичним терапевтом у ті часи незрозуміло, і тому це треба розглядати, переважно, як покликання, хоча існував неписаний закон, згідно із яким будь-яка людина, яка хоче називатися юнгіанським аналітиком, повинна була приїхати до Цюриха, налагодити стосунки із самим Юнгом, а також пройти аналіз із ним самим або з одним чи кількома його близькими колегами» (Fordham 1979, p. 280). Унаслідок, звичайно, хоча Юнг, явно відмовився від бажання створити програму навчання, яка заохочувала б формування «учнів», за допомогою такого неформального методу він фактично здійснював винятковий контроль над тими, хто хотів би навчатися його методам.
Крім того, як зазначив Семюелс [Andrew Samuels] (1994), ця «затишна клубна обстановка» була «безсумнівно, пронизана невирішеними переносами та контрпереносами» (с. 139). Семюелс додав: «Щоби краще зрозуміти, що відбувається між часто ворогуючими членами клубу, використовувалися психологічні практики і концепції. З розповідей людей, які там перебували, складається враження свого роду терапевтичної спільноти» (с. 139).
Легко помітити, що ці обставини, хоча і складні для його послідовників, дуже захищали самого Юнга. Хоча він, можливо, свідомо намагався уникнути таких професійної конкуренції та суперництва, які були характерні для психоаналітичної політики, у якій він брав активну участь, а також обмежити ідеалізацію лідера, яку, на його думку, культивував Фрейд, він опинився в «тихому експерименті» Клубу, створюючи для себе майже герметично безпечне середовище.
Я не маю на увазі, що це був свідомий план із його боку. Частково, на мою думку, це відображало потребу тендітного Его в періоді відновлення, з часу, коли йому «загрожував психоз». Ми не маємо остаточної біографічної інформації про Юнга, особливо в цей період його життя, але є підстави вважати, що він оточував себе відданими, переважно жінками-помічниками, і з їхньою допомогою він повернувся до психологічного одужання (McLynn 1996). Заснування Клубу за допомогою грошей Едіт МакКормік цілком могло бути частиною цього процесу.
 |
| Edith McCormick-Rockefeller, меценат Цюріхського клубу |
Ці події неминуче визначили юнгіанців зовсім інакше, ніж фрейдистів. Хоча Юнг, можливо, і далі продовжував розглядати себе, як вченого, що розширює кордони людського знання, і шукав можливості вплинути на своїх колег-медиків, для освіченої громадськості його рух загалом здобув оцінку, як дилетантський та містичний. Не маючи формальної підготовки, його послідовники, які хотіли зробити кар’єру в галузі психотерапії, не мали повноважень і страждали в порівнянні зі своїми психоаналітичними конкурентами. Разом з тим, ті послідовники, які з ентузіазмом, хоча й недискримінаційно цікавилися містичними та паранормальними явищами, а також мали гроші на задоволення цих інтересів, отримали доволі значну популярність свого часу. В очах освіченої публіки Фрейд, можливо, був батьком-тираном, але він хоть щось відстоював і мав певні стандарти. Порівняно з Юнгом, який здавався мрійливим, імпульсивним і непрактичним.
Упродовж 1920-х і 1930-х років психоаналітики створювали навчальні інститути в Берліні, Відні, Лондоні, Будапешті, Нью-Йорку, Чикаго, Вашингтоні та Бостоні. Вони значно збільшили кількість своїх фахових журналів, налагодили зв’язки з медичними організаціями, продовжували організовувати міжнародні конгреси. Вони наполегливо працювали над розвитком професійної ідентичності. Юнгіанці, навпаки, розширювалися неформально: «Те, що зазвичай відбувалося, так це те, що після завершення їх аналізу та навчання в Цюріху люди поверталися до своїх країн походження, де вони створювали практику і згодом організовували клуби за зразком Цюриха. До Другої світової війни клуби існували в Лондоні, Нью-Йорку, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі, Берліні, Римі, Парижі та Базелі, а також у Цюріху» (Samuels 1994, p. 139). Час від часу відбувалися «семінари», на яких виступав Юнг і були деякі регулярні заплановані зустрічі, як-от зустрічі в Ераносі, але загалом вони відбувалися лише на запрошення. Лише після Другої світової війни з’явилися юнгіанські навчальні інститути. Кірш (2000) стверджував: «Лише із заснуванням Міжнародної асоціації аналітичної психології (IAAP) в 1955 році повноваження щодо акредитації були остаточно передані від особисто Юнга до професійній асоціації» (стор. 17).
II
Цей початок інституційної історії аналітичної психології мав глибокий вплив на її розвиток. З одного боку, це починалося переважно й зухвало непрофесійно. З іншого боку, можна сказати, що психоаналітична «тінь» аналітичної психології, тим не менш, зберігалася у формі аналітиків, які прагнули навчання та легітимності повноважень. Багато з них були психіатрами, які займалися розробкою клінічної практики, знаючи про підготовку та визнання, які були доступні їхнім фрейдиським колегам і все більше, усвідомлюючи недоліки у власній професійній підготовці та становищі.
Самуельс (1994) описав цей процес «професіоналізації». Зазвичай, медична група відділялася від клубу, а потім, після певного періоду конфлікту, породжувала товариство або інститут, присвячений професійній підготовці:
Наприклад, у Сан-Франциско клуб, заснований у 1939 році, породив Медичне товариство аналітичної психології в 1943 році, а в 1963 році, після подальших розробок, був заснований Інститут К. Г. Юнга в Сан-Франциско. У Нью-Йорку в 1936 році був створений Клуб Юнга, в 1946 році — Медичне товариство, і після певних перипетій у 1963 році почалося професійне навчання. У Берліні, Парижі та Римі формування професійних товариств почалося лише після Другої світової війни.
(стор. 139)
Згідно з Фордхемом (1979), до Другої світової війни в Англії були сформовані дві групи тих, хто цікавився кар’єрою юнгіанських аналітиків: медична група «Медичне товариство аналітичної психології» і група неспеціалістів. Війна затримала плани, але вони вирішили об’єднатися під керівництвом медиків і здобути схвалення Юнга.
Багато в чому лондонські аналітики зробили саме те, чого прагнув уникнути Юнг, вони формували школу аналітичної психології. Проте його згоду на те, що робилося, було досягнуто, і він став першим президентом, проте зазначаючи, що він не зможе брати активну участь у роботі Товариства. Очевидно, що він був неоднозначний до цієї ідеї, і, коли йому написали про відкриття клініки, він заявив бурхливий протест, але тут знову його переконали дозволити використовувати своє ім’я… Таким чином, клініка К. Г. Юнга була створена зі схвалення майстра.
(стор. 283)
В іншому місці, однак, Фордхем пояснює, що було прийнято навмисне й суперечливе рішення не називати Товариство на честь Юнга:
Я б не виконував функції глави та не допомагав будувати структуру організації, якби культ особистості Юнга не чинив опір так сильно.
(Fordhem, 1993, с. 133)
Безсумнівно, таке ставлення сприяло напруженню, яке виникло між Клубом і Товариством. З одного боку, за словами Семюелса, «була негативна реакція всіх членів Клубу на професійних аналітиків» (1994, с. 141). З іншого боку, «також складалося враження, що до 1944 року аналітики, якось соромилися членів клубу» (с. 142). Плаут відверто зауважив: «Клуб треба було залишити позаду, інакше фрейдисти ніколи б не сприйняли нас серйозно (Samuels 1989, p. 179).
Як зазначив Семюелс (1994):
Лондонське товариство аналітичної психології пішло за Британським психоаналітичним товариством, коли воно склало свою конституцію в 1946 році, і номенклатура багато в чому стала ідентичною.
(стор. 146)
До того ж, коли були розроблені критерії підготовки кадрів, Товариство прийняло кілька ключових суперечливих рішень у відповідь на потреби в навчанні, які посилили напруженість не тільки між Товариством і Клубом, але і всередині Товариства, між аналітиками, які вже раніше пройшли навчання в Цюріху й новою групою під керівництвом Фордхема: зосередженість на перенесенні, регресії та інфантильному матеріалі, збільшення кількості аналітичних сеансів на тиждень, оцінювання кандидатів тільки аналітиком, що пройшов навчання у цьому закладі і мінімізація необхідної «освіти» аналітика. Усе це, цілком зрозуміло в контексті традиційних психоаналітичних тренінгових практик, про які юнгівські аналітики добре знали, але вони являли собою значні відхилення від традиційної юнгівської традиції.
З іншого боку, Цюріхський інститут, заснований у 1947 році, став притулком юнгівської традиції. За словами Кірша:
 |
| James Kirsch |
Цюріхський інститут був місцем навчання, тут можна було б провести аналіз із безпосереднім учнем Юнга, можливо було, також побачити самого Юнга, ще Інститут у Цюріху, безперечно, був орієнтований на іноземних студентів.
(1996, с. 573)
Тут, до недавнього часу, наявність психоаналітичної практики мало на що впливала. Таким чином, конфлікт між Клубом і Товариством у Лондоні йшов паралельно, нарощуючи ймовірність розриву з Цюріхом. По суті, на цьому етапі існувало Лондонське товариство аналітичної психології під керівництвом Фордхема, яке намагалося розвинути можливість аналітичної психології, як клінічної дисципліни, навчаючись усьому в психоаналітиків і підтримуючи тісний контакти з ними, і Цюріхський інститут, який намагався базуватися, більше на власних клінічних практиках і переконаннях Юнга.
Фордхем (1993) описав свого роду «кризу ідентичності» Товариства через його зростаючу «відсутність інтересу до Цюріхської точки зору», стан справ, який він намагався виправити, запросивши відомих аналітиків із Цюріхського інституту приїхати до Лондон читати лекції.
Але наші члени вважали, що вони (з Цюріха) клінічно наївні, і демонстрували зневажливе і критичне ставлення, що створило погану атмосферу.
(стор. 129)
Лондонські юнгіанці під керівництвом Фордхема зазначили клінічну неадекватність цюріхських юнгіанців водночас із тим, що вони вважали зарозумілістю та роздутим почуттям влади. З іншого боку, вони зіткнулися зі звинуваченням у тому, що вони «антиюнгіанці» (стор. 131), і вони, стали схильні до сумнівів, щодо власної ідентичності, як юнгівців.
Ситуація в Лондоні надала унікальні можливості для такого розвитку подій. Інституційні зв’язки між юнгіанськими аналітиками та членами Британського психоаналітичного товариства через Британське медичне товариство, а також зв’язки через Інститут Тавістока зробили можливими зв’язки та співпрацю. Фордхем (1979), описуючи симпозіуми, організовані Медичною секцією Британського психологічного товариства в 1950-х роках, на теми, що цікавлять психоаналітиків та аналітичних психологів, помітив, що
стало здаватися, що старі поділки між двома дисциплінами були в процесі розпаду, через нове мислення, яке відбувалося з обох сторін. Отже, хоча розділення зберігалося формально, їх наукова основа була менш значущою.
(стор. 293)
І цьому, можливо, сприяв той факт, що розкол між Фрейдом і Юнгом, який історично відбувся у Відні та Цюріху, знайшов у Лондоні більш нейтральну територію для певного ступеня зближення.
Водночас, звісно, такі тенденції також створювали напругу та занепокоєння всередині кожного табору навколо їхньої лояльності та ідентичності. Деякі члени Британського психоаналітичного товариства, витримавши бурю їхніх «суперечливих дискусій», могли вважати проблему співпраці з юнгіанцями порівняно незначною. Не дивно, що кляйніанці та представники школи Міддл знайшли спільну мову в дослідженнях зі своїми юнгіанськими колегами. Але, з іншого боку, Гловер (Edward Glover), пішов у відставку унаслідок «суперечливих дискусій», піднявших питання, щодо «неминучої необхідності» вибору співпраці або з Фрейдом, або з Юнгом (Glover 1950). Згодом, ініціативи, щодо вивчення спільних тем майже повністю зникли.
Напруга всередині SAP зросла між тими, хто слідом за Фордхемом цікавився зв’язками з психоаналізом, і тими, хто був більш лояльним до Цюриха. Адлер (Gerhard Adler) та інші, стурбовані конкретною позицією Фордхема, щодо повного пристосування до психоаналізу, відчували, що це дедалі більше й більше суперечать політиці SAP.
Унаслідок однієї події, обурений тим, що він вважав зневагою до себе коментар Фордхема, щодо його інтересу до дослідження «нумінозного» (Stone 1998), Адлер прискорив розрив і сформував Асоціацію юнгіанських аналітиків (AJA) в 1976 році з метою викладання, як він сказав, «психології Юнга в нерозведеній формі» (Adler 1979, p. 117; Casement 1995).
 |
| Gerhard Adler |
Хоча цей розкол часто розглядався, як питання конфлікту особистостей, я вважаю зрозумілим, що він представляв тривалі розбіжності між тими, хто намагався встановити зв’язки з психоаналізом і традиційною юнгівською практикою. Не може бути простих рішень таких складних дилем.
Усе стає більш зрозумілішим у світлі подальшого розколу всередині AJA. Після 1976 року більшість тих, хто повернувся до Англії після навчання в Цюріху, «більше тяжіли до AJA» (Casement 1995, стор. 336), наполягаючи на тому, щоби тим, хто навчався в Цюріху, автоматично надавалося повне членство в AJA. Адлер чинив опір цьому кроку. Але в 1982 році в AJA теж стався розкол, і була сформована нова група, Незалежна група аналітичних психологів (IGAP), що представляла психологію Юнга в ще менш розведеній формі. IGAP, шукаючи підтримки в інших міжнародних колег, переніс цю суперечку до Міжнародної асоціації аналітичної психології (IAAP) в 1983 році.
Створений у 1955 році, щоб об’єднати та регулювати нові юнгіанські навчальні інституції, IAAP був логічним місцем для лондонських «професіоналів», щоби вирішити свої суперечки. Як сказав Кірш (1995):
IAAP… представляє юнгіанську аналітичну психологію, як сферу професійної практики… Для тих із нас, хто практикує, як аналітики, а не просто «слідує юнгівській думці», IAAP має функцію сказати: (1) ми принаймні пройшли певний загальний знаменник навчання, (2) наша аналітична спільнота визнає нас практиками з гарною репутацією, (3) нас зворушує на глибокому рівні те, що говорить аналітична психологія.
(стор. 247)
На Єрусалимському конгресі 1983 р.
AJA зіткнулася з чисельними заявами про виключення від незгодних членів AJA, серед яких була половина членів-засновників і половина наявних членів.
(Стоун 1998, с. 12; Кейсмент 1995, с. 337)
Рішення, яке зрештою було знайдено на Конгресі 1986 року в Берліні, полягало в тому, щоб акредитувати не тільки AJA та IGAP, а і Юнгіанський відділ Британської асоціації психотерапевтів (BAP), разом із, звичайно, SAP. Отже, чотири конкуруючі юнгівські навчальні товариства в Лондоні отримали акредитацію, три з них знаходились на роздоріжжі між юнгіанською «ортодоксальною» думкою та співпрацею із психоаналітиками в часи історії їхнього розколу.
Цікаво, що юнгіанська секція BAP виступала за співпрацю з психоаналізом, оскільки вони були інституційно віддані структурі, у якій паралельно існували навчальні тренінги й за Фрейдом, і за Юнгом. Дійсно, вони вже налагодили тісні зв’язки з SAP, а пізніше з іншими юнгіанськими тренінг-центрами в Лондоні. Фактично вони потрапили до групи, яка шукала співпраці. Але, як зауважив Соломон (особиста комунікація, 1999), теоретична та клінічна співпраця була, здебільшого, односторонньою: юнгіанці прагнули включити ідеї Фрейда, тоді як фрейдисти виявляли незначний взаємний інтерес, якщо взагалі не проявляли жодного зацікавленості.
Напруга та розриви між навчальними закладами, які так помітно відбувалися в Англії, були не менш представлені і в Америці, хоча вони набули дещо інших форм. Кірш (1996) зазначив, що, як і в Англії:
З часом від відповідних клубів відділялись професійні аналітичні товариства. Процес розставання між ними часто був повний напруженості.
(стор. 570)
По мірі розвитку та зростання професійних товариств це посилювало внутрішні конфлікти та напругу.
Як і в Англії, зберігалася напруженість у відносинах із Цюріхом. Випускники Цюріхського інституту з Америки поверталися зі свого роду «психічною інфляцією»:
Оскільки вони “пили воду з джерела”, вони відчували, що дійсно розуміють колективне несвідоме в більшості його аспектів, і, вони особливо вірили, що розуміють процес зцілення. Здавалося, що ці випускники мали більшість відповідей і вони були впевнені, що ті з нас, хто не проходив навчання в Цюріху, насправді не зрозуміли Юнга.
(Кірш, 1995, с. 240)
отже,
Між наявною місцевою групою і прибувшим випускником Цюриха часто виникала напруга, а не рідко — взаємна підозрілість… Швидко розвивалися ревнощі, заздрість, суперництво та твердження щодо того, хто представляє справжню юнгіанську позицію.
(Кірш 1995, с. 243)
Це посилювалося, як також зазначає Кірш, тим, що часто американці, які їдуть до Цюриха на навчання, є тими, хто не мав відповідної кваліфікації для навчання в Америці. Таким чином, вони повертаються, шукаючи кваліфікації у своїх місцевих колег, надуті та зарозумілі від своєї подорожі та доторкання «до джерела» й на яких дивляться з глибокою підозрою та застереженням.
Особлива роль Цюріхського інституту в цьому конфлікті випливає з його ролі «Мекки» аналітичної психології. Тобто так само, як емігрантські віденські аналітиків в Англії та Америці здобули свій особливий статус, як апостолів Фрейда, носіїв харизматичного авторитету Фрейда (Eisold, 1998), особливий статус і організаційні права випускників Цюриха випливали з неповністю оплаканої прихильності до Юнга.
У такий спосіб, вони і далі продовжували впроваджувати певний рівень контролю над професіоналізацією у юнгіанському аналізі, що іноді, відбувався в прямій суперечності з професійними стандартами, встановленими деінде. І, я вважаю, подібно до того, як професійні юнгіанські інститути не могли позбутися своєї, неповністю оплакованої прихильності до Юнга, вони були неоднозначно зобов’язані шанувати особливу владу, надану Цюріхом.
У наслідок вони вважали себе зобов’язаними змиритися з цим у кожному конкретному випадку, оскільки кожен випускник Цюриха просив інтегруватися та прийняти його в місцеву спільноту. Отже, випускники Цюриха неодноразово поверталися в ренегатську спільноту професійних аналітиків, а місцева громада спокутувала свою незалежність і окремі стандарти. Таким чином, у юнгіанських інститутах було дозволено співіснувати різним наборам стандартів і професійних очікувань, підживлюючи внутрішні конфлікти та сприяючи розбрату.
Ця амбівалентність ставлення поширюється, принаймні в Америці, і на сам IAAP. Як зауважив Кірш (1995):
Наразі в Сполучених Штатах не існує офіційної, функціонуючої національної організації аналітиків-юнгіанців… Тому IAAP має слабкий авторитет, який більшість американських членів схильні свідомо заперечувати.
(стор. 245)
І можливо, що це свідоме заперечення авторитету IAAP в Америці пов’язане з тим, що воно містить інституційну аномалію: тобто випускники Цюріхського інституту, незалежно від рівня їхньої професійної підготовки, автоматично атестуються, як юнгіанські аналітики IAAP. Дедалі більше американські інститути, які проводять навчання з аналітичної психології, вимагають певної форми клінічної сертифікації, як передумови для прийняття, натомість Цюрих ні.
Отже, в американських інститутах конфлікт між традиціоналістами або «класицистами», за класифікацією Семюелса 1995 року, і «девелопменталістами» (школа розвитку), тими, на кого сильно вплинув психоаналіз і які прагнуть продовжувати тяжіти до нього, як правило, містився в кожному інституті (Samuels 1985, 1996). Не було великих історій розколу, але були суттєві докази амбівалентності та внутрішнього конфлікту, болісно інтеріорізованого. Різні погляди співіснують із тонко прихованою ворожістю. Це, по-своєму, часто підриває здатність інститутів розвиватися та ефективно функціонувати. Рішення приймаються, а потім скасовуються, коли нові фракції приходять до влади і відмовляються їх виконувати, або просто ігнорують і забувають їх. Члени легко «вигорають», відчужуються, невдоволено й неохоче беруть на себе відповідальність за таких обставин. Часто, як наслідок, функції управління мають тенденцію взяти на себе авторитарні лідери, які втручаються й рятують сварливих і неефективних членів від самих себе.
III
Давайте повторимо цю послідовність розщеплень і детальніше окреслимо весь процес.
Відправною точкою є відсторонення Юнга від його керівної позиції і твердження Фрейда про своє право власності на психоаналіз. Ця травматична подія призвела до глибокого внутрішнього розділення особистості Юнга. З одного боку, є та частина ідентичністі духовного шукача, дослідника міфів і архетипів, яка не може бути вміщена в психоаналіз, як систему сформовану й контрольовану Фрейдом. Це та сторона Юнга, яка привела його до створення своїх клубів, його «експерименту», до написання його численних книг про символи і, зрештою, до семінарів та інших форумів, на яких він узяв на себе роль вчителя. Це більш публічна і відома сторона Юнга.
Інша сторона Юнга, психіатра і психотерапевта, «пораненого» соратника Фрейда, розвивалася в більш прихований і таємний спосіб, плекалася в неформальній мережі відданих послідовників, багато з яких були жінками непрофесіоналами. У цьому більш приватному світі він міг би підтримати свої переконання, сформовані через його травматичні стосунки з психоаналізом, що аналіз має бути покликанням, а не професією, покликанням, яке вимагає особливих дарів почуття обовʼязку і проникливості, а не навчання й оцінювання. Ця неформальна організаційна мережа залежала від особистого контакту з Юнгом, який уповноважував людей практикувати через листи, які він їм писав, як свідчення про їх психологічний і духовний розвиток. У цьому захищеному світі він також міг би спробувати захиститися від напруженості та конфліктів переносу та контрпереносу, культивуючи свою особливу, ідеалізовану позицію, пропагуючи багаторазове одночасне лікування, стверджуючи привілейовану конфіденційність аналітичних стосунків та суворо обмежуючи свої публічні комунікації на тему лікування.
Водночас, ця сторона Юнга, як клініциста й наставника, укоріненого в емпіричному та науковому підґрунті, була досвідчена та неймовірно інформована. Хоча він неоднозначно ставився до вивчення переносу та контрпереносу, він наполягав на необхідності аналізу самих аналітиків. І, хоча він повставав проти запровадження офіційного навчання, він врешті погодився на створення навчальних інститутів спочатку в Лондоні, а потім у Цюріху.
Ми бачили напруженість і конфлікти між клубами та професійними інститутами, що відображають цей розкол між двома сторонами професійної ідентичності Юнга. Ці розколи підтримувалися й посилювалися, зазвичай, розбіжними та конкуруючими інтересами залучених груп. Таким чином, хоча розколи, можливо, виникли внаслідок поділу ідентичності Юнга, вони почали жити власним життям, оскільки професійні психотерапевти боролися з членами клубу та духовними послідовниками за спадщину Юнга. До того ж, як ми бачили, між двома групами виникла напруженість, яка виникла через несумісність їхніх різних місій. Для професійних терапевтів аматорські та ентузіастські члени клубу були збентеженням, скомпрометувавши їх претензії на професійне визнання. Для членів клубу заява професіоналів була необґрунтованою узурпацією влади, зневажаючи їх, принижуючи до статусу простих «пацієнтів».
Як ми бачили, цей конфлікт був перенесений на різні навчальні заклади, які борються за їхній інтерес до (за лояльність до) Юнга та їхню зацікавленість (і конкуренцію з) психоаналізом. В останні роки, як зауважив Фордхем, з’явилося «нове мислення». Паралелі між Кляйніанством та іншими теоретиками об’єктних відносин продовжують досліджуватися (Astor 1995; Solomon 1997; Knox 1997, 1999), у той час, як інші паралелі з Віннікотом і Біоном розвиваються (Samuels 1995). В Америці вплив Кохута було відмічено разом із недавньою теорією об’єктних відносин через роботу Гротштейна та Огдена (Kirsch 1996). Водночас нове мислення призвело до переформулювання таких традиційних юнгівських уявлень, як архетипи, зробивши їх більш доступними та сумісними із сучасним базовим психоаналітичним мисленням.
Більше того, в Америці старі заборони на термін «психоаналіз» були розмиті: авторські права, схоже, втратили чинність. На цей момент Інститути К. Г. Юнга в Нью-Йорку, Чикаго та Лос-Анджелесі є складовими товариствами Національної асоціації розвитку психоаналізу, як і Інститут Альфреда Адлера в Нью-Йорку, що означає, що вони шукали та отримали акредитацію, як «психоаналітичні» інститути. Я не вірю, що це означає, що ідентичність цих інститутів, як організаційних частин аналітичної психології більше не має значення, але є їх більша і старіша ідентичність, яку вони відновлюють. У 1996 році цілий випуск «Психоаналітичного огляду» був присвячений «постюнгіанській думці», а «Психоаналітичні діалоги» опублікували постюнгіанські питання в травні/червні 2000 року.
Але, як зазначив Кірш у своїй промові на конференції 1996 року в Себаско, штат Мен, організованій The Journal of Analytical Psychology про дослідження зв’язків із психоаналізом:
Оскільки психоаналітики в цілому так мало знають Юнга та юнгівську літературу, існує потенційна небезпека того, що наша унікальність може загубитися. З іншого боку, більшість із нас має певні практичні знання про психоаналіз у різних його формах і дуже раді охопити його велику частину. Чи буде зроблено щось у нашому напрямку?
(Кірш 1997, с. 24)
Нещодавно Семюелс (1998) припустив, що розкол у всьому світі юнгівської спільноти стає все більш вираженим. У той час, як у 1996 році він усе ще бачив три школи юнгіанської думки, тепер він бачить чотири:
Класична та школа розвитку залишилися майже такими, як були… Але є дві нові школи, які варто розглянути, кожна з яких є екстремальною версією однієї з двох досі існуючих шкіл, класичної та розвитку. Я називаю ці дві крайні версії юнгівським фундаменталізмом, з одного боку, і юнгіанським злиттям із психоаналізом, з іншого.
У ілюстративних прикладах, які надає Семюелс, юнгіанський фундаменталіст не знає деяких найпростіших випадків Фрейда, тоді як «юнгіанський психоаналітик» дотримується моделі лікування, яка майже повністю зосереджується на процесі та майже повністю ігнорує зміст.
Хоча класична та школа розвитку боролися одна з одною, вони принаймні зберегли певне розуміння позицій одна одної. У процесі, який описує Семюелс, екстремальна фундаменталістська та психоаналітична школи не тільки повністю відчужені одна від одної, але, здається, вони також інкапсулювали себе. В одній із них зник Фрейд, з іншого боку, інтерес Юнга до дослідження глибинної психології є неактуальним.
Зовнішні чинники сильно загострили ці конфлікти. В Англії розкол у Раді Сполученого Королівства з психотерапії (UKCP), що призвів до утворення Британської конфедерації психотерапевтів (BCP), вбив ще один клин між SAP і BAP, з одного боку, і AJA і IGAP з іншого (Casement 1995). Це, у свою чергу, поставило під сумнів і суттєво підірвало добру волю, яка почала розвиватися в Umbrella Group, створеній для спроби з’єднання чотирьох існуючих юнгівських інститутів у Лондоні (Stone 1998). Знову ж таки, основна проблема пов’язана з професійним становищем і статусом. У цю епоху зростаючої конкуренції серед лікарів, що практикують лікування психічного здоров’я, стало більш важливим бути і виглядати більш жорстким і вимогливим у підтримці стандартів підготовки, щоби зберегти свою конкурентоспроможність. Ті, хто традиційно більш суворі у своїх стандартах підготовки і, крім того, тісно пов’язані з психоаналізом у своєму інституційному розвитку намагаються відрізнитися від тих, хто здається їм іншим.
Для порівняння, основним питанням у Сполучених Штатах є зростаюча вимога урядів штатів, щодо ліцензування лікарів, що практикують психічне здоров’я. Щоби дотримуватись вимог, інститути будуть стикатися з тиском не лише змінювати політику прийому, яка вже тривала, приймаючи лише тих, хто матиме право на ліцензування, а й позбавляти повноважень деяких викладачів та керівників, які зараз займають тренінгові ролі, але не відповідають державним вимогам стандартів. Зростання конкуренції та успіху неминуче веде до суворих стандартів підготовки та більшого регулювання.
Це суттєво впливає на основне фундаментальне питання для юнгіанців, щодо їхньої власної ідентичності. Первісний поділ у самому Юнгу між духовним шукачем і цілителем та професійним терапевтом, який згодом розігрувався всередині та між інститутами, з питань їхньої ідентичності та місій, тепер увічнився та посилився через конкуренцію на ринку та державне регулювання. Окремим практикам стає надзвичайно важко розробляти власні теоретичні та клінічні синтези, а тим більше шукати і знаходити допомогу в інших, не замикаючись у власних інституційних анклавах. Позиції конкретизуються та закріплюються, коли фракції визначають себе в опозиції до інших фракцій.
IV
Ця ситуація визначає наростаючу кризу для аналітичної психології. З одного боку, потрібен більший ступінь творчого та інноваційного мислення, відверта дискусія, дебати та діалог необхідні для стимулювання нових адаптацій. З іншого боку, інститути часто паралізовані внутрішніми конфліктами й загрожують посиленням конкуренції та зовнішнього регулювання. Унаслідок вони стають менш здатними до співпраці.
Я думаю, що члени юнгіанських інститутів повинні працювати над цими дилемами колективно, щоби досягти працездатного розуміння, якщо не консенсусу. Проблеми мають бути чітко й без вибачень визначені, а потім відкрито обговорюватися з ними. Цей процес не може бути легким. Навчальні інститути, у кращому випадку, є вразливими організаціями. Вони залежать від добровільних пожертв часу, зусиль і грошей. Більше того, вони містять потужні лінії та пари між аналітиками та керівниками, з одного боку, та стажерами, з іншого, які викликають лояльність та пристрасті набагато сильніші, ніж ті, які викликає установа загалом. Як наслідок, членам інституту легко мінімізувати важливість своїх інститутів для себе, відокремитися або відмовитися від активної участі (Alphin 1999; Eisold 1994). Часто буває важко відрізнити реальні проблеми від «соціального захисного механізму» (Menzies 1967), який був створений для стримування тривоги та захисту існуючих умов емоційної стабільності. Процес зняття цих захисних сил не може обійтися без значного занепокоєння, а тим більше без конфліктів і болю.
Дозвольте мені спробувати навести деякі більш конкретні приклади тих питань, які порушує ця фундаментальна двозначність у професійній ідентичності юнгіанських аналітиків. Стоун і Дакворт (Stone and Duckworth) (1999) нещодавно порушили питання про частоту сесій лікування в аналітичній психології, а саме: який фактичний вплив різних частот на результати лікування? Це питання, яке обговорювалося вище, здебільшого визначається політикою підготовки різних інститутів, у яких навчалися різні юнгівські аналітики. Ця політика, у свою чергу, була сформована під впливом базового психоаналізу та тиску ринку на ці інститути. Таким чином, традиційні припущення про частоту, які пов’язані з різними формами професійної ідентичності, неминуче формують проблему і сприяють суперечкам. Чи може стати можливим на основі аргументованих теоретичних дискусій та реального клінічного досвіду розробити чітко юнгіанський набір точок зору на це питання? Я не маю на увазі, що має бути правило Юнга щодо частоти. Швидше, чи можна було б розробити набір питань або міркувань, щоб обдумати це питання, щоби підтримувати інформовані розмови, включаючи свідомі розбіжності?
Дозвольте підняти інше питання. При оцінюванні кандидатів під час навчання неминуче виникатимуть питання, щодо емоційної здатності деяких кандидатів до практики. Якщо оцінювач орієнтується на духовне зцілення, цілком, може бути тенденція розглядати кандидата, як «душу», що бореться, яка потребує терпіння, прийняття та підбадьорення. Можна підкреслити обов’язок спільноти підтримувати та утримуватися від залишення своїх членів. Якщо орієнтація, з іншого боку, є «професіональною», швидше за все, кандидату буде поставлено діагноз DSM IV щодо розладу характеру та поміщено на випробувальний термін, відправлено до досвідченого керівника або просто звільнено. Потреба спільноти підтримувати свою професійну репутацію в цьому випадку, може здатися першорядною. Це різні точки зору, обидві можна виправдати, але вони неминуче призведуть до конфлікту між тими, хто відповідає за прийняття таких рішень. Знову ж таки, чи можна було б розробити аргументовані розмови з таких питань, щоби ті, хто дотримується різних точок зору, не були демонізовані чи не кинуті на розрив?
Останній приклад: Комітет із питань освіти або навчальної програми, який відповідає за розроблення освітнього плану для кандидатів, які навчаються, має бути проінформований, розуміючи місію або головну мету інституту. Які цілі навчання? Якого типу практиків намагається розвивати інститут? Представники конкуруючих фракції всередині інституту з різними точками погляду можуть погодитися розділити пиріг, так би мовити, кожна фракція отримує певний контроль над кінцевим продуктом. Це зменшить і відкладе суперечки, але також забезпечить погано інтегровану навчальну програму, а також розгублених і відчужених кандидатів, які будуть і далі продовжувати суперечки своїх аналітиків і керівників.
Члени організації мусять мати спільне бачення мети організації, якщо вони хочуть працювати разом. Сподіваємося, вони не погодяться щодо того, як інтерпретувати це в окремих випадках, вони підкреслять важливість різних його аспектів і привнесуть у нього різні навички та цінності. Але якщо вони можуть домовитися про мету організації, вони зможуть знайти спосіб працювати разом.
І, безсумнівно, у різних інститутах виникатимуть різко різні й конкуруючі точки зору. Аналітична психологія може стати більш відкритою плюралістичною, оскільки психоаналіз став плюралістичним. Семюелс (1995) стверджував, що це не означає, що вони повинні бути скромними, інклюзивними. Справді, це може дозволити їм стати більш відверто бойовими:
Завдяки конкуренції та домовленості з іншими ми можемо дізнатися наші ідеї та нас самих краще і глибше.
(стор. 34)
Це, у свою чергу, відкриває можливість знову стати більш конкурентоспроможним із психоаналізом, але відкрито та в дусі взаємного розвитку.
Альтернативою протистоянню та вирішенню цих розбіжностей є триваюча фрагментація юнгіанського співтовариства та прогресуюче ослаблення багатьох інститутів. Звичайно, деякі інститути виживуть, але нинішня більша інституційна структура, яка їх підтримує та потребує, буде розмита. Психоаналіз також зазнає атаки і стикається з подібними штамами. Наш нинішній соціальний та економічний клімат не є гостинним для тривалого та глибокого психологічного лікування. Внутрішні конфлікти та слабкість лише зменшать спроможність інститутів творчо адаптуватися та виживати чесно.
У певному сенсі, «розкол» в ідентичності Юнга надав і надає аналітичній психології унікальну можливість розвивати «нове мислення» про динамічну психотерапію. Якщо психоаналіз страждав від занадто великого авторитарного централізованого контролю та однорідності, аналітична психологія була поставлена перед протилежною проблемою. Відкривалися нові шляхи, але часто вони вели через незвідані території. Юнг, яким би блискучим він не був, був обмежений у його здатності забезпечити керівництво та контроль. Не дивно, що його послідовники почали сваритися та сперечатися по дорозі. Але це було тоді.
References:
Adler, G. (1979). Dynamics of the Self. London: Coventure.
Allphin, C. (1999). ‘Complexities and paradoxes in our organizational life’. Journal of Analytical Psychology, 44, 249-58.
Astor, J. (1995). Michael Fordham: Innovations in Analytical Psychology. London: Routledge.Brabant, E., Falzeder, E. & Giampieri-Deutsch, P. (eds.) (1993). The Correspondence of Sigmund Freud and Sandor Ferenczi, Volume 1, 1908-1914. Cambridge: Harvard University Press.
Casement, A. (1995). ‘A brief history of Jungian splits in the United Kingdom’. Journal of Analytical Psychology, 40, 327-42.
Eisold, K. (1994). ‘The intolerance of diversity in psychoanalytic institutes’. International Journal of Psycho-Analysis, 75, 4, 785-800.
(1997). ‘Freud as leader: the early years of the Viennese Society’. International Journal of Psycho-Analysis, 78, 1, 87-104.
(1998). ‘The splitting of the New York Psychoanalytic Society and the construction of analytic authority’. International Journal of Psycho-Analysis, 79, 5, 871-85.
Ellenberger, H. (1970). The Discovery of the Unconscious. New York: Basic Books.
Fordham, M. (1961). ‘Obituary: C. G. Jung’. British Journal of Medical Psychology, 34, 3-4.
(1974). ‘Memories and thoughts about C. G. Jung’. Journal of Analytical Psychology, 20, 102-13.
(1979). ‘Analytical psychology in England’. Journal of Analytical Psychology, 24, 279-97.
(1993). The Making of an Analyst: A Memoir. London: Free Association Books.
Freud, S. (1914). ‘On the history of the psychoanalytic movement’. SE XIV. London: Hogarth Press.
Gallant, C. (1996). Tabooed Jung. New York: NYU.
Glover, E. (1950). Freud or Jung? Evanston, IL: Northwestern University Press.
Grosskurth, P. (1991). The Secret Ring. Reading, MA: Addison-Wesley.
(1998). ‘Psychoanalysis: a dysfunctional family’. Journal of Analytical Psychology, 43, 95.
Jung, C. G. (1959). ‘Introduction to Toni Wolff’s “Studies in Jungian Psychology”’. CW 10.
(i960). ‘The stages of life’. CW 8.
(1961). Memories, Dreams, Reflections. New York: Random House.
Kirsch, T. B. (1995). ‘IAAP and Jungian identity: a President’s reflections’. Journal of Analytical Psychology, 40, 235-48.
(1996). ‘A brief history of analytical psychology’. Psychoanalytic Review, 83, (1997). ‘Response to John Beebe’. Journal of Analytical Psychology, 42, 21-4.
(1998). ‘Family matters’. Journal of Analytical Psychology, 43, 77-85.
(2000). The Jungians: A Comparative and Historical Perspective. London: Routledge.
Knox, J. (1997). ‘Internal objects - a theoretical analysis of Jungian and Kleinian models’. Journal of Analytical Psychology, 42, 653-66.
(1999). ‘The relevance of attachment theory to a contemporary Jungian view of
the internal world: internal working models, implicit memory and internal objects’. Journal of Analytical Psychology, 44, 511-30.
Kuhn, P. (1998). ‘“A pretty piece of treachery”: the strange case of Dr Stekel and Sigmund Freud’. International Journal of Psycho-Analysis, 79, 6, 1151-71.
McGuire, W. (ed.). (i988). The Freud/Jung Letters: The Correspondence Between Sigmund Freud and C. G. Jung. Cambridge, MA: Harvard University Press.
McLynn, F. (i996). Carl Gustav Jung. New York: St. Martin’s Press.
Menzies, E. (1967). The Functioning of Social Systems as Defence against Anxiety. London: Tavistock Publications.
Noll, R. (1994/1997). The Jung Cult. New York: Free Press.
(1997a). The Aryan Christ: The Secret Life of Carl Jung. New York: Random House.
Paskauskas, A. A. (1988). ‘Freud’s break with Jung’. Free Associations, 11, 7-34.
(ed.). (1993). The Complete Correspondence Between Sigmund Freud and Ernest
Jones. Cambridge, MA: Harvard.
Peck, J. (1997). ‘Jung in the U.S.A’. San Francisco Jung Institute Library Journal, 15,53-65.
Roazen, P. (1984). Freud and His Followers. New York: NYU.
Roustang, F. (1982). Dire Mastery: Discipleship from Freud to Lacan. Baltimore: Johns Hopkins.
Samuels, A. (1985). Jung and the Post-Jungians. London: Routledge & Kegan Paul.
(1989). ‘Fred Plaut in conversation with Andrew Samuels’. Journal of Analytical Psychology, 34, 159-83.
(1994). ‘The professionalization of Carl G. Jung’s analytical psychology clubs’.
Journal of the History of Behavioural Sciences, 30, 138-47.
(1995). ‘Pluralism and psychotherapy’. Australian Journal of Psychotherapy, 14, і & 2, 31-44.
(1996). ‘Jung’s return from banishment’. Psychoanalytic Review, 83, 4, 469-89.
(1998). ‘Will the Post-Jungians survive?’ In The Post-Jungians Today, ed.
A. Casement. London: Routledge.
Shamdasani, S. (і994). ‘Introduction: the censure of the speculative’. In Speculations After Freud: Psychoanalysis, Philosophy and Culture, S. Shamdasani & M. Munchow, eds. London: Routledge.
(1998). Cult Fictions: C. G. Jung and the Founding of Analytical psychology.
London: Routledge.
Solomon, H. M. (1997). ‘The developmental school’. In The Cambridge Companion to Jung, eds.,Young-Eisendrath, P. & Dawson, T. Cambridge: Cambridge University Press, Chap. 7, p. іі9.
Stepansky, P. (1976). ‘The empiricist as rebel: Jung, Freud, and the burdens of discipleship’. Journal of the History of Behavioural Sciences, 12, 216-39.
Stone, M. (і998). ‘Splits between Jungian groups: diversity and division’. Festschrift for the Association of Jungian Analysts 21st Anniversary, pp. 139-56. London: Association of Jungian Analysts.
Stone, M. & Duckworth, M. (1999). ‘The issue of frequency in the analytic process’. Workshop at ‘Exchanging Subjects: Contemporary Perspectives on Unconscious Processes and Analytic Method’, The Third Annual Conference sponsored by The Journal of Analytical Psychology, Merida, Mexico, March 10-14, 1999
Symington, N. (1986). The Analytic Experience: Lectures from the Tavistock. London: Free Association Books.
Young-Eisendrath, P. (1995). ‘Struggling with Jung’. Round Table Review, March- April, 1995.
Журнал Аналітична психологія, 2001, 4
Товариство аналітичної психології Опубліковано
Blackwell Publishers Ltd, 108 Cowley Road, Oxford OX4 iJF,
Великобританія та 350 Main Street, Malden, MA 02148, США.
