ЕМОЦІЇ ТА ОБʼЄКТНІ ВІДНОСИНИ

Емоції та обʼєктні відносини

ДЖОН ВЕІР ПЕРРІ, Сан-Франциско

переклад від ЮНГІАНСЬКИЙ СВІТОГЛЯД

    Теорія емоцій була однєю з найбільших плутанин у галузі психології і я занадто усвідомлюю небезпеку вторгнення в цю особливу сферу і прокладання через неї шляху, якщо це буде зроблено з намаганням задовольнити вимоги академіка або лабораторного експериментатора.

    З іншого боку, в аналітичній психології ми розглядаємо емоції, як саму матрицю зростання й розвитку, як джерело сенсу та змістовного проживання життя і тому ми були б винні, якби дозволили собі злякатися труднощів теорій емоцій та шанобливо замовчувати це питання. Доктор Хіллман (1960) зробив значну частину роботи, висвітлюючи цю тему від А до Я й надавши різноманітні формулювання та збалансовані погляди, які мають полегшити іншим їхні дослідженнях.

    Моя власна робота за темою шизофренії змусила мене стикатися з психологією афектів на кожному кроці, оскільки саме вона лежить в основі цього синдрому. Багато років цієї клінічної роботи в поєднанні з вивченням і викладанням психології комплексів дали змогу мені сформулювати теорію дії емоцій у повсякденному житті. І я бачу цей внесок, як доповнення до загальної теорії емоцій, яка вже стала доволі складною й заплутаною.

Henri Matisse, The Dance

    У роботі Юнга про емоції й у нашій теперішній загальноприйнятій моделі психіки, уже зрозуміло, що емоції є активністю несвідомого, не-Его (Юнг, 1907). Це різко суперечить психоаналітичній теорії, яка вважає емоції частиною функцій Его (Бреннер, I955). У цій моделі класичними емоціями є емоції боротьби і втечі, або гніву і страху, а Его виступає, як вся психіка, що пов’язана з адаптацією. Юнг, з іншого боку, вказав на очевидний факт, що емоції автономні і впливають на Его без його вимоги й контролю, і що Его є лише «жертвою» впливу емоцій (Юнг, 1939, 1943). Тому в нашій моделі ми думаємо про несвідоме, як про автономну психіку, і це може названо емоційною психікою.

    Оскільки ця автономна психіка структурована у вигляді комплексів, Юнг говорив про «гру» емоцій, як тотожну активації комплексів (Юнг, 1943, 1926, 1907). Крім того, він також візуалізував динамічне ядро ​​будь-якого комплексу, як таке, що частково складається (ядро складається з архетипу та репрезентації об’єкта, який першим його викликав) з архетипу, який він вважав «афективною основою» комплексу. (Юнг, 1928, 1957, 1958, 1959) Архетипи, самі по собі є психоїдами, про які мало що можна знати, і вони проявляються одночасно у формі й образу, й емоції (Юнг, 1927/1931). Образ передає значення емоції, а емоція надає образу динамізму. (Юнг, 1963) У такій моделі ми візуалізуємо стільки емоцій, скільки й образів.

    Нарешті, у нашій моделі загальновизнано, що почуття це явища іншого порядку, ніж емоції. Почуття є функцією свідомості в тій мірі, до якої воно диференційоване та має властивості свідомого вибору та вольової дії у своїх судженнях про цінність будь-чого.

    Це модель, що існує на сьогодні й мої зусилля тепер полягатимуть у тому, щоби якомога чіткіше визначити складові емоційного явища чи події. Насамперед, це має бути динамічною взаємодією двох елементів, суб’єкта й об’єкта, незалежно від того, чи є об’єкт зовнішнім чи внутрішнім щодо суб’єкта. Наприклад, я можу боятися гніву ведмедя або боятися власного гніву. Мій власний гнів, може бути символізований образом розлюченого ведмедя, що зʼявляється в моїх снах, і, таким чином, образ ведмедя може бути апперцепцією однієї з двох речей — або зовнішнього об’єкта, або внутрішнього компонента моєї власної психіки.

    Але ми щойно зауважили, що емоція не виникає від бажання Его, тому що вона автономна. Хто ж тоді цей «суб’єкт», якого бояться? Про ескімосів кажуть, що вони впевнені, якщо він або вона без страху буде стояти на місці при наближенні ведмедя, ніхто не постраждає. Хто ж тоді сміливець, а хто страшний суб’єкт? І що таке сприйняття об’єкта, як страшного чи, як нешкідливого? (І, до речі, що такого особливого про нас знає ведмідь, що, мабуть, було для нас очевидним колись, поки ми ще жили на деревах, але потім почали втрачати, коли ставали розумними?)

    Спочатку візьмемо ведмедя уві сні. Якщо я напуганий уві сні, то ведмідь лякаючий, він реве у своїй люті, а я скиглю у своїй слабкості. Тоді я нагадую собі уві сні, що в ескімоському посібнику сказано не боятися й тому я починаю поводити себе сміливо й мужньо, і на моє полегшення, бачу, як ведмідь стає обачливим і тихим. Чи є образ ведмедя образом страху смерті, який я відчуваю уві сні? (Колись Юнг сказав про дракона, що це привид людського страху, його страх перед силою нападу Жахливої Матері. Щоби подолати його, потрібна мужність (Юнг, 1911/1912), але емоційною якістю образу дракона не є страх, а моторошна, загрозлива войовничість).

Polar Bear by Marian Voicu

    Якщо уві сні я скиглю, я несу образ страху, як образ себе, а ведмідь несе в собі агресію. Потім я переймаю в нього образ спрямованої агресії, як покращення моєї уяви про себе та залишаю йому свою відкинуту роль нешкідливості. Можливо, моя уява про себе змінилося з уявлення про хлопчика в штанцях, який не може нічому протистояти, до образу сильного чоловіка, який може. Моя агресивна сила до того часу могла залишатися для мене несвідомою, автономною та поза досяжністю моєї волі, та з’явилася в образі тварини, як уособленні чогось віддаленого від свідомості. Я перебрав на себе цю якість від ведмедя й можна порівняти це з прогресом героя міфу, який переймає якості у тварин, яких він подолав.

    Так буває і з зовнішнім об’єктом. Якщо моє уявлення про тварину в лісі полягає в тому, що вона є непереборною дикою силою, то моє уявлення про себе може бути таким, що я абсолютно безсилий із нею впоратися. Я б спроектував на ведмедя свій образ своєї автономної агресії і спроектував би на себе, так би мовити, образ безпорадного хлопчика, позбавленого своєї агресії. Моя емоція, або емоція, з якою я ототожнююся, представлена ​​в образі й контенується в комплексі. За словами ескімоса, я можу спокійно змінити полярність цього обміну, я можу помістити себе в комплекс героя і спроектувати комплекс безпорадності на ведмедя.

    У першому випадку я відчуваю емоцію, страх (або «втечу»), а в другому — емоцію, сміливість (або «боротьбу»). Емоція виникає не з Его, а з комплексу, з яким Его ототожнюється, або, точніше кажучи, приєднує його до себе.

    Отже, емоційна подія відбувається не з боку чітко усвідомленого Его щодо настільки ж чітко реального об’єкта, а виникає з боку комплексу, з яким Его зʼєднується, у відношенні іншого комплексу, який проектується на об’єкт. Одне, насправді, це стосується не стільки самого фактичного об’єкта, скільки образу, який він несе. Тому я пропоную знову скористатися юнгівським визначенням афект-Его (Юнг, 1907): 

"коли активується комплекс і переживається емоція, збільшення енергетичного заряду комплексу врівноважується рівнозначною втратою енергетичного заряду Его" (Юнг, 1943)

(Для цього явища Юнг використав термін Жане «abaissement du niveau mental») (Юнг, 1952). 

    У період активації комплексу, тобто гри емоцій, Его поступається своїм пануванням комплексу. Отже, суб’єктом, що викликає емоцію, є не Его в його звичайній ідентичності, а комплекс, якому Его дозволило собі піддатися. До того ж об’єкт, на який спрямована емоція, не є фактичним, сам по собі, а це образ, який на нього спроектовано. Тоді істотна емоційна взаємодія відбувається не між суб’єктом і об’єктом, а між двома комплексами в психіці.

    Особливо у випадку ведмедя та інших подібних, я вважаю, що термін проекція трохи не відповідає значенню, незважаючи на пораду ескімосів. Зрештою, не доречно вважати дику тварину завжди небезпечною. Тим не менш, саме той образ, який він несе, насправді викликає емоції. Тому я пропоную термін для супроводу поняття афект-Его, щоб описати його відповідник: афект-об’єкт. Це об’єкт, видимий крізь завісу ілюзії, забарвлений значенням, яке йому приписує несвідоме. Будь-яка емоційна подія виявляє Его не зовсім самим собою й об’єкт теж не зовсім він сам. У цьому сенсі емоція — це дезадаптація, як зазначив Юнг:

«Афекти завжди виникають, коли відбувається порушення адаптації») (Юнг, 1921, с. 597).

    Однак, якщо розглядати його в іншій системі відліку, це дає можливість для підвищеної адаптації.

Reyer-van-Adelo-Joseph

    Щоби повернутися тепер до емоційних явищ, до яких ми більше звикли в аналітичній роботі, ми можемо навести знайомий випадок молодого хлопця з проблемою авторитету, заснованою, скажімо, на батьківському комплексі. Він виявляє, що вчителі, тренери, міністри, поліцейські або його вищі офіцери в армії звинувачують його в безвідповідальності, коли сам він очікує від них будь-якого позитивного підтвердження своєї майстерністі. Він стає дратівливим і незрозумілим, раптом стає проявляти себе набагато молодішим і невмілим, ніж можна було б очікувати від його звичайної поведінки. У такий момент видно, що одночасно відбуваються дві речі: проекція комплексу його батька на старшого чоловіка і його власне сповзання в позицію сина-бунтівника. Одночасно активізуються два комплекси й Его врівноважується з одним проти іншого, сином проти батька.

    В інших випадках, як можна помітити, та сама людина часто гратиме по-іншому, і в авторитетний момент, коли вона може бути начальником, вон буде виглядати абсолютно по-іншому й роздаватиме настанови й накази щодо особи, яку він вважає дещо нижчою за себе, тут Его ідентифікується з комплексом батька з відповідним відношенням до сина. Очевидно, що це не Его у своїй звичній ідентичності викликає емоції бунтарства чи авторитету, а Его, що співвідносить себе з будь-яким із цих двох комплексів. Я вважаю цю пару біполярною сутністю, зв’язком батько-син, у цьому випадку — негативним зв’язком.

    У згаданому випадку те, що підживлює проблему і зберігає батьківський комплекс недоторканим, як автономний компонент у несвідомому — це схильність Его прийняти ідентичність сина-бунтівника. Потенціал особистості для дорослішання утримується в страху і виключається зі свідомої особистості та тримаються в ув’язненні в батьківському комплексі. Таким чином, його власний потенціал батьківства чи повноціної мужності стає недосяжним і він відчуває це переважно через свої негативні стосунках зі старшими чоловіками.

    Це робить батьківський комплекс, з одного боку, постійною проблемою, а з іншого — надає йому потенційну можливість його психологічного зростання. Це елемент стає втрачений у його свідомому вигляду, доки він залишається автономним. Тому ми можемо уявити, що всі такі комплекси в їх більш сприятливому аспекті є компонентами розвитку (Юнг, 1939). (Як часто зазначалося, «примус до повторення» дає Его можливість знову і знову стикатися з цими відкинутими компонентами розвитку, щоби, нарешті, засвоїти їх у якийсь щасливий момент.)

    Це підводить нас до питання про потребу Его узгоджуватися з такими комплексами. Так молодий хлопець, по суті, проектує образ не тільки на старшого чоловіка, а й на себе. У тому, що він уявляє себе маленьким хлопчиком, коли насправді, йому може бути двадцять, є стільки ж ілюзії, скільки в тому, що він сприймає скромного старшого чоловіка, як грубого тирана. Звідси випливає, що якщо відчуття ідентичності не є твердим і ясним, образ Я може бути таким же не стабільним і швидкозмінним, як і образи об’єктів у зовнішньому світі. Відчуття реальності буде однаково відноситися як до суб’єкта, так і до об’єкта.

  Досі ми розглядали виключно ставлення суб’єкта до об’єкта. Очевидно, коли відбувається емоційна взаємодія, інша сторона не залишається незворушною, і щось схоже відбувається після їх зустрічі. Якщо хлопець із проблемою авторитету дратує своєю капризністю щодо старшої людини, останній, як правило, реагує з деяким обуренням, у якому цілком може спробувати принизити більш молодого й утискати його. Тоді відбувається разючий феномен, образ, який приписує людині хлопець активізує в людині той самий комплекс авторитаризму. Те, як один емоційно «входить», визначає природу емоційної реакції іншої людини (іноді називається пророцтвом, що самовиконується).

   Отже, хлопець, про якого йде мова, опиняється фактично в оточенні безлічі нетерплячих чоловіків, вчителі стають надто вимогливими, міністри стають суворими й догматичними, а вищі офіцери різко ображають його і тоді суб’єкт вважає свої очікування виправданими, його неприязнь до образу батька посилюється, його ідентифікація з образом сина стає значно посиленою. Таким чином комплекси, як батька, так і сина міцно закріплюються, наростають у масштабах та енергетичному заряді і, у такий спосіб, легше активізуються та проектуються при все менш і менш значущий провокації. Якщо комплекс бунтівного сина оцінюється, як стійка ідентичність, ми маємо задатки розладу характеру.

    Саме тому, на мою думку, психологія особистого Я-образу є вирішальною в прагненні перерости будь-які глибоко вкорінені комплекси. Батьківський комплекс у такого молодого хлопця містить потенціал власного батьківства або повноцінної мужності, як складової частини його розвитку. Якщо він зможе дозволити собі прийняти цей образ дорослої мужності і включити його у свій Я-образ, більше не буде потреби захищатися від іміджу батька і зберігати батьківський комплекс автономним. Але для цього потрібна трансформація образу власного Я і для цього недостатньо лише проаналізувати чи зрозуміти проекцію фігури батька. Тільки за повного розвитку Я-образу проблему буде остаточно вирішено.

Norman Rockwell, The Saturday Evening Post

    Мій пацієнт віком понад двадцять років саме з таким антагоністичним ставленням до фігури батька і схильністю залишатися сином, що чинить опір, пережив певну зміну через спонтанну активність несвідомого в одному випадку. Він був неодружений і йому ще не було комфортно з дівчатами. Будучи католиком, він бачив у багатьох своїх священиках негативного батька. Під час відвідування подружньої пари, з якою був близько знайомий, він пережив емоційний досвід, який глибоко вразив його. Він підняв їхню маленьку дитину на руки, щоб обійняти його і вперше в житті відчув у себе підйом глибоких, теплих і ніжних батьківських емоцій щодо дитини. Це зворушило його так глибоко, що він ледь не розплакався. Тієї ночі йому приснився сон, який чітко показував зміни, що відбувалися в середині нього.

    Йому наснилося, що він стоїть біля річки в компанії священика, якого він не любив. Над головою був міст, а над ним рушила процесія, несучи паланкин, у якому сидів Папа Іоанн Павло ІІ. Папа подивився на сновидця, посміхнувся з приязним виразом визнання і скинув до нього дитину, яку він тримав на руках. Сновидець відчув ніжну любов до дитини.

    Само собою зрозуміло, що сон надає значення емоції, що виникла напередодні, і що це емоція батьківства. Папа Іоанн, більше за будь-кого іншого, є образом люблячого батька, чоловіком Еросу, верховним главою й батьком, який уособлює для сновидця ті якості, які він міг би найбільше сповідувати в чоловічому віці, а також бути близьким до фемінного, як свого роду мати-батько. Папа кидає йому не символ батька, а дитину — сновидець уже став батьком (символічно) у новому зв’язку з дитиною, що саме він і пережив напередодні вдень. Папа Іоанн, будучи центром християнського світу і для пацієнта надзвичайно нумінозною фігурою, представляє священницьку королівську персоніфікацію центру, центральний архетип «Я», у цьому сні він здійснює трансформацію образу Я, на його особистісному рівні.

    Лише тоді, коли власний образ достатньо розвинений, ми можемо сприймати себе та інших людей такими, якими вони є насправді. Якщо людина не перебуває в цьому щасливому стані, вона схильна переживати людей через завісу власних образів, у позитивних і негативних емоційних проекціях, і тоді її оточує світ об’єктів-афектів, а не об’єктів, як вони є. Тому що Его однаково буде прагнути зʼєднатися з комплексом у стосунках до цих об’єктів-афектів, приймаючи образи Я, які не відповідають самому Его.

    Тепер у нас виникає складність щодо терміну «об’єктні відносини», призначеного на позначення того, чим він не є. Коли чоловік шалено захоплений молодою леді, об’єктом його закоханості є імовірно його власна аніма, ніж інша людина в ній. Це, може стати стосунками із самим об’єктом, з часом, коли він буде менш бурхливо емоційним. Закоханість — це архетипне емоційне переживання, у якому суб’єкт не є справжнім суб’єктом, а об’єкт — істинним об’єктом, але, яке, може створити благодатний ґрунт для справжніх любовних стосунків або, принаймні, для значного нового розвитку в глибині себе.

  Емоційне життя відбувається у світі не-об’єктів, на території, наповненій відображеннями власних образів, що випливають з емоційної психіки. Як сказав би Будда, світ прихильності — це світ «наших власних думок». Об’єкти, такими, якими вони є насправді, з’являються лише зі зростанням свідомості та диференціацією Его, звільняючи його від заплутаності зв’язків із різними комплексами, які переміщуються через афективний етап. Справжні «об’єктні відносини» є метою наших зусиль, спрямованих на розуміння наших емоцій, коли ми показуємо об’єкту те, що є об’єктом, а суб’єкту — те, що є суб’єктом. «Об’єктні відносини», по-справжньому, належать лише до рівня Его й до почуттів, а не до емоцій — лише тоді можна любити іншу людину такою, якою вона є насправді, а не такою, якою вона потрібна.

Emotion 2 by Alexandra Kršňáková

    Усе це означає, що, з погляду природного досвіду повсякденного життя, несвідоме виявляється «десь там», у стані проекції в емоційному житті. Для нас майже аксіоматично, що все, що активується в несвідомому, зустрічається нам у проекції. Я б ще додав уточнення — у проекції, як на об’єкт, так і на суб’єкт. Тому наш зовнішній емоційний світ є дзеркальним відображенням внутрішнього, і ми шукаємо вміст несвідомого, як зовні, так і всередині, так би мовити. У цьому світі є різні виміри реальності. Існує повсякденна реальність, сувора реальність, або звичайна, або реальність здорового глузду, ясне уявлення про об’єкти такими, якими вони є самі по собі. Далі є вимір глибини, у якому об’єкт є більшим, ніж він насправді, уявлений образно і сповнений цінностей, які хвилюють нас і сенсів, які освітлюють наше розуміння — це пристрасний світ поета, у якому вся зовнішня сфера стає метафорою людського досвіду.

    Само собою зрозуміло, що рівень об’єктів, як вони є, складається з образів, за допомогою яких ми сприймаємо дані про зовнішній досвід, але вони мають інший порядок уявлень, ніж образи-афекти. Один із раціональним розумом і все більше налаштований на природу феноменального світу, інший — нераціональний і налаштований на значення речей для душевного життя.

    Це означає, що коли ми виховуємо та розвиваємо свої горизонти усвідомлення, засвоюючи вміст із несвідомого, з емоційної психіки, ми, фактично отримуємо більшу їх частину. Ми, справді, пожинаємо те, що посіємо: психіка у своїй мудрості розподіляє наші компоненти розвитку в наш світ залучення, кожен у свій час і ми збираємо врожай із цього емоційного поля, щоби підживити нашу свідомість. Юнг використовує метафору вогню в уривку, який я вважаю не тільки гарним естетично, але, можливо, найбільш характерним для його ставлення до життя:

«Розпалювання конфлікту — це люциферіанська чеснота в справжньому сенсі цього слова. Конфлікт породжує вогонь, вогонь афектів та емоцій, і, як і будь-який інший вогонь, він має два аспекти: горіння та створення світла… адже емоції є головним джерелом свідомості. Без емоцій немає змін від темряви до світла або від інерції до руху.​.

«Комплекс можна по-справжньому подолати, лише якщо його прожити на повну. Іншими словами, якщо ми хочемо розвиватися далі, ми маємо притягнути до себе й випити до дна те, що через наші комплекси ми тримали на відстані» (Юнг, 1938/1954, с. 96–99).

    З вогню пристрасного життя виростає світло усвідомлення, але активність ставлення Его визначає виграш чи втрати. Якщо Его пасивне й дає змогу вмісту залишатися у своїй емоційній формі, виграш може бути лише на стороні несвідомого. У своїй емоційній формі образи залишаються лише натяками на своє справжнє значення. Про справжнє розуміння можна говорити лише тоді, коли сенс визнається активною Его-свідомістю і приймається в її структуру цінностей і смислів. Замість того, щоби пасивно дозволяти афекту-Его повʼязуватися з афектом-об’єктом, без будь-яких зусиль для отримання розуміння, активне Его рішуче втручається, наполягаючи на асиміляції сенсу впродовж певного періоду часу.

    Природно виникає питання, чи це формулювання в термінах комплексів, як складових нашої емоційної психіки, однаково застосовне до архетипових проблем і хвилювань. На мою думку, якщо архетипний компонент виникає в необхідних часі й місці та входить у досвід, він за визначенням автоматично починає утворювати навколо себе комплекс, тобто одягатися в зміст досвіду. Зрештою, як тільки архетип здатний проявити себе уві сні, він позичає деякі уявлення зі звичного світу, щоби надати собі конкретну форму в образі, але це ще маленький початок комплексу. Вважається, що такий комплекс належить до рівня колективного несвідомого. Під цим Юнг має на увазі, що його існування не випливає з особистого досвіду, особистих фігур чи емоційного життя людини. Однак він також додає, що, активізуючись, він має тенденцію входити в особистий досвід емоційного життя (Юнг, 1945/1948,1926). Потім комплекс може бути інтегрований свідомістю й поступово асимілюватися, або він може зустрітися з резистивним Его, а потім знову впасти в несвідоме, як автономний комплекс. Таким чином, мені здається, що терапевт повинен шукати особистий емоційний контекст будь-якого архетипу, який з’являється в снах чи фантазіях, якщо він хоче віддати йому належне.

Stanisław Ignacy Witkiewicz, Composition

   Оскільки термін «архетип», здається, викликає в пересічного читача збентеженість, відсилає до туманних конотацій Платона та Августина, у своїх стосунках із професійними партнерами я став використовувати замість цього термін «афект-образ» (affect-image) для архетипних явищ, з якими ми стикаємося в терапії. Термін має перевагу в тому, що означає саме те, про що він говорить і дає власне визначення. Термін архетип, на мій погляд, цілком можна зарезервувати для більш гіпотетичної конструкції, яка намагається описати вроджену схильність, психоід, до того, як вона проявляється у формі афекту, образу чи поведінки (Юнг 1947/1954).

    Навіть для найглибших архетипних переживань, наприклад, для центрального архетипу Самість, біполярне існування застосовується мною, як і для будь-якого іншого емоційного вмісту. Однак у цьому випадку виникає надзвичайна можливість охоплення полярності в єдиний об’єднуючий образ. Мене постійно вражає послідовність, з якою цей архетиповий афект-образ виникає в рамках стосунків. Найвідомішим прикладом є перенесення в терапії, але я не бачу різниці, коли він з’являється у звичайних життєвих ситуаціях. Що стосується центрального архетипу, як щодо образу Бога, то найбільшим свідченням його динаміки є, звичайно, «Ідея Святого» Рудольфа Отто (Отто, 1950). Назва насправді означає «Емоційний досвід Святого», оскільки це документація афективних відносин між істотою-людиною та «Зовсім Іншим», Tremendum або Numinosum. З його взаємними стосунками переважної сили проти страху створіння, величі проти страху, святості проти пошани, це, мабуть, найчіткіше біполярне поєднання афектів-образів, яке ми можемо відобразити.

    Тому я бачу всю психіку структурованою не лише в комплексах, а й у їхніх біполярних системах чи впорядкуваннях. Для виникнення емоції потрібна взаємодія двох комплексів, а звичні емоції належать до звичних пар. Для кожного комплексу матері має бути дитина, для кожної принцеси-аніми — принцеса фізична, для кожного чудового батька — син, а для кожного непереборного монстра — налякана людина. Проблема концептуалізації емоційної події полягає в тому, щоби зрозуміти, що відбувається на межі двох полюсів, де Его приймає й переживає один афект і відносить протилежного члена біполярної пари до свого об’єкта. Тому я не візуалізую модель несвідомого, у якій комплекси розташовані випадковим чином, а швидше модель, у якій комплекси розташовані в біполярних системах або парах, їх можна розглядати, як протилежні сутності (так само, як верхні та нижні зуби в їх опозиції).

    Повертаючись до початку, де я розповідав про клінічний аспект цих досліджень, у яких виникають ці питання про природу емоцій, можна поставити питання, чи має якесь значення формулювання цих процесів у такий спосіб. Найбільш практичні наслідки, як я їх бачу, стосуються генезису комплексів і ролі афекту в психопатології, особливо при шизофренії.

Pablo Picasso, Family of Saltimbanques

   Що стосується генезису, то ми маємо звичку, наприклад, дивитися на матір, як на джерело впливу специфічних якостей аніми, а на батька — як на анімуса. Це було б звичне мислення в термінах об’єктних відносин, де батько розглядається, як єдина фігура, яка слугує моделлю для цих функціональних комплексів. Але на емоційну психіку дитини ці Его-особистості батьків впливають не так сильно, як несвідомі компоненти батьків. Саме на рівні «містичної співучасті», емоційного захоплення та взаємодії формуються комплекси. Це означає, що набагато більш частим джерелом впливу, що надає форму, наприклад, анімі, є тінь матері та аніма батька, а для анімуса, визначальною, може бути тінь батька й анімус матері. Генезис комплексів відбувається на рівні не-Его дитини та не-Его батьків, де справді могутніми та несподіваними фігурами батьків є протилежні, псевдобатько і псевдомати, тобто анімус матері й аніма батька. Щодо цих фігур дитина схильна сповзати в позиції афект-Его і відповідати власними комплексами в емоційних взаємодіях. Так само й інші різноманітні комплекси, які формуються на цьому шляху: вони є продуктом емоційних стосунків, несучи на собі відбиток не-Его та підсвідомих аспектів особистості цих значущих фігур. Вони виникають з афектних об’єктів, а не з істинних об’єктів.

    У сфері розвитку особистості діє той самий принцип. В іншій своїй роботі я вказував на те, що «Я» розвивається через серію стадій не тільки центрального архетипу самого по собі, але, особливо через те, як воно проявляється у взаєминах (Перрі, 1962). Кожна стадія еволюції центрального архетипу належить до обставин любовного зв’язку та у формі біполярного парування образів: Мадонна з немовлям, велика мати й син-коханець, батько й син, герой і група однолітків, принц і принцеса й так далі. Центральний архетип забезпечує динамічне ядро ​​цих інтенсивних стосунків у їхній послідовності, і, очевидно, існує архетиповий обряд переходу від кожного до іншого. Якщо об’єкт афекту не виконує свою функцію в цих зв’язках, виникає те, що я назвав центральною травмою, оскільки це пошкоджує самоусвідомлення на цій стадії й залишає складності для розвʼязання проблеми зростання центрального архетипу (Перрі, 1957).

   Усі ці питання лежать в основі проблеми шизофренії молодих людей. При цьому синдромі мала місце центральна травма на ранньому етапі, між матір’ю й дитиною. Звідси випливає збій ставлення Еросу до всього світу. Тоді йдуть на спад ті самі емоційні залучення, які необхідні для збагачення горизонтів усвідомлення, які б містили компоненти розвитку та забезпечували емоційне поле, з якого можна було б зібрати багатий урожай здобутків для свідомості. Суб’єкт не бажає ризикувати небезпечними стосунками, які можуть закінчитися лише біллю та розчаруванням. Швидше, діапазон емоційних можливостей залишається замкненим у кількох комплексах. Архетипні образи, які треба впроваджувати в життєві ситуації, наповнюючи їх актуальністю та змістовністю, залишаються активними переважно як суб’єктивні фантазійні турботи, перевантажуючи енергетичний баланс на стороні несвідомого. У гострому психотичному епізоді формується міф-процес оновлення, але він мусить знайти свій шлях реалізації в особистому житті. Це означає, що образи-афекти мають знайти своє належне місце у звичайних комплексах звичайного емоційного життя (Перрі, 1961).

    Підсумовуючи, я вважаю, що виникнення будь-якої емоції складається з взаємодії двох комплексів. Усе емоційне життя структурується в біполярних системах або парах цих комплексів. Суб’єкт відчуває афект, що належить до комплексу, з яким він зʼєднується, і приписує об’єкту інший полюс. Під час емоції енергетична цінність Его знижується, а комплексу підвищується, і в цій ситуації треба говорити про взаємозв’язок афект-Его та афект-об’єкта.

   У такий момент відбувається модифікація апперцепції, як суб’єкта, так, і об’єкта, проектуючи на кожен образ, що належать до біполярної пари комплексів. Це призводить до того, що змінюється образ Я, а також образ об’єкта. Суб’єкт замінює не справжнє Его, а об’єкт не є справжнім об’єктом. Але саме через взаємодію цих комплексів, як компонентів розвитку, відбувається зростання свідомості та формування повноцінної особистості. Розвʼязання проблеми комплексів, здається, залежить, як правило, від правильного розвитку образу Я, який у відповідності його міцності становлення допускає дедалі менше й коротше ілюзорних неконтрольованих виходів у невідповідні стани афект-Его щодо афект-об’єктів.

REFERENCES

Brenner, C. (1955)- An elementary textbook of psychoanalysis. New York, International Universities Press.

Hillman, J. (i960). Emotion. London, Routledge.

Jung, C. G. (1907). ‘The psychology of dementia praecox’, in CW 3.

(1911/1912). The psychology of the unconscious. Trans. В. M. Hinkle, 1916. New York, Dodd, Mead.

(1921). Psychological types. New York, Harcourt, Brace.

(1926). ‘Spirit and life’, in CW 8.

(1927/1931). ‘Mind and earth’, in Coll, wks., 10.

(1928). ‘On psychic energy’, in Coll, wks., 8.

(1:938/1954). ‘Psychological aspects of the mother archetype’, in Coll.

CW 9, i.

(1939). ‘Conscious, unconscious, and individuation’, in Coll, wks., 9, i.

(1943). ‘Introduction a la psychologie analytique’, in Vhomme a la de couverte de son ame. Geneva, Mont Blanc.

(1945/1948). ‘On the nature of dreams’, in Coll, wks., 8.

Jung, (1947/1954). ‘On the nature of the psyche’, in Coll, wks., 8.

(1952). ‘Synchronicity:an acausal connecting principle’, in Coll, wks., 8.

(1957). ‘Recent thoughts on schizophrenia’, in Coll, wks., 3.

(1958). ‘Schizophrenia’, in Coll, wks., 3.

(1959). Foreword to Complex/archetype/symbol, by J. Jacobi. New York, Pantheon.

(1963). Memories, dreams, reflections, ed. Aniela Jaffe. New York, Pantheon.

Otto, R. (1950). The idea of the holy, trans. Harvey. London, Oxford University Press.

Perry, J. W. (1957). ‘Acute catatonic schizophrenia’, in J. analyt. psychol., 2,2.

(1961). ‘Image, complex and transference in schizophrenia’, in Psychotherapy of the psychoses, ed. Burton. New York, Basic Books.

(1962). ‘Reconstitutive process in the psychotherapy of the self’ in Ann. N.Y. Acad. Sci., 96.

Про автора

    Джон Вейр Перрі — каліфорнійський психіатр і юнгіанський аналітик, що спеціалізується на психотерапії пацієнтів-психотиков. Він здобув диплом лікаря в Гарвардській медичній школі в 1941 р і під час Другої світової війни служив у військово-медичних частинах у Китаї.

    Це перебування в культурі, настільки радикально відрізняється від його власної, справило на нього глибоке вплив. Воно дозволило йому побачити відносність культурних поглядів і надихнуло його на пошук універсальних елементів людської психіки. Розуміння східної філософії та культури також допомогло йому прийняти радикально нові ідеї в психології і психіатрії, сформульовані Юнгом і його послідовниками, оскільки Юнг і сам перебував під глибоким враженням і впливом східної духовної психології.

    У 1947 р Перрі був удостоєний стипендії Фонду Рокфеллера для підготовки до досліджень в області психології й релігії і провів наступні два роки в Інституті К. Г. Юнга в Цюріху (Швейцарія). Після повернення в США він викладав у Каліфорнійському університеті й у Північно-Каліфорнійському Інституті К. Г. Юнга в Сан-Франциско, а також займався приватною практикою. Його відкриття, зроблені в ході систематичних і інтенсивних психотерапевтичних досліджень із госпіталізованими пацієнтами-шизофрениками, лягли в основу дослідницької програми, що фінансується Національним інститутом психічного здоров’я в Бетесді, штат Меріленд.

    Джон Перрі — справжній піонер у психотерапії пацієнтів із психотичними розладами. Крім свого революційного вкладу в теоретичне розуміння психозів він також зробив величезний крок у суто практичному підході до цих розладів, ставши одним із засновників «Діабасіса» — клінічного інтернату, де молодим пацієнтам із гострими початковими епізодами допомагають опрацьовувати свої психотичні переживання без пом’якшує дії транквілізаторів. Свої спостереження і відкриття Перрі описав у книгах «Self in Psychotic Process», «Lord of the Four Quarters», «The Far Side of Madness», «Roots of Renewal in Myth and Madness» і «The Heart of History».